Альбер камю «чума»



Сторінка1/5
Дата конвертації05.02.2019
Розмір1,03 Mb.
  1   2   3   4   5

АЛЬБЕР КАМЮ

«ЧУМА»
За виданням: Сторонній: Повість. Чума: Роман. Падіння: Повість / Пер. з фр. Передм. Д. Наливайка. — К.: Дніпро, 1991. — 655с. іл.

ISBN 5-308-00908-2


© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
OCR: SolxajBooks, www.solxajbooks.blogspot.com.
24.08.2011

Якщо вільно зобразити ув'язнення

через інше ув'язнення, то й вільно

зобразити будь-який реально існуючий

предмет через щось зовсім неіснуюче.

Данієль Дефо

Частина перша

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя,— словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з'являються кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку.

Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це придивитись, як тут працюють, як тут кохаються і як тут умирають. У нашому містечку, може, це вплив клімату, все це затісно переплелося і робиться з тим самим гарячковим відсутнім виглядом. А то знак, що люди нудьгують і намагаються завести собі звички. Наші співгромадяни працюють багато, але тільки для того, аби забагатіти. Вони цікавляться передусім комерцією і, головне,— дбають, як самі кажуть, про зиск. Звісно, їм не чужі й прості радощі, вони люблять жінок, кіно й морські купання. Проте вельми розважливо відкладають ті втіхи на суботній вечір і на неділю, а в інші дні тижня силкуються заробити якомога більше грошей. Увечері, покидаючи контори, вони сходяться о домовленій годині по кав'ярнях, гуляють тим самим бульваром або сидьма сидять собі удома на балконах. Замолоду їхні бажання несамовиті й скороминущі, а в зрілому віці обмежуються товариствами гравців у кулі, бенкетами у складок та клубами, де ріжуться в карти на гроші.

Мені можуть заперечити, що так воно ведеться не тільки в нашому місті і що зрештою наші сучасники всі такі. Справді, сьогодні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і як потім за грою в карти, у кав'ярнях та за балачками гайнують час, що їм лишився на життя. Та все ж є такі міста й краї, де люди здогадуються про існування чогось іншого. Загалом їхнє життя від того не змінюється. Але здогад усе-таки проблиснув, і то вже добре. А от Оран, видно, місто, що ніколи ні про ще на здогадується, себто місто цілком сьогочасне. Тому нема потреби уточнювати, як у нас любляться. Чоловіки й жінки або надто швидко пожирають одне одного в так званому акті кохання, або у них поступово складається звичка бути вдвох. Між цими двома крайнощами середини майже не буває. І це теж не така й дивина. В Орані, як і деінде, через брак часу та бездумність люди хоч і кохають, проте самі не знають про це.

Зате куди оригінальніше інше: смерть тут пов'язана з деякою морокою. А втім, морока — це не те слово, доречніше було б сказати незручність. Хворіти завжди неприємно, але є міста й краї, які підтримують нас у хворобі і де можна якось дозволити собі розкіш послабувати. Хворому потрібна ласка, йому хочеться мати якусь підтримку, і це річ цілком природна. Але в Орані все вимагає доброго здоров'я: і примхи клімату, і розмах ділового життя, убозтво оточення, короткі сутінки й непевної вартності розваги. Хворий там по-справжньому самотній. Як же доводиться тому, хто лежить на смертній постелі, немов у глухій пастці, за мурами, що репаються від спеки, тоді коли увесь люд по телефону або за столиками в кав'ярнях розмовляє про угоди, морські фрахти й дисконти? І ви зрозумієте тоді, якою незручною може стати смерть, навіть у наші часи, коли вона приходить туди, де завжди посуха.

Кілька цих зауваг, мабуть, дадуть досить чітке уявлення про Оран. А втім, не треба нічого перебільшувати. А слід ось що підкреслити — пересічний вигляд міста і пересічний плин життя. Але варто тільки завести звички, і дні попливуть легко. Оскільки ж місто сприяє саме набуттю звичок, то ми маємо право сказати, що все складається на краще. Звичайно, під цим оглядом тутешнє життя не надто захоплює. Зате нам не відомо, що таке безладдя. Та й наші співгромадяни, щирі, приязні й завзяті, завжди викликали у подорожніх цілком заслужену пошану. Це аж ніяк не мальовниче місто, позбавлене зелені й душі, починає здаватися осідком спочинку і зрештою присипляє. Одначе задля справедливості додамо, що прищепили його до незрівнянного краєвиду, воно стоїть серед голого плато, оточеного світлими пагорбами, над вельми мальовничою затокою. Ось тільки шкода, що стоїть воно затиллям до тієї затоки, тому моря нізвідки не видно, завше його доводиться шукати.

Після всього сказаного ви легко погодитесь: наші співгромадяни ніяк не могли чекати випадків, що сталися навесні цього року; як зрозуміємо згодом, вони були провісниками цілої низки подій незвичайних, що їхню хроніку ми наміряємося тут подати. Факти ці одним здадуться вірогідними, іншим, навпаки, неймовірними. Проте хроніст не може зважати на такі суперечності. Його завдання лише сказати: «Так було», якщо він знає, що так воно й було насправді, якщо випадки безпосередньо торкнулися життя всієї людності і, отже, є тисячі свідків, котрі поцінують у душі правдивість його розповіді.

Зрештою, як ви скоро дізнаєтесь, оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зібрати деякі свідчення і якби лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Власне, це і дало йому змогу виступити в ролі історика. Зрозуміло, що історик, бодай тільки аматор, завше має документи. Має їх і оповідач цієї історії: насамперед власне свідчення, потім свідчення інших, оскільки через свою роль йому довелося вислухати звіряння всіх дійових осіб цієї хроніки, нарешті, папери, що потрапили йому до рук. Він наміряється черпати з цих джерел, коли вважатиме за слушне, і використати їх так, як йому заманеться. Він наміряється також... Але чи не пора облишити розумування та застереження і перейти до самої оповіді? Про перші дні слід би розповісти докладніше.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затявся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.

Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перекрутився на місці і, кволо писнувши, упав додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.

Думав він не про щура. Вигляд крові навернув його думкою до свого клопоту. Дружина лікарева слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію в гори. Як він і просив, ідучи, вона лежала в їхній спальні. Так вона готувалася до завтрашньої втомливої подорожі. Вона усміхнулась.

— А я почуваюся дуже добре,— мовила.

Лікар подивився на обличчя, повернуте до нього в світлі нічної лампи. Дарма що змарніле від хвороби, обличчя тридцятилітньої жінки здавалося юним, може, через оту всепереможну посмішку.

— Спробуй заснути, як можеш,— сказав він.— Об одинадцятій приїде доглядальниця, і я відвезу вас обох на дванадцятигодинний поїзд.

Він торкнувся губами вологого чола. Усмішка проводжала його до дверей.

Назавтра, сімнадцятого квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ґанку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Очевидно, їх прищекнула якась саморобна пастка, бо всі були заюшені кров'ю. Воротар Ще з хвилину постояв на порозі, тримаючи щурів за лапки і сподіваючись, що винуватці зрадять себе якоюсь новою вихваткою. Проте нічого такого не сталося.

— Гаразд, начувайтеся,— пообіцяв Мішель,— я їх застукаю!

Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об'їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір'я.

Першого хворого він застав у ліжку, в покої, що виходив на вулицю і правив воднораз за спочивальню та їдальню. Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним на ковдрі стояли два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих. Його дружина принесла таз.

— А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? — запитав старий, поки Ріє робив йому укол.

— Правда,— підхопила жінка,— наш сусід трьох підібрав.

Старий потер собі руки.

— Лізуть, їх по всіх смітниках повно, це на голод!

Ріє переконався, що про щурів говорить цілий квартал. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому.

— Вам телеграма,— сказав Мішель.

Лікар поцікавився, чи не бачив він знову щурів.

— Е ні,— відповів воротар.— Тепер я пильную, самі розумієте. І ці паскудники бояться.

Телеграма повідомляла, що завтра приїжджає мати Ріє. Вона мала порядкувати в синовій господі, поки відсутня хвора дружина. Лікар зайшов до себе в хату, де вже чекала доглядальниця. Дружина була на ногах, вона вдягла строгий англійський костюм, підмалювалася. Ріє усміхнувся до неї.

— От і добре,— сказав він,— дуже добре.

На вокзалі він посадив її до спального вагона. Вона роззирнулася по купе.

— Задорого для нас, правда?

— Так треба,— мовив Ріє.

— А що це за історія зі щурами?

— Хтозна. Якась чудасія, але все минеться.

Потім скоромовкою він перепросив її за те, що мав би краще доглядати її, а натомість геть занедбав. Вона похитала головою, ніби благаючи його замовкнути, але він усе-таки додав:

— Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо все по-новому.

— Авжеж, — сказала вона, і очі її заблищали.— Почнемо.

Вона обернулася до нього спиною і задивилась у вікно. На пероні, штовхаючись, метушилися пасажири. Пахкання потяга долинало аж до купе. Він озвався до дружини і, коли вона обернулась, побачив, що лице її мокре від сліз.

— Годі-бо,— мовив він лагідно.

Вона усміхнулася крізь сльози, ледь скрививши губи. А тоді глибоко зітхнула.

— Ну йди, все буде гаразд.

Він обійняв її. І тепер, стоячи на пероні, по той бік ва­гонного вікна, бачив тільки її усміх.

— Прошу тебе,— промовив він,— пильнуй себе.

Але вона вже не могла почути його слів.

При виході на вокзальний майдан Ріє зіткнувся з паном Отоном, слідчим, котрий вів за руку свого синка. Лікар запитав, чи не зібрався той у дорогу. Пан Отон, довготелесий і чорний, схожий на людину, як давніше казали, світську і водночас на факельника з похоронної контори, відповів люб'язно, але коротко:

— Я зустрічаю пані Отон, вона їздила провідати моїх батьків.

Засвистів потяг.

— Щури...— почав слідчий.

Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.

— Ет,— озвався він,— пусте.

Усе, що йому запам'яталося від тої хвилини, був залізнич­ник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.

По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв'ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення,— Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

— Авжеж,— відповів той.

— Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне.

— Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, по-моєму, для такого звинувачення нема достатніх підстав.

Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звинувачення підстав нема; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не пом'якшуючи.

— Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом'якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що їх маю.

— Мова, гідна Сен-Жюста,— посміхнувся журналіст.

Не підвищуючи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на цьому, а говорить просто мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши в плечі шию, позирав на лікаря.

— Гадаю, я вас зрозумів,— нарешті промовив він і підвівся.

Лікар провів його до порога.

— Дякую, що ви так дивитеся на речі.

Рамбер нетерпляче повів плечем.

— Розумію,— сказав він,— вибачте, що потурбував вас.

Лікар потиснув йому руку й сказав, що можна було б зробити цікавий репортаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів.

— Ого! — вигукнув Рамбер.— Справді цікаво!

О сімнадцятій, знову вирушаючи в об'їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але худим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів — ті мешкали на останньому поверсі в його кам'яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, який конав на приступці коло його ніг. Він спокійно і проникливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів — цікава штука.

— Так,— згодився Ріє,— але зрештою це починає дратувати.

— Хіба що з одного погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі. Але я вважаю цей факт цікавим, атож, безперечно, цікавим.

Тарру провів рукою по чубові, відкидаючи його назад, глянув знову на щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє.

— Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря.

Як на те, лікар здибав воротаря в під'їзді, він стояв, спершись на стіну, і на його звичайно багровому обличчі проступала втома.

— Так, знаю,— відповів Мішель, коли лікар повідомив старого про нову знахідку.— Тепер їх зразу по два, по три знаходять. І в інших будинках те саме.

Він здавався пригніченим і стурбованим. Несамохіть потирав собі шию. Ріє спитав, як він себе почуває. Та не те щоб геть розклеївся, але якось не по собі. Певне, це його турботи гризуть. Зовсім збився з пантелику через цих щурів, от нехай вони заберуться геть, тоді йому зразу полегшає.

Та на ранок, вісімнадцятого квітня, лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що Мішель геть змарнів: тепер уже з десяток щурів дерлося по сходах, мабуть, перебиралися з підвалу на горище. У сусідніх будинках усі смітники напхані пацюками. Лікарева мати незворушно вислухала новину:

— Таке трапляється.

Вона була жіночка з посрібленим волоссям і чорними лагідними очима.

— Я дуже рада тебе бачити, Бернаре,— сказала вона.— Що нам ті щури!

Син кивнув: і справді, з нею все здавалося легким.

І все ж таки він зателефонував щуроловам, директор тої служби був його знайомий. Чи директор чув розмови про те, що цілі зграї щурів повилазили з нір і здихають? Мерсьє, директор, чув про це, ба навіть на їхній станції, що неподалік від набережної, знайдено з півсотні гризунів. Йому хотілося знати, наскільки гостре становище. Ріє не міг відповісти напевне, але вважав, що контора повинна вжити заходів.

— Авжеж,— промовив Мерсьє,— але хай-но дістанемо наказ. Якщо ти вважаєш, що справа варта заходу, я спробую дістати відповідне розпорядження.

— Будь-що завжди варте заходу,— відповів Ріє.

Лікарева прибиральниця тільки-но сказала йому, що на великій фабриці, де працює її чоловік, попідбирано кількасот здохлих щурів.

У кожному разі, десь на ту пору наші співгромадяни вже занепокоїлися. Вони мали на те підстави: починаючи з вісімнадцятого числа і справді на всіх фабриках і складах щодня виявляли сотні щурячих трупиків. У тих випадках, коли агонія затягувалася, доводилося добивати гризунів. Від околиці аж до центру міста, словом усюди, де побував доктор Ріє, всюди, де збиралися наші співгромадяни, щури ніби очікували їх, густо набившись у смітники або витягшись довгою низкою в риштаках. Від того дня за справу взялася вечірня преса і поставила перед муніципалітетом питання руба: чи збирається він діяти і які пильні заходи планує, аби убезпечити своїх підопічних від цієї гидотної напасті. Муніципалітет нічогісінько не збирався робити і жодних планів не мав, а обмежився тим, що тільки намірявся обговорити становище. Службі щуроловів дано наказ: щоранку на світанні підбирати здохлих пацюків. А потім обидві конторські машини мали відвозити здохлих гризунів на звалище і там спалювати.

Минуло кілька днів, і становище погіршало. Гризунів що далі, то більшало, і щоранку набиралось усе рясніше. Четвертого дня щури почали зграями виходити на світло й гинули цілими купами. З усіх комор, підвалів, погребів, риштаків вилазили вони довгими вервечками, вибиралися на світло, щоб, покрутившись довкола себе, сконати за два кроки від людини. Вночі в провулках, у коридорах виразно чувся їхній кволий передсмертний виск. Уранці в передмісті їх виявляли в риштаках з віночком крові на гострих мордочках, одні вже спухли й гнили, інші не встигли ще охолонути і ворушили вусиками. Навіть у центрі міста можна було наткнутися на трупи гризунів, що валялися на сходах будинків і на подвір'ях. А деякі забиралися у вестибюлі установ, на шкільні дворики, а інколи на тераси кав'ярень, де й здихали. Наші співгромадяни з подивом знаходили їх у найдальших куточках міста. Іноді ця гидота засмічувала Збройну площу, бульвари, Приморський променад. Удосвіта місто прибирали від стерва, але протягом дня щурячих трупів накопичувалося дедалі більше. Не раз, бувало, якийсь припізнілий перехожий з розгону наступав на пружне тіло ще теплого щура. Здавалося, сама земля, на якій стояли наші будинки, очищалася від накопиченої в її надрах погані, ніби звідти виливалася на поверхню пасока й набрякали виразки, що доти роз'їдали її зсередини. Уявіть собі, як сторопіло наше містечко, досі таке тихе, як приголомшили його ці кілька днів; так здоровий чоловік нараз виявляє, що його ледача кров раптом завирувала в жилах.

Дійшлося до того, що агентство Інфдок (інформація, документи, дані з будь-яких питань) в години, відведені для безкоштовної інформації, передало по радіо, що тільки за один день, двадцять п'ятого квітня, зібрано й спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура. Цифра ця узагальнила і прояснила суть видовиська, що стало вже буденним, і викликала загальне сум'яття. Досі люди тільки нарікали на цю навалу щурів, як на бридку пригоду. Тільки тепер вони усвідомили, що це явище, яке не знати куди вже сягнуло і звідки взялося, таїло в собі щось погрозливе. Один лише старий ядушливий іспанець і далі потирав руки та примовляв зі старечою втіхою: «Лізуть! Лізуть!»

Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили вже про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз припинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло.

Однак того самого дня, ополудні, доктор Ріє, зупиняючи перед оселею машину, помітив у кінці їхньої вулиці воротаря, який ледве пересувався, якось кумедно розчепіривши руки й ноги і похнюпивши голову, немов дерев'яний блазень. Старого вів під руку священик, лікар одразу його впізнав. То був отець Панлю, вельми вчений і войовничий єзуїт, вони не раз зустрічалися, і Ріє знав, що в їхньому місті превелебний отець тішиться пошаною навіть серед людей, байдужих до віри. Він зачекав на них. Старий Мішель мав блискучі очі і важко дихав. Ненароком щось занедужав, мовив Мішель, і вийшов подихати свіжим повітрям. Проте під час прогулянки в нього почалися такі різкі болі в шиї, під пахвами й у пахвинах, що довелося повернути назад і попрохати отця Панлю довести його додому.

— Такі гулі,— промовив він.— Я ледве йду.

Висунувши руку з вікна машини, лікар провів пальцем по шиї старого біля ключиць і намацав твердий, як дерев'яний, вузлик.

— Ідіть лягайте і зміряйте температуру, я навідаюсь надвечір.

Воротар пішов, а Ріє спитав отця Панлю, якої він думки про навалу щурів.

— Очевидно, почнеться пошесть,— відрік панотець. І його очі за круглими скельцями окулярів посміхнулися.

Після сніданку Ріє перечитував телеграму, де дружина повідомляла про свій приїзд до санаторію, як раптом задзеленчав телефон. Дзвонив його давній пацієнт, службовець мерії. Він давно слабував на звуження аорти, а що був бідний, то Ріє лікував його задарма.

— Так, це я, ви мене, мабуть, пам'ятаєте,— сказав він.— Але зараз ідеться не про мене. Приїжджайте хутчій, з моїм сусідою негаразд.

Голос йому урвався. Ріє згадав про воротаря і вирішив завітати до нього згодом. За кілька хвилин він уже переступав поріг невисокого будинку на вулиці Федерб, у передмісті. На вогких смердючих сходах він побачив Жозефа Грана, службовця мерії, який вийшов його зустріти. Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими ногами й руками, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим як на свої п'ятдесят років.

— Йому уже трохи краще,— мовив він, підходячи до Ріє,— а я думав, що вже капець.

Він висякався. На третьому й останньому поверсі, на дверях ліворуч, Ріє прочитав напис червоною крейдою: «Заходьте, я повішався».

Вони зайшли. Зі стелі над перекинутим стільцем звисав шнур, стола було відсунуто в куток. Але зашморг гойдався в повітрі порожній.

— Я вчасно відчепив його,— промовив Гран, який, як і завжди, насилу добирав слів, хоча мова його була й так бідненька.— Я саме виходив і почув, як щось стукнуло. А коли побачив напис, подумав, що це жарт абощо. Але він якось чудно, я б навіть сказав, лиховісно, зойкнув...

Він почухав собі потилицю.

— По-моєму, це має бути дуже боляче. Ну, зрозуміло, я ввійшов.

Штовхнувши двері, вони опинилися у світлому, але нужденно вмебльованому помешканні. На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима. Лікар зупинився на порозі. Йому причулося, ніби в паузах між двома віддихами він чув кволий щурячий писк. Але по кутках кімнати нічого не шамотіло. Ріє підійшов до ліжка. Пацієнт, очевидно, упав з невеличкої висоти, й упав м'яко — в'язи витримали. То тільки трохи його придушило. Не завадило б зробити рентгенівський знімок. Лікар упорснув хворому камфору й сказав, що за кілька днів усе буде гаразд.

— Дякую, докторе,— глухо промурмотів хворий.

Ріє спитав у Грана, чи він дав знати у комісаріат; службовець знітився.

— Ні,— сказав він,— ні. Я подумав, що важливіше...

— Ви маєте рацію,— підтвердив Ріє,— тоді я сам повідомлю.

Але тут недужий захвилювався і сів на ліжку, запевняючи, що почуває себе добре і тому не варто нікого ні про що повідомляти.

— Заспокойтеся,— сказав Ріє.— Все це дрібниці, повірте, але я мушу повідомляти про такі випадки.

— Ох,— зойкнув хворий.

Він відкинувся на подушку й тихенько заскімлив. Гран, що мовчки шарпав вуса, підійшов до постелі.

— Годі, пане Коттаре,— сказав він.— Постарайтеся зрозуміти. Адже доктор, слід гадати, за такі речі відповідає. А що, як вам спаде на думку ще раз...

Але Коттар, схлипуючи, заявив, що не спаде, то був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне — хай йому дадуть спокій. Ріє виписав рецепт.

— Гаразд,— мовив він.— Облишмо це. Я зайду за два-три дні. Але не робіть дурниць знову.

На сходах Ріє сказав Гранові, що мусить заявити про випадок, але попросить комісара почати розслідування не раніш, як днів через два.

— Вночі за ним треба б подивитися. Родина в нього є?

— Принаймні я нікого не знаю, але можу сам за ним подивитися.

Ріє кивнув.

— Бачте, я і його самого не так уже добре знаю. Але треба допомагати одне одному.

У коридорі Ріє мимоволі озирнувся по кутках і запитав у Грана, чи зовсім позникали щури з його кварталу. Службовець про це не знав нічого. Щоправда, йому розповідали про щурячу навалу, але він не дуже зважав на плітки сусідів.

— У мене інший клопіт,— мовив він.

Ріє квапливо потиснув йому руку. Треба було ще написати дружині, а перед тим навідати воротаря.

Продавці вечірніх газет вигукували, що щуряча навала припинилася. Зате прийшовши до воротаревої комірчини, Ріє побачив, що той лежить, наполовину звісившись із ліжка над помийним відром, схопившись однією рукою за живіт, другою за шию, і натужно блює рожевуватою жовчю. Знесилений, майже задихаючись, воротар ліг. Температура в нього підскочила до тридцяти дев'яти і п'яти, залози на шиї і суглоби ще дужче набрякли, на боку виступили дві темні плями. Тепер він нарікав, що в нього ниє все нутро.

— Пече,— казав,— ох як пече, погань.

Він харамаркав зчорнілими вустами і повертав до лікаря витріщені очі, на яких від нестерпного головного болю наверталися сльози. Його жінка тривожно дивилася на мовчазного Ріє.

— Докторе,— спитала вона,— що йому таке?

— Може бути що завгодно. Поки нічого певного сказати не можна. До вечора потримайте його на дієті, давайте проносне. І хай побільше п'є.

Воротаря саме мучила спрага.

Повернувшись додому, Ріє зателефонував до свого колеги Рішара, одного з найкращих лікарів у місті.

— Ні,— відповів Рішар,— за останній час я жодного незвичайного випадку не помітив.

— Жодного випадку високої температури, гарячки з локальним запаленням?

— Атож, у двох випадках лімфатичні вузли були дуже запалені.

— Понад норму?

— Гм,— промовив Рішар,— норма, знаєте...

Але так чи інак, надвечір температура у воротаря підскочила до сорока, він марив і кляв щурів. Ріє вирішив зробити йому фіксуючий абсцес. Під час припалювання терпентином хворий завив: «Ох, паскуди!»

Лімфатичні вузли ще дужче набрякли, затужавіли і стали тверді, як дерево. Жінка хворого геть розгубилася.

— Не відходьте від нього,— порадив лікар.— Коли що — кличте мене.

Наступного дня, тридцятого квітня, з вологої блакиті повіяв уже по-весняному теплий вітер. Він приніс із найдальших приміських околиць квіткові пахощі. Ранковий гомін на вулиці здався жвавішим та веселішим, ніж завжди. Для всього нашого містечка, що скинуло з себе невиразне передчуття лиха, під тягарем якого ми прожили цілий тиждень, той день став справжнім днем приходу весни. Навіть Ріє, заспокоєний бадьорим листом від дружини, спустився до воротаря з легким серцем. І справді, температура вранці впала до тридцяти восьми градусів. Хворий кволо всміхнувся, не підводячи голови з подушки.

— Йому краще, докторе, правда? — питалася його дружина.

— Почекаймо ще трохи.

Але в обід температура зразу піднялася до сорока градусів, недужий без угаву марив, знову блював. Жовна на шиї боліли від дотику, і воротар усе закидав голову, ніби йому хотілося тримати її якомога далі від тіла. Його дружина сиділа край ліжка і через ковдру обережно притримувала ноги хворому. Вона мовчки глянула на Ріє.

— От що, сказав Ріє,— його треба ізолювати і провести спеціальний курс лікування. Я зателефоную до госпіталю, і ми перевеземо його «швидкою».

Години через дві, вже сидячи в машині «швидкої допомоги», лікар і дружина хворого схилились над ним. З почорнілих, припалих смагою вуст вихоплювались обривки слів: «Щури! Щури!» Обличчя його позеленіло, губи зробилися як воскові, повіки ніби свинцем налилися, дихав він уривчасто, коротко і, ніби розп'ятий набряклими залозами, все тулився в куток відкидної койки, ніби хотів, щоб вона склепилася над ним, ніби якийсь голос, що йшов з надр земних, не перестаючи, кликав його, засапаного під якимсь незримим тягарем. Дружина плакала.

— Нема вже надії, докторе?

— Він помер,— відповів Ріє.

Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку. Раніше ніхто з наших співгромадян і гадки не мав — вони це збагнули лише тепер,— щоб у нашому місті та могли здихати на сонці щури й гинути від чудернацьких недуг воротарі. Словом, з цього погляду ми помилялись, і нам довелося терміново переглядати свої уявлення про світ. Якби справа тим і обмежилась, звичка взяла б гору. Але ще багатьом із нас — не одним тільки воротарям та біднякам — судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший. Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми.

Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарру, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки. І хоча місто потроху звикло до нього, ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився. Його зустрічали в усіх публічних місцях. З перших весняних днів його найчастіше можна було бачити на пляжі, де він з видимою утіхою пірнав і плавав. Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але аж ніяк не їхнім невільником. Справді, можна назвати лише одну його звичку — часте відвідування іспанських танцюристів і музикантів, яких у нашому місті чимало.

В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких часів. Але йдеться про хроніку дуже своєрідну, ніби автор навмисне поставив собі за мету все здрібнювати. На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що взагалі не має історії. Певне, можна тільки жалкувати про цю упередженість і запідозрити душевну черствість. І все ж таки його нотатки можуть поповнити хроніку тієї доби силою-силенною другорядних подробиць, що, проте, мають свою вагу; навіть більше, сама їхня своєрідність не дозволяє нам судити з нальоту про цю, безперечно, цікаву постать.

Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті. Тут є докладний опис двох бронзових левів, що оздоблюють під'їзд мерії, цілком поблажливі зауваження про брак зелені, непоказний вигляд будинків та безглузде планування міста. Ці зауваження Тарру пересипає діалогами, підслуханими в трамваях і на вулицях, причому автор уникає будь-яких коментарів, за винятком — але це вже пізніше — однієї розмови, де йшлося про такого собі Кана. Тарру чув, як гомоніли двоє трамвайних кондукторів.

— Ти ж знав Кана? — спитав перший.

— Якого Кана? Високого такого, чорновусого?

— Еге ж. Він ще працював стрілочником.

— Ще б пак.

— То він помер.

— Невже? А коли?

— Та після тієї напасті зі щурами.

— Отакої! І що ж йому сталось?

— Хтозна, гарячка. Та він і кволого здоров'я був. Вискочили чиряки під пахвою. Ну, й не витримав.

— Таж на вигляд був як усі.

— Ні, ні, він був слабкогрудий, та ще грав у духовому оркестрі. А знаєш, як шкідливо сурмити на корнет-а-пістоні.

— Атож,— підсумував другий,— коли в людини кволеньке здоров'я, нема чого їй сурмити на корнеті.

Зваживши ці факти, Тарру замислюється над тим, з якої речі Кан, явно на шкоду собі, вступив до духового оркестру і які приховані причини спонукали його важити життям задля сумнівної втіхи брати участь у недільних процесіях.

Далі Тарру, здавалося, зворушила сцена, що відбувалася часто на балконі, навпроти мого вікна. Його номер виходить у провулок, де в затінку від мурів мирно дрімали коти. Але щодня по обіді, коли ціле місто мліло під сонцем, на балконі по той бік вулиці з'являвся маленький дідок. Випростаний і суворий у своєму вбранні військового крою, з сивим дбайливо зачесаним волоссям, він неголосно й лагідно кликав котів: «Киць, киць». Коти, ще не рушаючи з місця, зводили на нього бліді зі сну очі. Тоді дідок рвав аркуш паперу на клаптики й сипав їх униз, на вулицю і на котів, і ті, приваблені роєм білих метеликів, ступали на бруківку і нерішуче тяглися лапками до паперових обривків. Тут дідок смачно й влучно плював на котів. Якщо один бодай плювок досягав мети, він заходився реготом.

Нарешті нашого Тарру геть зачарував крамарський дух міста, де все — і саме пожвавлення, й навіть розваги — ніби підпорядковане потребам комерції. Таку своєрідність (саме таке слово вжито в його нотатках) Тарру розхвалював, і один з його захоплених записів навіть закінчується словами: «Он воно як!» Тільки в цих записах і прохоплюються особисті нотки. Важко всебічно оцінити вагу й важливість цих нотаток. Розповівши історію про те, як касир у готелі, знайшовши здохлого щура, допустився помилки в рахунку, Тарру додає письмом не таким чепурним, як завжди: «Питання: як досягти того, щоб не марнувати часу? Відповідь: відчути час в усьому його плині. Засоби: проводити дні в приймальні зубного лікаря на твердому стільці; висиджувати по неділях на балконі; слухати доповіді не зрозумілою тобі мовою; обирати найдовші й найнезручніші залізничні маршрути і, звісно, їздити в вагоні стоячки; стовбичити в черзі до театральної каси і не брати квитка на виставу тощо». Але безпосередньо після таких стрибків думки і стилю в нотатках іде докладний опис наших міських трамваїв, форми вагонів, зазначається, що їх пофарбовано в якийсь брунатний колір, що в них завжди брудно, і завершуються ці міркування словами: «Просто чудово!», що, власне, нічого не пояснює.

У кожному разі, в записниках Тарру є згадка про історію зі щурами, наводимо його слова:

«Дідок навпроти сьогодні спантеличений. Не стало котів. Вони справді кудись позникали, стурбовані видовищем здохлих пацюків, які сотнями валяються на вулицях. По-моєму, коти взагалі не їдять здохлих пацюків. Мої, пригадується, рішуче відмовилися від цього частування. Так чи інак, вони, мабуть, гасають по підвалах, і дідкові від того сама прикрість. Він навіть не так старанно зачесаний, якось одразу підупав. Відчувається, що він ні в сих ні в тих. Постоявши з хвилину, він повернувся до своєї оселі. Однак на прощання все-таки плюнув разок — у пустку.

В місті сьогодні зупинили трамвай, бо знайшли там здохлого щура, який не знати звідки взявся. Дві-три жінки одразу зійшли. Щура викинуто. Трамвай рушив далі.

Нічний сторож у готелі, а йому можна вірити, сказав мені, що чекає від щурячої навали всілякого лиха. «Коли щури тікають з корабля...» Я заперечив, що у випадку з кораблем це, можливо, і слушно, але щодо міст це ще не доведено. Одначе його переконати не пощастило. Я спитав, яке ж бо лихо, на його думку, загрожує нам. Він і сам не знає; лиха, на його думку, заздалегідь не розпізнаєш. Але чи дивина, якщо землетрус декому буває на вигоду. Я погодився, що це, можливо, і він спитав, чи мене не лякає така перспектива.

— Єдине, чого я хочу,— сказав я,— це віднайти душевний спокій.

І сторож чудово мене зрозумів.

До нашого готельного ресторану вчащає вельми цікава родина. Батько — високий худорлявий, у чорній костюмній парі, в цупко накрохмаленому комірці. На маківці в нього лисина, а над вухами і ліворуч стирчать два жмути сивого волосся. Круглі гострі очиці, тонкий ніс і неприродно розтягнуті вуста надають йому подоби добре вишколеного сича. Щоразу він розчиняє ресторанні двері, потім припадає до одвірка, пропускаючи дружину, дрібну, як та чорна мишка, входить сам, а за ним дрібочуть хлопчик і дівчинка, причепурені, як циркові щенята. Коло столу він стоїть, поки дружина всядеться, тоді сідає сам, а потім уже обидва пудельки можуть видертися на стільці. Він «викає» жінці й дітям, своїй половині підпускає чемні шпильки й безапеляційно звертається до своїх нащадків:

— Ніколь, на вас геть неприємно дивитися.

Дівчинка ледь стримує сльози. А йому саме того й треба.

Сьогодні хлопець не міг усидіти на місці, так збурила його історія з щурами. Він не втримався і почав був розповідати.

— За столом про щурів не говорять, Філіппе. Забороняю вам надалі вимовляти слово «щур».

— Ваш батько слушно каже,— підхопила чорна мишка.

Обидва пудельки укняпили носи в тарілки з паштетом, а сич подякував дружині кивком голови, що його можна було витлумачити як завгодно.

Приклад, гідний наслідування, а проте в місті тільки й розмов, що про щурів. Навіть газета втрутилась у цю справу. Місцева хроніка, завжди дуже розмаїта, нині вся присвячена кампанії проти муніципалітету. «Чи наші отці міста подумали, яка зараза може піти через неприбране пацюче стерво?» Директор готелю ні про що, крім щурів, негоден і говорити. Й не дивина, для нього це просто смерть. Та обставина, що в ліфті такого респектабельного готелю знайдено пацюка, здається йому несосвітенною. Аби втішити його, я сказав: «Але в усіх тепер щури».

— Отож бо й є,— відповів він,— тепер ми стали, як усі.

Це він розповів мені про перші випадки тієї дивної гарячки, яка викликає в місті тривогу. Одна з його покоївок теж захворіла.

— Але хвороба, певне, не заразна,— палко запевнив він.

Я сказав, що мені байдуже.

— О, розумію. Пан, як і я, фаталіст.

Зроду не стверджував нічого подібного та й я зовсім не фаталіст. Так я йому й сказав...»

Відтоді в записниках Тарру з'являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку, що вже посіяла серед людей тривогу. Після запису про дідка, який терпеливо й далі вдосконалює своє прицільне плювання, оскільки після зникнення щурів знову з'явилися коти, Тарру додає, що можна вже назвати з десяток випадків тієї лихоманки, що звичайно закінчується смертю.

Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру в кількох рядках. Як на самого оповідача, портрет цей досить точний.

«На вигляд років тридцяти п'яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сицилійського селянина — такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

Хода прудка. Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неуважно і дуже часто забуває відключити стрілку повороту, навіть повернувши в потрібному напрямку. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу».

Цифри, наведені Тарру, цілком відповідали істині. Вже хто-хто, а доктор Ріє це знав. По тому як воротаря перенесено до трупарні, Ріє зателефонував до Рішара, щоб порадитися з ним про ті пахвинні пухлини.

— Сам нічого не розумію,— зізнався Рішар.— У мене двоє теж умерли, один за дві доби, другий на третій день.

А я ще вранці до нього навідався, ніби все йшло на одужання.

— Попередьте мене, якщо у вас будуть подібні випадки, — попрохав Ріє.

Він обдзвонив ще кількох лікарів. З розпитів виявилося, що протягом кількох останніх днів було випадків з двадцять подібного захворювання. Майже всі — смертельні. Тоді Ріє знову зателефонував Рішарові, секретареві товариства лікарів в Орані, і зажадав, щоб нових хворих було ізольовано.

— Нічим не можу зарадити,— мовив Рішар.— Необхідні заходи префектури. А звідки ви взяли, що хвороба інфекційна?

— Нізвідки. Просто симптоми тривожні.

Проте Рішар заявив, що в цьому питанні він, мовляв, «недосить компетентний». Усе, що він може зробити, це побалакати з префектом.

Поки точилися перемови, занегодилося. Наступного дня по воротаревій смерті небо затяглося хмарами. На місто линули короткі й рясні дощі. За тими бурхливими зливами наступала спека, як у передгроззя. Навіть море втратило свою темну блакить і під імлистим небом набирало полиску срібла чи заліза, аж очам було боляче дивитися. Літня спека здавалася легшою, ніж волога задуха тієї весни. В місті, що лежало в формі равлика на плато і ледь відкритому на море, панувало понуре заціпеніння. Люди, затиснуті між нескінченними рядами ветхих стін, у лабіринті вулиць із припорошеними вітринами, у брудно-жовтих трамваях почували себе бранцями цього неба. Тільки старий пацієнт лікаря Ріє тріумфував — у таку погоду ядуха йому не дошкуляла.

— Пече,— казав він,— для бронхів це найкорисніше.

І справді пекло, але не просто пекло, пекло і палило, як у лихоманці. Все місто лихоманило, принаймні таке враження переслідувало Ріє того ранку, коли він подався на вулицю Федерб, щоб бути присутнім на розслідуванні Коттарового замаху на своє здоров'я. Одначе власне враження здавалося йому безглуздим. Він подумав, що то через хвилювання і клопоти, які його обсіли, і вирішив опанувати себе й дати лад своїм думкам.

До вулиці Федерб він дістався раніше за поліцейського комісара. На сходах очікував Гран, і обидва вирішили посидіти поки в нього, а двері на майданчик залишити відчиненими. Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев'яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні, де можна було ще розібрати напівстерті слова «квітучі алеї». Як запевнив Гран, Коттар провів ніч спокійно. Але вранці прокинувся з головним болем, до всього байдужий. Сам Гран мав вигляд замучений і знервований, снував по кімнаті туди й сюди, підходив до столу, розгортаючи та згортаючи грубеньку течку, повну списаних аркушів.

Ходячи по кімнаті, він розповідав лікареві, що, власне, Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному.

— Та й розмовляв я з ним усього двічі. Кілька днів тому я впустив на майданчику коробку з крейдою. Була там червона і синя крейда. Якраз вийшов Коттар і допоміг мені її зібрати. Він спитав, навіщо мені різноколірна крейда.

Гран йому й пояснив, що хоче пригадати трохи латину. Його знання зі шкільних часів вивітрились.

— До речі, мене запевняли,— додав він, звертаючись до лікаря,— що латина корисна для глибшого розуміння французьких слів.

На таблиці він пише кілька латинських слів. Синьою крейдою ту частину слова, що змінюється за відмінками та особами, а червоною ту частину, яка не змінюється.

— Не знаю, зрозумів мене Коттар чи ні, у кожному разі, він зацікавився і попросив у мене червоної крейди. Я, звичайно, здивувався, але врешті... Хто ж його знав, що крейда йому знадобиться на здійснення такого наміру.

Ріє спитав, про що була друга розмова. Але прийшов поліційний комісар у супроводі секретаря і побажав спершу вислухати свідчення Грана. Лікар завважив нишком, що Гран, говорячи про Коттара, називає його «сіромахою». Він ужив навіть слова «фатальний крок». Ішлося про причину самогубства, і Гран ретельно добирав слова. Нарешті обидва зійшлися на формулюванні: «Прикрощі інтимного характеру». Комісар поцікавився, чи з Коттарової поведінки можна було передбачити те, що він назвав «його відчайдушним кроком».

— Учора він постукався до мене,— промовив Гран,— і попрохав сірничка. Я дав йому пачку. Він перепросив, що потурбував мене, але якщо ми вже сусіди... Потім почав запевняти, що одразу ж поверне сірники. Я сказав, хай лишить собі.

Комісар спитав у службовця, чи не здалося йому дивним поводження Коттара.

— Одне мені здалося дивним, те, що він ніби хотів почати зі мною розмову. А мені саме треба було працювати.

Гран обернувся до Ріє і ніяково пояснив:

— Праця особиста.

Комісар захотів побачити хворого, але Ріє вважав, що годилося б спершу підготувати Коттара до цих відвідин. Коли він зайшов до його помешкання, Коттар у сірій фланелевій піжамі звівся з постелі і злякано позирнув на двері.

— Поліція, так?

— Так,— підтвердив Ріє,— але не хвилюйтеся. Всього дві-три формальності — і вам дадуть спокій.

Але Коттар заперечив, що все це ні до чого, а головне — він бачити не може поліцію. Ріє не стримав нетерпеливого жесту.

— Я теж з нею не цілуюся. Але цю справу треба залагодити якнайскоріше, тому відповідайте на питання швидко й точно.

Коттар замовк, і лікар рушив до дверей. Хворий гукнув його знову і, коли Ріє підійшов, схопив його за руку.

— Скажіть, докторе, правда, не можна забирати хворого чи того, хто хотів повіситися, га?

З хвилину Ріє дивився на Коттара, а потім запевнив його, що про таке навіть не йшлося, та й він сам прийшов сюди, аби захищати інтереси свого пацієнта. Хворий, очевидно, заспокоївся, і Ріє покликав комісара.

Коттарові зачитали свідчення Грана і спитали, чи може він уточнити мотиви свого вчинку. Не дивлячись на комісара, він підтвердив лише, що «прикрощі інтимного характеру — дуже добре сказано». Комісар не вгавав і спитав, чи не здумає Коттар знову зазіхнути на своє здоров'я. Коттар з піднесенням запевнив, що не здумає і прагне тільки одного, щоб йому дали спокій.

— Дозвольте зауважити,— мовив із серцем комісар,— що в даному випадку саме ви й не даєте спокою іншим.

Ріє непомітно махнув йому рукою, і комісар замовк.

— Ні, ви тільки подумайте,— зітхнув комісар, коли вони вийшли на сходовий майданчик,— у нас і так турбот по саму зав'язку, а надто зараз із цією лихоманкою...

Він спитав у лікаря, чи заноситься серйозно на щось, і Ріє відповів, що сам не знає.

— Тут головне — погода, все лихо в ній,— скінчив комісар.

Безперечно, в усьому винна була погода. День ставав усе жаркіший і жаркіший, речі ніби липли до рук, і Ріє з кожним новим візитом знаходив підстави своїм побоюванням. Надвечір того самого дня він, потрапивши в передмістя, завітав до сусіда свого старого пацієнта-ядушника і побачив, що той лежить і марить, ухопившись за хворі пахви, і раз у раз блює. Лімфатичні вузли набрякли в нього ще дужче, ніж у їхнього воротаря. Одна виразка вже визріла і перед очима лікаря луснула, наче зогнилий плід. Повернувшись додому, Ріє зателефонував на аптекарську базу департаменту. В його лікарському записникові під цією датою стоїть один запис: «Відповідь негативна». А його вже викликали до нових пацієнтів з тим самим захворюванням. Ясно було одне — болячки треба розрізати. Два розтини скальпелем навхрест — і гудзі викидали гній упереміж з пасокою. Хворі кривавіли, лежали, як розп'яті. На животі й на ногах виступали плями, виразки переставали ятритися, а потім знову набрякали. Найчастіше хворий помирав серед страшного смороду.

Преса, така балакуча під час пригоди з щурами, тепер німувала. Воно й зрозуміло — щури конали на вулиці, а люди в себе вдома. А газети цікавляться тільки вулицею. Одначе префектура і муніципалітет сушили собі голову. Поки кожен лікар стикався у своїй практиці з двома-трьома випадками незрозумілого захворювання, ніхто й пальцем не ворухнув. Проте комусь спало на думку зробити простий підрахунок, і підсумок вразив усіх. За кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега.

— Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? — спитав він.

— Хочу дочекатися наслідку аналізів.

— А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостерігав кілька випадків у Парижі. Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка — це свята святих: жодної паніки... головне — без паніки. А потім один колега мені сказав: «Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла». Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє, знаєте це не гірше за мене.

Ріє замислився. З вікна кабінету було видно кам'янистий відріг скелі, що обіймав удалині затоку. І хоча небо було голубе, крізь блакить пробивався якийсь тьмяний блиск, що меркнув у міру того, як вечоріло.

— Атож, Кастель,— мовив він,— а все-таки не віриться. Але здається, це таки чума.

Кастель підвівся і рушив до дверей.

— Ви самі знаєте, яку відповідь нам дадуть,— промовив старий лікар.— «Уже давно вона щезла в країнах помірного клімату».

— А що, власне, означає — «щезла»? — відповів Ріє, стискаючи плечима.

— Атож, уявіть, щезла. І не забудьте: в самому Парижі майже двадцять років тому...

— Гаразд, сподіваймося, що в нас обійдеться так само щасливо, як і там. Але просто не віриться.

Слово «чума» прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і наших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мовчав, перебуваючи між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: «Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя». І справді війна — це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй тривати довго. Взагалі дурість — річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші співгромадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непомірне з людиною, тим-то і вважається, що лихо — це щось нереальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди. Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє, всі поїздки і суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха.

І навіть коли сам доктор Ріє признався своєму приятелеві Кастелю, що в різних кінцях міста з десяток хворих без будь-якого попередження узяли та й померли від чуми, небезпека і далі здавалася йому нереальною. Просто, коли ти лікар, у тебе склалося певне уявлення про страждання, і це якось підстьобує твою уяву. І, дивлячись у вікно на своє місто, що нітрохи не змінилося, навряд чи лікар відчув, як прокидається в нього та легенька відраза до майбутнього, що називається тривогою. Він пробував подумки зібрати всі свої знання про це захворювання. Але в пам'яті безладно спливали цифри, і він твердив нишком, що історії відомо десятків зо три епідемій чуми, які забрали сто мільйонів душ. Але що таке сто мільйонів мерців? Пройшовши війну, насилу уявляєш собі, що таке один мрець. А оскільки нежива людина сприймається як така тільки якщо ти бачив її неживу, то сто мільйонів трупів, розкиданих по всій історії людства, то лишень імла в твоїй уяві. Лікар пригадав, що, за свідченням Прокопія, чума в Царгороді забирала щодня по десять тисяч душ. Десять тисяч мерців — то вп'ятеро більше, ніж, приміром, глядачів у великому кінотеатрі. От що годилося б зробити. Зібрати людей при виході з п'яти кінотеатрів, відвести їх на міську площу і всіх купою забити — тоді щось і проясниться. Тоді можна буде уявити собі, що ця безіменна купа — твої знайомі. Але проект цей нездійсненний, а потім, хто знає в обличчя десять тисяч чоловік? Зрештою, такі люди, як Прокопій, відомо, рахувати не вміли. Сімдесят років тому в Кантоні здохло від чуми сорок тисяч щурів, перш ніж лихо перекинулося на самих жителів. Але й 1871 року було неможливо точно підрахувати кількість щурів. Підраховували приблизно, гуртом і, звичайно, допускалися помилок.

А проте, якщо один щур завдовжки тридцять сантиметрів, то сорок тисяч здохлих щурів, покладених поряд, складуть... .

Але тут лікареві не ставало терпцю. Він надто давав собі волю, а от цього і не слід допускати. Кілька випадків — то ще не епідемія, і взагалі, досить вжити необхідних заходів. Слід триматися того, що вже відомо, наприклад, ступор, прострація, почервоніння очей, припалі смагою уста, головний біль, жовниця, страшенна спрага, маячня, плями на тілі, відчуття внутрішньої розп'ятості і врешті... І врешті доктор Ріє подумки підставляв фразу, що нею в підручнику завершується перелік симптомів: «Пульс стає ниткоподібним, і щонайменший порух може спричинитися до смерті». Так, врешті, всі ми зависаємо на нитці, три чверті людей — це вже точна цифра — поспішає зробити цей самий незначний порух, що їх і доконає.

Лікар усе ще дивився у вікно. За ним — свіже весняне небо, а тут — слово, яке ще й досі лунало в кімнаті: «чума». Слово це вміщало в собі не тільки те, що захотіла вкласти в нього наука, а й нескінченну низку найхимерніших образів, які так не в'язалися з нашим жовто-сірим містом, у міру пожвавленим о тій порі, радше приглушено гомінким, аніж галасливим, власне, щасливим, коли можна тільки бути щасливим і похмурим водночас. І той лагідний і байдужий до всього спокій майже за виграшки, одним розчерком перекреслював давно відомі картини лиха: зачумлені й покинуті птахами Афіни; китайські міста, напхані безголосими мрущими; марсельських галерників, що кидають в ями закривавлені тіла: будову великого провансальського муру, що мав зупинити шалений вихор чуми; Яффу з її огидними старцями; вологі й зогнилі мати, що влипли в долівку в царгородському лазареті; хворих, волочених гаками; карнавал лікарів у машкарах під час Чорної чуми; парування живих на могилках у Мілані; візки з трупами в нажаханому Лондоні і всі дні, і всі ночі, що дзвенять невгавним людським гомоном. Ні, навіть усьому тому несила було порушити спокій сьогоднішнього дня. За вікном несподівано задзеленчав невидимий трамвай і зразу ж розвіяв жорстокість і біль. Хіба що море там, за шахівницею тьмяних будинків, свідчило, що в світі є щось тривожне, завжди непогамовне. І доктор Ріє, дивлячись на затоку, згадав про багаття, про них говорив Лукрецій: налякані пошестю афіняни розкладали багаття на морському березі. Туди вночі зносили тіла, але берега вже не вистачало, і живі билися, пускаючи в хід смолоскипи, аби лиш відвоювати місце у вогні тому, хто був їм близький, отож воліли кинутися в криваву бійку, аніж покинути напризволяще свого небіжчика. Легко уявлялося багряне полум'я багаття над спокійною і темною водою, битви смолоскипами, потріскування іскор у мороці, густі клуби отруйного диму, що підносився до чуйного неба. Важко було не здригнутися...

Однак усе це шаленство никло перед доводами розуму. Атож, слово «чума» вимовлено, атож, саме в цю хвилину просвистів кий і звалив одну чи дві жертви. Ну то й що — іще не пізно зупинити його. Головне — це ясно усвідомити те, що має бути усвідомлене, прогнати геть безплідні видіння і вжити відповідних заходів. І тоді чума відступить: адже людина не може уявити собі чуму або уявляє її хибно. Якщо вона відступить, а це найімовірніше, то все владнається. Інакше люди спізнають, що таке чума, і дізнаються, чи є засіб спершу зжитися з нею, аби потім здолати.

Лікар відчинив вікно, і до кімнати ринув міський гамір. З сусідньої майстерні долинало коротке, рівномірне вищання циркулярки. Ріє стрепенувся. Он що дає певність: повсякденна праця. Все інше тримається на ниточці, все залежить від отого найменшого поруху. До цього не приліпишся. Головне — це добре робити свою справу.

Ось про що міркував доктор Ріє, коли йому повідомили, що прийшов Жозеф Гран. Хоча Гран служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, доручали складати статистичні таблиці. Так нині він провадив підрахунок смертних випадків. Послужливий за вдачею, він залюбки погодився сам занести лікареві копію своїх підрахунків.

Разом із Граном прийшов і його сусіда Коттар. Службовець іще з порога замахав аркушем паперу.

— Цифри ростуть, докторе,— заявив він,— одинадцять смертей за останні сорок вісім годин.

Ріє привітався з Коттаром, запитав його, як йому ведеться. Гран пояснив, що Коттар сам напросився прийти з ним, хотів подякувати лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Але Ріє вже заволодів списком.

— Ого,— протягнув він,— можливо, настала пора назвати хворобу так, як вона насправді називається. Досі ми зволікали. Ходімо зі мною, панове, мені треба заглянути до лабораторії.

— Так, так,— мовив Гран, простуючи слідом за лікарем сходами,— треба називати речі своїми іменами. А як скажете називати цю хворобу?

— Поки що я не можу її вам назвати, а втім, це вам нічого й не дасть.

— От бачите,— посміхнувся Гран.— Не так-то воно й легко.

Вони подалися на Збройну площу. Коттар уперто мовчав. На вулицях почали з'являтися люди. Швидкоплинні сутінки — інших у нашому краю не буває — уже відступали перед нічною пітьмою, а на ще ясному обрії зайнялися перші зірки. За кілька секунд ліхтарі спалахнули, і зразу все небо затягло чорним запиналом, і гамір голосів погучнішав.

— Даруйте, але я поїду трамваєм,— сказав Гран, коли вони дісталися до рогу Збройної площі.— Вечори для мене священні. Як кажуть у мене на батьківщині: «Ніколи не відкладай на завтра...»

Уже не вперше Ріє відзначив подумки цю манію Грана, який родом з Монтелімара,— тулити, де треба й де не треба, місцеві вислови та ще неодмінно додавати розповсюджені тривіальні словосполучення, як от «чарівна погода» або «казкове освітлення».

— Правильно,— підхопив Коттар.— Після вечері його ні за що не витягнеш з дому.

Ріє запитав у Грана, чи він вечорами працює для мерії. Гран відповів — ні, працює для себе.

— О,— вигукнув Ріє, аби не мовчати,— ну і як, посувається діло?

— Я працюю вже багато років, отже, якось посувається... Хоча, з другого боку, великих успіхів не видно.

— А що, власне, ви робите? — спитав лікар, уповільнивши ходу.

Гран буркнув щось нерозбірливе, насаджуючи на свої відстовбурчені вуха круглого капелюха. Ріє подумав, що йдеться про якесь особисте самовдосконалення. Але Гран уже розпрощався і подріботів під фікусами Марнського бульвару. Біля дверей лабораторії Коттар сказав лікареві, що дуже хотів би з ним побачитися ще раз і попросити поради. Ріє, нервово бгаючи у кишені таблицю, запросив Коттара прийти до нього на прийом, але одразу ж похопився і сказав, що позавтра буде в їхньому кварталі і надвечір сам завітає до нього.

Попрощавшись із Коттаром, лікар зловив себе на тому, що весь час думає про Грана. Він уявив його в самому пеклі чумної пошесті — не такої, звісно, як нинішня, не надто грізної, а під час якогось мору, що ввійшов в історію. «Він із тих, кого чума милує». І одразу Ріє пригадав вичитане десь твердження, нібито чума милує людей кволих, а нещадна насамперед до людей могутньої статури. Міркуючи про це, лікар вирішив, що, судячи з вигляду Грана, він мав свою маленьку таємницю.

На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі,— певне, свідомо купує на розмір більший, маючи надію, що довше носитиметься. В роті ще збереглося кілька нижніх зубів, зате верхні геть повипадали. Коли він усміхався, верхня губа закопилювалася до носа і рот зяяв чорною діркою. Якщо додати до цього портрета ходу семінариста, неперевершене вміння ковзати попід стінами и непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу й тютюнового диму — всі навички особистості незначної, то, самі погодьтесь, важко уявити собі такого чоловіка інакше як за письмовим столом, де він пильно звіряє тариф на міські лазнево-душові заклади або готує для доповіді молодому діловодові матеріали, що стосуються нової такси на вивіз сміття та покидьків. Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він на світ лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу на посаді позаштатного службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день.

І справді, саме таке визначення, за словами Грана, було в його особистій справі у графі «кваліфікація». Коли двадцять два роки тому він через брак коштів покинув учбовий заклад, не діставши диплома, і погодився обійняти цю посаду, йому, за його словами, натякнули, що атестація не за горами. Треба було тільки якийсь час проявляти свою компетентність у делікатних питаннях, які постають перед нашою міською адміністрацією. А потім, як запевнили його, він неодмінно дослужиться до діловода, і це дозволить йому жити заможно. А втім, не марнославство керувало Жозефом Граном, як він і доводив з меланхолійною усмішкою. Перспектива забезпеченого і чесного життя вельми його надила, тим більше, що тоді він міг би з чистим сумлінням поринути в улюблену справу. Коли він погодився на це місце, то з найшляхетніших міркувань і, якщо можна так висловитися, в ім'я вірності певному ідеалові.

Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня, незважаючи на всі підвищення, й досі мізерна. Він вилив свою кривду Ріє, адже ніхто ніби й не помічає його становища. У тому, власне, і полягала своєрідність Грана або принаймні одна з її прикмет. Він і справді міг би послатися якщо не на свої права, в яких не був упевнений, то принаймні на дані йому на початку обіцянки. Але, по-перше, начальник канцелярії, котрий запросив його на роботу, давно помер,та й сам Гран не пам'ятав, в яких саме висловах йому пообіцяли підвищення. А головне, і, мабуть, найголовніше, було те, що Жозеф Гран не вмів знаходити потрібних слів.

Ось ця характерна риса, наскільки міг помітити Ріє, особливо яскраво вирізняла нашого Грана. Саме це й заважало йому щоразу написати давно задуману доповідну або зробити інші, як до обставин, кроки. Якщо вірити йому, він відчував себе геть нездатним ужити як слово «право», бо й сам не був певен значення цього поняття, так і слово «обіцянка», бо воно пролунало б прямою вимогою віддати йому належне і, отже, межувало б з зухвальством, не дуже доречним як на його скромне службове становище. З другого боку, він навідріз відмовився вживати такі слова, як «ласка», «клопотання», «вдячність», бо вважав, що це принижує людську гідність. Ось так через незмогу знайти точний вислів наш Гран виконував і далі найскромніші функції аж до сивого волосу. Зрештою, як він знов-таки сам признався докторові Ріє, він поступово став помічати, що якось зводить кінці з кінцями завдяки тому, що навчився узгоджувати свої потреби зі своїми коштами. Тим-то він визнавав слушність одного улюбленого вислову нашого мера, великого оранського промисловця, який наполегливо переконував усіх, що зрештою (при цьому мер особливо натискав на слово «зрештою», бо на ньому фактично трималося все його міркування), отже, зрештою, де це бачено, щоб хтось колись та помер від голоду. В кожному разі, мало не аскетичне життя, яке провадив Жозеф Гран, і справді зрештою позбавило його всіляких таких клопотів. Він усе добирав слова.

Сказати б, Гранове життя в певному розумінні було взірцеве. Він належав до людей, однаково рідкісних у нашому місті, як і деінде, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Те мале, що він сказав про себе лікареві, і справді свідчило про наявність доброти і щирої прихильності, про що в наші дні не кожен наважиться сказати вголос. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, ще живу, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль. Признавався, що над усе любить один дзвін у їхньому кварталі — щодня рівно о п'ятій годині він бамкає якось особливо приємно. Але щоб висловити навіть такі прості почуття, він з превеликою мукою добирав потрібні слова. Отож-бо зрештою саме ця праця по добору слів стала головним його клопотом. «Ох, докторе,— казав він,— як би мені хотілося навчитись висловлювати свої думки!» І при кожній зустрічі з Ріє він повторював цю фразу.

Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо. Всю дорогу до лабораторії, куди він зрештою дістався, ця думка тішила Ріє. Він знав, що його припущення нерозумне, але не міг повірити, що чума і справді може розгоститися в місті, де здибаються скромні чиновники, які плекають якусь гідну поваги манію. Коротко кажучи, він не знав, яке місце відвести таким маніям в умовах чуми, і виснував звідси, що чумі аж ніяк не розгулятися тут серед наших співвітчизників.

Наступного дня завдяки наполегливості, яка багатьом видалася недоречною, Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії.

— Справді, населення непокоїться,— визнав Рішар.— А ще це базікання, всі ці перебільшення. Префект мені особисто казав: «Як вам завгодно, то діймо швидко, але без галасу». А втім, він переконаний, що ми даремно б'ємо на сполох.

Бернар Ріє довіз Кастеля своєю машиною до префектури.

— Вам відомо, що в департаменті немає сироватки? — спитав старий.

— Відомо. Я телефонував на базу. Директор ніби з неба впав. Доведеться виписувати сироватку з Парижа.

— Сподіваюся — хоч тяганини не буде.

— Я вже вдарив телеграму,— одказав Ріє.

Префект зустрів членів комісії люб'язно, але не без нервозності.

— Почнімо, панове,— сказав він.— Чи маю я підсумовувати нинішню ситуацію?

Рішар вважав, що це зайве. Лікарям і так ситуація відома. Головне, пора з'ясувати собі, яких заходів треба вжити.

— Головне,— брутально урвав Рішара старий Кастель,— головне, з'ясувати собі — чума це чи ні.

Дехто з лікарів здивовано скрикнув. Інші начебто вагались. А префект навіть підскочив на стільці і мимоволі озирнувся на двері, ніби хотів переконатися, що це неймовірне повідомлення не вилетіло в коридор. Рішар заявив, що, на його думку, не слід піддаватися паніці: йдеться про лихоманку, правда, ускладнену запаленням пахвинних залоз, та й годі; а домисли в науці, як і в житті, завжди небезпечні. Старий Кастель, котрий спокійно жував собі пожовклий вус, звів ясні очі на Ріє. Потім благодушним поглядом обвів присутніх і зауважив, що, на його тверде переконання, якраз це чума і є. Але якщо визнати цей факт офіційно, то доведеться вживати драконівських заходів. Власне, він переконаний, що саме це і лякає його шановних колег, а якщо так, то заради їхнього спокою він ладен погодитися, що це не чума. Префект нервово засовався на стільці і заявив, що за будь-яких умов такі міркування не слушні.

— Важливо не те,— сказав Кастель,— слушні чи не слушні, важливо, щоб вони змусили задуматись.

Оскільки Ріє мовчав, спитали про його думку.

— Йдеться про лихоманку тифозного типу, яка супроводжується утворенням жовниці і ускладнена блювотою. Я розтинав жовна, отож зміг провести аналізи; лабораторія гадає, що виявлений мікроб, очевидно, чумний. Але задля цілковитої об'єктивності слід додати, що знайдений мікроб трохи відрізняється від класичного опису чумного мікроба.

Рішар підкреслив, що саме ця обставина і повинна стурбувати лікарів, а тому слід дочекатися наслідків цілої низки аналізів, добре що вони проводяться уже кілька днів.

— Якщо від мікроба протягом трьох діб учетверо збільшується селезінка,— озвався Ріє після короткої мовчанки,— починається запалення лімфатичних залоз брижі, причому вони робляться завбільшки з помаранчу і наповнені кашоподібною речовиною, то тут, по-моєму, нічого й вагатися. Вогнища інфекції поширюються і множаться. Коли пошесть піде з такою швидкістю далі, її не спинити, вона цілком здатна за якихось два місяці вигубити половину міста. Отож байдуже, як ви її назвете, цю хворобу,— чумою чи лихоманкою. Важливо одне — не дати їй вигубити половину міста.

Рішар заперечив, що не треба перебільшувати, що заразність хвороби, крім того, ще не доведено, бо ж родичі хворих живі й здорові.

— Але ж хворі вмирають,— зауважив Ріє.— Очевидно, ризик зараження — величина не абсолютна, інакше хвороба поширювалася б з загрозливою прогресією і призвела б до швидкої загибелі всього населення. Правильно, не слід перебільшувати. А вжити запобіжних заходів треба.

Рішар дозволив собі підсумувати дебати, нагадуючи присутнім, що, коли пошесть сама не перестане ширитись, доведеться спинити її розповзання, вживаючи суворих заходів профілактики, передбачених законом, а щоб зробити це, треба офіційно визнати, що йдеться про чуму; а що цілковитої певності поки що немає, то слід іще гарненько усе обміркувати.

— Річ не в тім,— заперечив Ріє,— які заходи, передбачені законом, суворі вони чи ні, а в тім, чи треба вдатися до них, щоб запобігти загибелі половини міста. Все інше — справа адміністрації і не випадково в нашому законодавстві передбачені префекти, які мають розв'язувати такі питання.

— Безперечно,— підтвердив префект,— але для цього необхідно, щоб ви офіційно визнали, що йдеться про чумну пошесть.

— Якщо ми й не визнаємо,— промовив Ріє,— вона все одно вигубить половину міста.

Тут озвався знервований Рішар.

— Вся річ у тім, що наш колега вірить, нібито в місті чума. Це видно хоча б з його опису синдрому захворювання.

Ріє заперечив, що він описував зовсім не синдром, а лише те, що бачив на власні очі. А бачив він жовницю, плями на тілі, високу температуру, марення, летальний кінець за сорок вісім годин. Чи наважиться пан Рішар з усією відповідальністю стверджувати, що пошесть припиниться сама собою без гострих профілактичних заходів?

Рішар завагавсь і глянув на Ріє.

— Скажіть мені по-щирості, ви певні, що це чума?

— Ви не так ставите питання. Справа не в термінах, справа в строках.

— Отже, на вашу думку,— мовив префект,.— чума це чи ні, однаково слід удатися до профілактичних заходів, рекомендованих на випадок чумної пошесті.

— Коли вам необхідно знати мою думку, то вона саме така.

Лікарі порадились, і Рішар наостанку заявив:

— Отож доведеться нам узяти на себе відповідальність і діяти так, ніби недуга ця і є чума.

Це формулювання одностайно підтримано присутніми.

— А ваша думка, любий колего? — спитав Рішар.

— До формулювання мені байдуже,— відповів Ріє.— Скажімо простіше, ми не маємо права діяти так, нібито половині жителів міста не загрожує загибель, бо тоді вони справді загинуть.

Ріє поїхав, залишивши своїх колег роздратованими. І скоро десь у передмісті, пропахлому салом і сечею, дико виючи, жінка з кривавими бубонами в пахвині повернула до нього своє змарніле від хвороби обличчя.

Назавтра по нараді хвороба зробила ще один невеличкий стрибок. Вісті про неї просочилися навіть у газети, правда, поки що у вигляді цілком невинних натяків. А ще через день Ріє прочитав одну з маленьких сіреньких об'яв, які префектура мерщій розклеїла по найскромніших закутках міста. Чи влада усвідомлює собі загрозливу ситуацію, зрозуміти з цих оголошень було важко. Пропоновані заходи були далеко не драконівські, і створювалося враження, ніби влада ладна пожертвувати багато чим, аби не збурювати громадської думки. У вступній частині розпорядження зазначалося, що в оранській комуні зареєстровано кілька випадків злоякісної лихоманки, але поки що рано говорити про її заразність. Симптоми захворювання не досить характерні, щоб викликати серйозну тривогу, і нема ніякого сумніву, що населення зуміє зберегти спокій. І все ж з обачності, зрозумілої для всіх, префект вирішив удатися до деяких запобіжних заходів. Ці заходи за умови, що їх правильно зрозуміють і беззастережно всі виконуватимуть, допоможуть у зародку задушити загрозу пошесті. Отож префект ні на хвилину не сумнівається, що серед довіреного йому населення він знайде найвідданіших помічників, які залюбки підтримають його особисті зусилля.

Потім в оголошенні наводився список заходів, серед яких передбачалася боротьба з гризунами, поставлена по-науковому: винищення щурів з допомогою отруйних газів по риштаках, суворий нагляд за якістю питної води. Далі громадянам рекомендувалося пильнувати зразкової чистоти, а насамкінець усім оранцям — носіям бліх — пропонувалося з'явитися до міських диспансерів. З другого боку, родичі зобов'язані негайно повідомляти про кожен випадок захворювання, виявленого лікарями, і не перешкоджати ізоляції хворих у спеціальних палатах лікарні. Обладнання палат забезпечує лікування хворих у мінімальні строки з максимальними шансами на цілковите одужання. У додаткових параграфах ішлося про обов'язкову дезінфекцію приміщення, де Перебував хворий, а також транспортних засобів. Щодо решти, влада обмежилася тим, що рекомендувала близьким хворого проходити санітарний огляд.

Доктор Ріє рвучко одвернувся од оповістки і подався додому; там його вже очікував Жозеф Гран і, побачивши лікаря, змахнув руками.

— Знаю, знаю,— мовив Ріє,— цифри зростають.

Напередодні в місті померло близько десяти хворих. Лікар сказав Гранові, що, можливо, ввечері вони побачаться, бо він збирається провідати Коттара.

— Добра думка,— схвалив Гран.— Ваші візити його підбадьорюють, він у дечому змінився.

— В чому саме?

— Чемний став.

— А раніше не був?

Гран затнувся. Сказати прямо, що Коттар нечемний, він не міг — вираз здався йому неточним. Просто він замкнутий, мовчазний, просто якийсь дикий вепр, та й годі. Зрештою, Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно напроти їхнього будинку. Гран помітив навіть, що Коттар віддає перевагу гангстерським фільмам. За будь-яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.

Тепер, за Грановими словами, все змінилося.

— Боюся, що не зумію висловитися точно, але у мене, бачте, створилося враження, ніби він хоче примиритися, чи що, з людьми, завоювати їхню симпатію. Почав зі мною забалакувати, якось навіть запропонував піти разом погуляти, і я не зумів відмовитися. Зрештою Коттар мене цікавить, адже, по суті, я врятував йому життя.

Після невдалої спроби вкоротити собі віку Коттара ніхто ще не відвідував. Він намагався здобути прихильність переважно у сусідів і крамарів. Зроду ще так лагідно не звертався до бакалійників, зроду з такою зацікавленістю не вислуховував розповідей тютюнниці.

— Та тютюнниця суща змія,— додав Гран.— Я сказав про це Коттарові, а він відповів, що я помиляюся і в ній чимало доброго, треба тільки вміти придивитися.

А ще Коттар кілька разів водив Грана у найшикарніші ресторани та кав'ярні. Мабуть, він став у тих закладах завсідником. «Там добре обслуговують,— казав він,— та й товариство пристойне». Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, і зрозумів причину — комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Либонь, Коттар був дуже чутливий до виявів вдячності з боку кельнерів, що вхопили від його щедрот. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:

— Славний хлопець і може при нагоді засвідчити.

— Як засвідчити, що?..

Коттар зам'явся.

— Ну... ну що я, скажімо, непогана людина.

А втім, зрідка він ще спалахував, як і раніше. Недавно, коли бакалійник був з ним не такий люб'язний, як завжди, він вернувся додому, не тямлячись від люті.

— От погань! З іншими злигався,— приказував він.

— З ким це — з іншими?

— Та з усіма.

Гран сам став свідком безглуздої сцени, що розігралася в тютюновій крамничці. Коттар з тютюнницею вели жваву розмову, але раптом вона чомусь заговорила про арешт, що стався зовсім недавно і прогримів на весь Алжир. Ішлося про молодого службовця торгової контори, який убив на пляжі араба.

— Запроторити б усю цю сволоту за грати,— промовила тютюнниця,— тоді б чесні люди зітхнули з полегкістю...

Але не встигла вона доказати, як Коттар ніби навіжений кинувся геть з крамнички і навіть не вибачився. Гран і тютюнниця отетеріли з подиву.

Згодом Гран звернув увагу Ріє й на інші зміни, що сталися з Коттаром. Той звичайно дотримувався вельми ліберальних переконань. Наприклад, його улюблена приказка була: «Більший завжди меншого з'їдає». Але віднедавна він купує лише найдобромиснішу оранську газету, і мимоволі створюється враження, ніби він навмисне сідає її читати в людних місцях. Або от кілька днів тому, вже після одужання, він, узнавши, що Гран іде на пошту, попросив його переказати сто франків сестрі — щомісяця він переказував їй цю суму. Та коли Гран уже збирався йти, Коттар його окликнув.

— Пошліть краще двісті франків,— сказав він,— ото здивується й зрадіє. Вона, мабуть, гадає, що я про неї й думати забув. Але насправді я дуже її люблю.

Нарешті в них із Граном відбулася цікава розмова. Коттар, якого вже давно зацікавили вечірні заняття Грана, напосів на нього з розпитами, і тому довелося дати відповідь.

— Отже, ви пишете книгу? — мовив Коттар.

— Воно то так, але все куди складніше!

— Ох,— вигукнув Коттар,— як мені хотілося б теж узятися до писання!

Гран не міг приховати свого подиву, і Коттар знічено промимрив, що, мовляв, з художника нічого не візьмеш.

— А це ж чому? — спитав Гран.

— Просто тому, що художникові дано більше прав, ніж усім іншим. Кожному це відомо. Йому все з рук сходить.

— Ну що ж,— сказав Ріє Гранові того самого ранку, коли він уперше прочитав оголошення префектури — ця історія з щурами збила його з пантелику, втім, як і багатьох інших. А може, він просто боїться зарази.

— Не думаю,— озвався Гран,— і якщо, докторе, ви хочете знати мою думку...

Під вікнами з гуркотом проїхала машина служби дератизації. Ріє на мить замовк, бо нічого не було чути; потім спитав неуважно, що ж він думав про Коттара. Гран значуще подивився на лікаря.

— У цього чоловіка,— промовив він, — нечисте сумління.

Лікар стенув плечима. Правду сказав тоді поліцейський комісар клопоту й так досить.

Надвечір у Ріє відбулася розмова з Кастелем. Сироватка ще не прибула.

— А втім, чи вона допоможе? — спитав Ріє.— Бацила якась химерна.

— Ну, знаєте, я іншої думки,— заперечив Кастель.— У цієї погані чомусь завжди незвичайний вигляд. Але по суті це одне й те саме.

— Вірніше, це ваша гадка. Адже насправді ми нічого гаразд не знаємо.

— Авжеж, гадка. Але й інші тільки гадають.

Протягом усього дня лікар відчував легке запаморочення, воно охоплювало його щоразу на думку про чуму. Зрештою він мусив признатися, що йому страшно. Двічі він заходив до переповненої кав'ярні. І він так само, як Коттар, потребував людського тепла. Ріє вважав, що це глупство, але саме тому пригадав, що обіцяв нині одвідати комісіонера.

Коли ввечері лікар зайшов до Коттара, той стояв у їдальні біля столу. На столі лежав розгорнутий детективний роман. Тим часом уже вечоріло і читати в темряві, що густішала, було важкувато. Найімовірніше, Коттар ще за хвилину перед тим сидів біля столу і розмірковував у сутінках. Ріє спитав його, як йому ведеться. Коттар, сідаючи, буркнув, що йому краще і було б зовсім добре, якби ним ніхто не цікавився. Ріє зауважив, що людина не може завжди лишатися на самоті.

— Та ні, я не про те. Я про тих людей, які займаються лише одним — як би всім завдати побільше прикрощів.

Ріє промовчав.

— Завважте, я не про себе кажу. Я ось читав роман. Одного ранку з доброго дива хапають якогось сіромаху. Виявляється, ним цікавились, а він і не знав. Говорили про нього по всіх канцеляріях, заносили його ім'я до картотек. Що ж, по-вашому, це справедливо? Отже, по-вашому, вільно таке чинити з людиною?

— Це вже залежить від обставин,— мовив Ріє.— В певному розумінні, звичайно, не вільно, але це питання другорядне. Не годиться весь час сидіти замкнутим. Треба вам частіше виходити.

Коттар якось знервовано відповів, що він виходить щодня і, в разі чого, цілий квартал може за нього посвідчити. Навіть в інших кварталах у нього є знайомі.

— Знаєте пана Ріго, архітектора? Ми з ним приятелі.

Тіні в кімнаті густішали. Окраїнна вулиця оживала, і там,

унизу, глухий вигук полегкості привітав світло ліхтарів, що раптом спалахнули. Ріє вийшов на балкон, і Коттар поплентав за ним. З усіх довколишніх кварталів, як і щовечора в нашому місті, тиховій гнав перед собою шерехи, дух смаженого м'яса, веселий і запахущий гомін волі, що по вінця переповнював вулицю, де весело щебетала молодь. Ще зовсім недавно Ріє любив цю чудову пору — нічну пітьму, хрипкі крики невидимих звідси кораблів, рокіт, що долинав від моря, від юрби, що розтікалася вулицями. Але сьогодні, коли він уже знав усе, його не покидало гнітюче відчуття.

— Може, засвітимо світло? — спитав він Коттара.

Спалахнуло електричне світло, і Коттар, засліплено кліпаючи, глянув на лікаря.

— Скажіть, докторе, якщо я захворію, ви візьмете мене до себе в лікарню?

— Чом би й ні?

Тут Коттар спитав, чи бувають випадки, щоб людину, яка лікується в клініці чи лікарні, заарештовували. Ріє відповів, що таке іноді трапляється, але при цьому враховується стан хворого.

— Я вам довіряю,— сказав Коттар.

Потім він спитав, чи може лікар підвезти його до центру на своїй машині.

У центрі на вулицях було вже не так людно і вогнів рідше. Але біля під'їздів ще галасувала дітвора. Коттар попросив лікаря зупинитись коло одної ватаги. Дітлахи з голосними криками грали в класи. Одне з них, замурзане, чорняве, але з бездоганним проділом прилизаного чубчика, втупило у Ріє впертий, бентежливий погляд своїх ясних очей. Ріє опустив очі. Коттар вийшов з машини і, стоячи на краю тротуару, потиснув лікареві руку. Він заговорив хрипким, здавленим голосом. Говорячи, він раз у раз озирався.

— От люди базікають про пошесть. Це правда, докторе?

— Люди завжди базікають, воно й зрозуміло,— озвався лікар.

— Ви маєте рацію. Щонайбільше помре десяток-другий, подумаєш, дивина! Ні, нам не того треба.

Двигун приглушено заревів. Ріє тримав долоню на важелі перемикання швидкості. А сам знову глянув на хлопця, який усе ще розглядав його статечно й пильно. І раптом, зовсім несподівано, хлопчик усміхнувся йому на весь рот.

— А чого, по-вашому, нам треба? — спитав лікар, усміхаючись у відповідь.

Коттар нараз ухопився за дверцята машини і, перш ніж піти, вигукнув лютим і воднораз плаксивим голосом:

— Землетрусу — он чого! Доброго землетрусу!

Одначе назавтра ніякого землетрусу не сталося, і Ріє провів увесь день у нескінченних роз'їздах по місту, в перемовах з ріднею хворих і в суперечках з самими хворими. Ніколи ще фах лікаря не здавався Ріє таким важким. Досі виходило так, що самі пацієнти полегшували його завдання, цілком йому довірялися. А нині, вперше за своєї практики, лікар наштовхувався на незбагненну замкнутість хворих. Вони ніби зашивалися аж у глибину своєї немочі й дивилися на нього з недовірою та подивом. Починалася боротьба, до якої він ще не призвичаївся. І коли близько десятої вечора машина спинилася перед оселею старого ядушника,— відвідати його Ріє відклав наостанок,— він ледве підвівся з сидіння. Лікар барився, споглядаючи темну вулицю та зірки, що блимали в чорному небі.

Старий ядушник чекав на нього, сидячи в ліжку. Дихав він нібито легше і, як завжди, перебирав горох, перекладаючи з горнятка в горнятко. Лікаря зустрів навіть весело:

— А що, докторе, холера почалася?

— Звідки ви взяли?

— В газеті прочитав, та й по радіо теж оголошували.

— Ні, це не холера.

— Знову роздмухали наші розумаки,— збуджено промовив дід.

— А ви не вірте,— порадив лікар.

Він уже оглянув пацієнта і сидів тепер посеред цієї вбогої їдальні. Так, йому було страшно. Він знав, що ось тут, у передмісті, його чекатимуть завтра вранці з десятеро хворих, які не відривають очей від своїх бубонів. Лише в кількох випадках розтин бубонів вийшов на користь. Але для більшості хворих єдина перспектива — лікарня, а він, лікар, знав, що таке лікарня в уявленні бідноти. «Не бажаю, щоб на ньому досліди робили»,— заявила йому дружина одного хворого. На ньому ніяких дослідів не робитимуть, він сконає — та й край. Ужитих заходів не досить, це ясно як день. А що таке «спеціально обладнані палати», хто-хто, а Ріє знав добре: два корпуси похапцем звільнять від незаразних хворих, позатикають шпари у вікнах, довкола поставлять санітарний кордон. Якщо епідемія сама не піде на спад, її не подужати ось такими адміністративними заходами.

Однак вечірні офіційні повідомлення були все ще сповнені оптимізму. Назавтра агентство Інфдок оголосило, що розпорядження префектури зустрінуто населенням вельми доброзичливо і що вже повідомлено про тридцять випадків захворювання. Кастель зателефонував до Ріє:

— Скільки ліжок у корпусах?

— Вісімдесят.

— А в місті, слід гадати, хворих душ тридцять, а може, більше?

— Багато хто боїться, а про інших, їх куди більше, просто ще не встигли повідомити.

— А похорони не контролюються?

— Ні. Я дзвонив до Рішара, сказав, що треба вжити найсуворіших заходів, а не відбуватися порожніми фразами, і що необхідно поставити справжню перепону епідемії, а ні — то вже краще не робити нічого.

— Ну й що?

— Він не має відповідних повноважень. А на мою думку, хвороба прогресуватиме.

І справді, вже за три дні обидва корпуси були напхані хворими. За даними Рішара, збиралися закрити школу і влаштувати в ній ще один лазарет. Ріє чекав на вакцину і тим часом розтинав жовна. Кастель повитягував з закамарків усі свої старі книжки і годинами просиджував у бібліотеці.

— Щури здихали від чуми або від якоїсь іншої хвороби, вельми до неї подібної,— зробив він висновок.— Вони розпустили бліх, десятки тисяч бліх, які, якщо не вжити вчасно заходів, рознесуть заразу в геометричній прогресії.

Ріє мовчав.

У ті дні розпогодилося. Сонце випило останні калюжі після недавніх злив. Усе схиляло до безтурботності — і гарна небесна блакить, звідки лилося жовте світло, і гудіння літаків серед дедалі більшої спеки. А тим часом за останні чотири дні хвороба зробила чотири величезні стрибки: шістнадцять смертних випадків, двадцять чотири, двадцять вісім і тридцять два. На четвертий день оголошено про відкриття допоміжного лазарету в приміщенні дитячого садка. Наші співгромадяни, що досі намагалися приховати свій неспокій під веселим жартом, ходили тепер прибиті і якось принишкли.

Ріє надумав зателефонувати до префекта.

— Ужитих заходів недостатньо.

— Мені дали цифри,— мовив префект,— вони й справді тривожні.

— Вони більш ніж тривожні, вони не лишають сумніву.

— Проситиму наказу генерал-губернатора.

Ріє одразу ж подзвонив Кастелеві.

— Накази! Тут не накази потрібні, а уява!

— А як там сироватка?

— Надійде наступного тижня.

За посередництвом доктора Рішара префектура попросила Ріє скласти доповідну, яку збиралася переслати в столицю колонії, щоб зажадати розпоряджень. Ріє навів у доповідній цифри, а також клінічний опис хвороби. Того самого дня зареєстровано сорок смертних випадків. Префект на свій, як він висловився, ризик вирішив з наступного ж дня запровадити гостріших заходів. Як і давніше, городян зобов'язували заявляти про всі випадки захворювання, а недужі неодмінно підлягали ізоляції. Будинки, де виявлено хворих, мали бути очищені та продезінфіковані, ті, хто був у контакті з хворими, мали пройти карантин; похорони брала на себе міська влада згідно з особливими вказівками префектури. А ще через день літаком прибула сироватка. Для лікування заслаблих її вистачило. Проте, якщо епідемія поширюватиметься і далі, її явно не вистачить. На телеграфний запит докторові Ріє відповіли, що запаси сироватки вичерпані і вже почато новий випуск.

Тим часом з усіх приміських околиць на базари прийшла весна. Тисячі троянд в'янули в кошиках, розставлених вздовж пішоходів, і над усім містом витав льодяниковий дух квітів. Поглянути — нічого ніби не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні й брудні. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Як і завжди, Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці. Коттар вештався по місту, а пан Отон, слідчий, муштрував свій домашній звіринець. Старий ядушник, як звичайно, пересипав свій горошок, і зрідка на вулицях зустрічали журналіста Рамбера, який спокійно і зацікавлено роззирався навсібіч. Вечорами та сама юрба висипала на тротуари, і перед кінотеатрами шикувалися черги. А втім, епідемія, здавалось, відступила, за останні дні нараховувалося лише з десяток смертних випадків. Потім раптом крива смертності різко пішла вгору. Того дня, коли знову зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу. Подаючи її, префект сказав: «Перепудилися». В депеші стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка