Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


I. ШЛЯХЕТСЬКА ДОБА (ДО 1840-ИХ РОКІВ)



Сторінка15/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   55

I. ШЛЯХЕТСЬКА ДОБА (ДО 1840-ИХ РОКІВ)


Початки національного відродження на Україні звичайно датують від появи “Перелицьованої Енеїди” Котляревського (1798). Проте, хоч “Енеїда” безперечно творить епоху в історії української літератури, з погляду розвитку національної свідомости вона радше відгомін попередньої козацької доби. Весь літературний і культурний рух аж до виступу Шевченка та Кирило-Методіївського Братства в 1840-их роках можна вважати за своєрідний продовжений епілог козацької доби.

У першій половині 19 ст. провідною верствою на Лівобережній Україні, себто на землях кол. Гетьманщини (Чернігівська та Полтавська губернії) і Слобожанщини (Харківська губернія), було дворянство, що походило з козацької старшини. Чужинні подорожні (наприклад, німець Коль ще в 1841 році) помічали серед українських дворян незадоволення з існуючого стану речей та неприхильність до москалів. Але ці настрої майже не знаходили відгомону у практичній політиці, якщо не рахувати таких епізодів, як таємна дипломатична місія Василя Капніста до Прусії 1791 року62, розбудження деяких надій у зв’язку з походом Наполеона 1812 року та участь українців у повстанні декабристів 1825 року. Рівнобіжно до цих виявів опозиції йшли принагідні заходи, — під час наполеонівського походу і згодом під час польського повстання 1830–31 року, — що прагнули добитися хоч би тільки часткової віднови старої козацької автономії заманіфестуванням льояльности до імперського трону.

Українська свідомість куди сильніше проявляла себе як аполітичне, культурне обласництво, себто, як прив’язаність до історичних і побутових особливостей рідного краю, при рівночасному пасивному сприйнятті наявного політичного та соціяльно-економічного устрою. Туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом для розгорнення жвавого руху на полі історично-антикварського дилетантизму. Дим дослідам часто присвічувала і практична ціль: відстояти історичними документами дворянські права, що їх російське законодавство відмовляло нащадкам козацької старшини нижчих рангів. Вже з цього видно, що так зрозумілий льокальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. Гідне уваги, що, не зважаючи на горезвісну суворість самодержавно-бюрократичного режиму Миколи I, український літературний рух як такий зразу не переслідувався, очевидно тому, що влада вважала його за політично нешкідливий. Але рівночасно продовжувалося нівелювання прикмет української окремішности, наприклад, скасування українського традиційного цивільного права у формі т. зв. Литовського статуту, ліквідація Уніятської церкви на Правобережжі тощо.

На цей період припадають початки наукових дослідів в області різних українознавчих дисциплін, а зокрема на полі історіографії. У центрі зацікавлення українських дворянських істориків стояла військово-дипломатична історія Гетьманщини XVII–XVIII ст. Автори цього покоління відзначалися куди сильнішою українською державницькою свідомістю, ніж їхні народницькі наслідники другої половини століття. Але логіка тієї концепції, що націю утотожнювала з колишньою політичною організацією козацького стану, вела до переконання про загибель нації, як вислід смерти держави. Дворянські автори першої третини 19 ст. почували себе епігонами, які прагнули зберегти від забуття пам’ятки України, що її насправді вже не було між живими. Серед цих кіл був поширений погляд, що навіть українська мова буцімто завмирає. Ці занепадницькі настрої в дійсності віддзеркалювали невідрадне становище українського дворянства, яке, — політично принижене миколаївським самодержавством, економічно підкопане кризою кріпацької системи та морально знесилене відчуженням від народу, — готувалося зійти з історичної сцени, як окрема суспільна сила.

Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української національної свідомости в тому, що вона творить ланку тяглости між козацькою та новітньою Україною. Не слід забувати й оригінальних творчих досягнень того часу, що не підлягали декадансові дворянської верстви й увійшли як тривале надбання до української культурної скарбниці. Ми вже згадали про започаткування наукових дослідів в українознавчих дисциплінах. Концепція української історії, розроблена дворянською історіографією першої третини 19 ст., мала глибокий вплив не тільки на наступні покоління учених, але й на широку громадську думку. Ще більше значення мало започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові, протилежно до старшого українського письменства, яке до половини 18 ст., себто приблизно до кінця козацької державности, зберегло церковно-слов’янську мовну базу. Нова українська література, запліднена загальним в європейській преромантичній та романтичній поезії поворотом до простонародности та локального кольориту, не мала спочатку претенсій бути літературою “національною” та вступати в суперництво з російською, що до її процвітання у великій мірі спричинилися і письменники українського походження. Всі українські письменники тієї епохи були фактично двомовні. Вони вживають російської мови, коли хочуть дійти до всієї освіченої публіки імперії, а української — коли звертаються до вужчого місцевого кола любителів. При цьому мовні поділи ніяк не означали розмежування в області політичної думки. В українськомовних творах ми часто зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї, а зате найрадикальніший вислів національної опозиції, твір, що мав велетенський вплив на формування української національної свідомости першої половини 19 ст., “Історія Русів” Псевдо-Кониського, була написана біля 1800 року по-російському. За своїми соціологічними ознаками українська література шляхетської доби виразно література “регіоналістична” (Heimatkunst). Але ряд цінних творів, що їх дало покоління, родоначальником якого був Котляревський, та сам факт легітимування “мужичої” мови для літературного вжитку послужили немов закладовим капіталом для пізнішого росту української національної літератури.

Не менш важливі для майбутности були зусилля синтезувати українські патріотичні почування з модерними західніми політичними ідеями. Велике значення “Історії Русів” саме в тому, що тут уперше традиційна оборона козацьких прав і вольностей перехрещується з подувами європейського лібералізму доби Просвічення. Подібним явищем у наступному поколінні було народження демократичного та федералістичного панславізму. Творцями цієї концепції були молоді офіцери-змовники з Товариства об’єднаних слов’ян — цієї української вітки декабристського руху. Але українські декабристи опинилися під командою російських революційних “якобінців” типу Пестеля й загинули, не принісши тривалої користи вітчизні. Це був показник на майбутнє. Упродовж усього 19 ст. обезкровлення України, через русифікацію її еліти, відбувається не тільки на правому крилі, службою в царській бюрократії, але й на лівому крилі, участю у революційних організаціях загальноімперського масштабу.

Досі ми говорили про Лівобережну Україну. Але аналогічні, хоч менше виразні процеси бачимо в той час і на Правобережжі, серед тамошньої польської чи, точніше, спольонізованої шляхти. Гоголеві й іншим російським письменникам українського походження відповідає т. зв. “українська школа” в польській літературі, з таким же романтичним захопленням красою української землі та побуту. І тут доходило до спроб літературної продукції народною мовою. Політичною ідеологією цих кіл була ідеалізація старої Речіпосполитої, як буцімто братерського союзу трьох народів: Польщі, Литви та Руси-України. Але повстання, що їх польська шляхта підіймала в 1830–31 та згодом у 1863 роках в ім’я віднови передподілової Речіпосполитої, ударилися на Правобережжі об мур опору та ворожнечі українського селянства. Створений “українською школою” міт про Вернигору, — “фантастичного, штучного од початку до кінця українського селянина, що прагне шляхетської Польщі”156 — надто суперечив усій реальній історії польсько-українських взаємин, щоб могти втілитися в суспільну дійсність. Проте в невловний спосіб, що його нелегко здефініювати, вплив польського елементу (чи, вірніше, вплив шляхти, що, проживаючи на західній половині української території, признавалася до польської культури) спричинився до кристалізації новітньої української свідомости, політично загострюючи національний рух і скріплюючи його протиросійське вістря.

Проілюструймо це деякими прикладами. У той час, коли перед виступом Шевченка нова українськомовна література, створена лівобережними письменниками, була політично радше безбарвна, саме українсько-польський поет Тимко Падура насмілився прославляти гетьмана Мазепу, як великого борця за свободу. Знов же інший український поляк, — а може тут краще було б сказати “польський українець”? — Францішек Духінський (“Київлянин”, як вія завжди підписувався на своїх творах), зробив важливий внесок до формування модерної української політичної думки. Духінський, що був дорадником “некоронованого короля польської еміграцї”, князя Адама Чарторийського, зформулював теорію про те, що великороси або москалі, не зважаючи на свою мову, не є справжні слов’яни, а тільки послов’янені “туранці”; зате українці дійсні слов’яни, і тому, мовляв, однородні з поляками. Ця остання теза не зробила враження на українську громадськість, — але попередня зробила. Духінський не був солідним ученим і своїми фантастичними перебільшеннями сам спричинився до компромітації своєї теорії, що в ній одначе міститься теж зерно об’єктивної правди. Бо відмінності між українцями та росіянами в духовості та громадсько-культурних традиціях напевне більші, ніж про це можна б судити на основі одних тільки мовних розбіжностей, що існують між цими двома східньослов’янськими мовами.

Коли глянути на політичну мапу Европи XIX ст., то бачимо, що коли не брати до уваги Галичини, Буковини й Закарпаття, які перебували під пануванням Австро-Угорщини, всі українські землі були об’єднані в Російській імперії. Але державна приналежність ще не вичерпувала цілости питання щодо політичного обличчя українських земель. Бо на Правобережжі існувала польська панівна верства. Насправді ці шляхетські роди були часто українського походження, але вони встигли спольонізуватися впродовж 17–18 ст. шляхом переходу на римо-католицьку віру. Польська громадська опінія однодушно обстоювала претенсії не лише до польської етнічної території, але й до всіх провінцій історичної польської держави, в її передподілових границях. Навіть російська влада, принаймні перед 1830 роком, мовчки визнавала Правобережну Україну (як також Білорусь і Литву) за сферу польських впливів. Щойно після поразки повстання 1830 року царський уряд почав усувати найяскравіші прояви польського засилля на тій території. Тоді, наприклад, замкнули Крем’янецький ліцей, головний виховний центр для синів польських дідичів на Україні. Але консерватизм у соціяльних питаннях та захист кріпосницьких інтересів, що характеризували режим Миколи I, не давали йому змоги дібратися до коренів польської гегемонії на Правобережжі.

Таким чином упродовж більшої частини 19 ст. Україна залишалася побоєвищем, що на ньому зударялися російські й польські сили. Жодна сторона не була готова визнати за Україною рівнорядної позиції. Росіяни й поляки, якщо не рахувати рідких винятків, були цілком однозгідні в тому, щоб відкидати українські домагання на право до власного національного розвитку. Але разом з цим російсько-польська боротьба сповільнювала процес асиміляції українства цими сусідами. Вона не дозволяла українській проблемі стати виключно внутрішньою справою Росії. Так, наприклад, під час Кримської війни польсько-український авантюрник Михайло Чайковський (“Садик-паша”) організував у Туреччині козацький легіон проти Росії. Між російським молотом і польським ковадлом українські патріоти бути примушені визначити своє ставлення до обох сусідів. Де сприяло ростові української національної самосвідомости Українську відповідь на російський і польський натиск теоретично зформулював Микола Костомаров, визначний історик і публіцист наступного, “народницького” покоління. Він здефініював росіян як в основному деспотичний, поляків як аристократичний та українців як демократичний народи. Тут ми спостерігаємо зародження своєрідного українського “месіzнізму”.

Провідники українського руху в 19 ст. не відокремлювали справи свого народу від інтересів Східньої Європи в цілому. Вони вірили, що Україна мусить виконати місію: борючися за власне визволення, вона цим самим допоможе і росіянам і полякам позбутися найбільш негативних рис їхньої традиції. Де ядро федералістичної ідеї, яка аж до 1917 року залишалася підвалиною української політичної думки.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка