Іван Лисяк-Рудницький історичні есе



Сторінка11/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   55

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ


Дослідники вже не раз звертали увагу на одну разючу відмінність між історичним розвитком країн Західньої Европи й тих, що розташовані в східній половині континенту. Перші, зокрема Франція й Англія, зазнавали, не зважаючи на деякі революційні потрясення, безперервного тисячолітнього росту вгору. Менш сприятливою була доля Німеччини, а далі на схід годі знайти країну, яка не пережила б у якийсь час трагічного заломлення та періоду національної capitis deminutio (позбавлення прав вільної людини), що інколи тривало століттями. Приходить тут на думку поневолення балканських народів та Угорщини турками, розчавлення Чехії габсбурзьким абсолютизмом і поділи Польщі.

Україна типово східньоевропейська країна, бо її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом54. Де твердження стосується передусім державної організації та високої культури — тієї, що її носієм є звичайно провідні суспільні верстви. Саме ця “надбудова” в першу чергу падала під ударами ворожих сил та несприятливих обставин; низові суспільні клітини (сім’я, сільська громада) та народна культура виявляли більшу відпорність на історичні лихоліття.

Коли в Східній Европі в 19 столітті почали розгортатися національно-визвольні рухи, вони належали до двох різних категорій. У руках першої категорії провід залишався за традиційно панівною верствою, шляхтою; цей провід лише ступнево поповнювався допливом нових людей плебейського походження. Програми національних рухів цього типу характеризував історичний легітимізм: їхньою метою було відновлення старої державности в її давніх границях. Щодо рухів другого типу, то провідну верству треба було творити зовсім наново, а зусилля були спрямовані на те, щоб “природну” етнічну спільноту підняти до рівня політично свідомого національного існування. Рухи цієї другої категорії мали повільніший старт, ніж перші, але вони черпали силу з своєї ідентифікації з прагненнями мас і скористали з неминучої демократизації суспільної структури. Часто траплялося, що територіяльні домагання націй двох типів перебували в конфлікті; в кінцевому рахункові перемога звичайно залишалася за другою категорією. Ці дві категорії називають націями “історичними” й “неісторичними”.

Якщо ці поняття мають служити як корисні знаряддя історичного пізнання, треба тямити ось що: по-перше, “неісторичність”, у даному розумінні, зовсім не означає, що якась країна позбавлена історичної минувшини, — вона насправді інколи могла навіть бути багатою і славною, — але радше це поняття просто вказує на розрив у історичній тяглості (контйнуїтеті) народу, спричинений утратою традиційної репрезентативної верстви. По-друге, радикальна суперечність, що її бачимо між цими двома типами, коли їх схоплюємо як абстрактні соціологічні моделі, зовсім не перешкоджає тому, що в історичній дійсності існують перехідні форми, що за їх приклад можуть служити чехи. Щодо України, то в основному вона підходить під категорію “неісторичних” націй (у тому умовному розумінні, що в ньому тут ужито це поняття); проте в її становленні були також елементи тяглости, які подекуди наближають її до категорії “історичних” націй.

Новітня українська державність 20 віку не була простим продовженням або відновленням козацької держави 17–18 століть, а очевидно тим менше Київської та Галицької Руси122. З другого боку, не вільно не добачити тих ланок, що пов’язують національне risorgimento 19 століття з козацькою добою. Початки новітнього національного руху лежали в тих областях України, де козацькі традиції були найсильніші, і більшість провідних постатей первісно вийшла з нащадків козацької старшини. Символи й ідеї, що походили з козацької традиції, відограли важливу ролю ще навіть у роки революції 1917 року123.

Під “українською історією 19 століття” можна розуміти дві різні речі; з одного боку, історію національного руху, з другого — історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні.



Починаючи з 1840-их років, аж до революції 1917 року тягнеться безперервний ланцюг груп та товариств, — оформлених або неоформлених організаційно, — що посвятили себе ідеї культурного й політичного відродження України як відрубної нації. Той рух, — хоч поборюваний і переслідуваний царською владою, — виявився непереможним. У деякі періоди він засвідчував велику динаміку, як, наприклад, у 1870-их роках; знову ж в інші періоди, наприклад, в 1880-их роках, він, могло здаватися, западав у зимовий сон. Плідним завданням, що його досі не зуміла повністю виконати історична наука, було б крок за кроком дослідити шлях, пройдений українським національним рухом, як Ян Кухажевський та Франко Вентурі дослідили шлях розвитку російських революційних рухів124.

Проте ясно, що аж до самого передодня революції 1917 року національно свідоме українство становило рух меншости всього населення. (Це стосується тільки підросійської України; інакше було становище в Галичині під Австрією). Перед 1905 роком національний рух мало зачіпав селянські маси. Бувши наскрізь українськими всіма своїми об’єктивними, етнічними прикметами, вони ще не встигли набратися модерної національної свідомости й залишалися політично назагал аморфні. Члени вищих кляс були переважно зрусифіковані та, — за винятком тих, що активно ангажувалися в українському русі, — самі вважали себе за приналежних до російської нації. Виринає питання, чи в таких умовах дослідник має право включити в “українську історію” все те, що діялося на українській території.



Один мемуарист записав наступне спостереження: жартом казали, що коли б випадково розбився потяг, що в 1903 році віз з Києва до Полтави делегатів на відкриття пам’ятника поетові Котляревському, це означало б, що українському рухові на довгий час прийшла “кришка”; бо майже всі його провідні діячі вміщались у двох вагонах цього потяга125.

Але як же тоді пояснити, що рук, який на переломі століття нараховував ледве кілька тисяч здеклярованих прихильників, уже біля 1905 року почав набирати масового характеру, а ще через дванадцять літ вибухнув 1917 року як народження понад тридцятьмільйонової нації? На це може бути тільки одна відповідь: серед населення України діяли також інші сили, які, не бувши тотожні з національним рухом, мали це саме спрямування і приціл і, немов притягнені непереборним тяжінням, врешті злилися з ним. Велике значення національного руху полягало в тому, що він відограв ролю каталізатора.



Але ми не зуміємо історично збагнути зародження новітньої української нації, якщо зосередимо увагу виключно на національному русі в вузькому значенні слова Тут дослідник мусить взяти до уваги усякі інші сили, наприклад, працю українських земств або діяльність українських віток різних “всеросійських” революційних організацій, починаючи з декабристів, через народників, аж до марксистських і робітничих гуртків на переломі століття126. Всі вони принесли свій вклад у формування модерної України. Крім того, при докладніших дослідах звичайно виявляється, що такі рухи (хоч вони не виявляли української національної свідомости у цілком скристалізованому вигляді) мали її в зародковому стані, в постаті “південноросійського” регіонального або “територіяльного патріотизму”.

Таким чином можемо ствердити, що центральна проблема в новітній українській історії — це постання нації, перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту. Докладніше вивчення цього предмету мусіло б включити дослідження всіх чинників, що впливали на націотворчий процес, чи то сприяючи йому, чи то спиняючи його. Треба було б взяти також до уваги взаємопов’язаності з усіма іншими силами, чинними на ширшій сцені Східньої Европа.



Характер новітньої української історії рішуче міняється після 1917 року. Формування нації в основному завершилося в революційні роки 1917–20127. Упродовж останніх чотирьох десятиліть центральний мотив в українській історії — боротьба нації за збереження свого існування під чужинецьким пануванням та за відновлення її свободи й незалежности. Ця боротьба спрямовується аж по сьогоднішній день передусім проти радянської Росії. Але в міжвоєнний період на західній частині території України вона зверталася й проти Польщі, а в роки другої світової війни — проти нацистської Німеччини.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка