Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


II. НАРОДНИЦЬКА ДОБА (1840–1880)



Сторінка16/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   55

II. НАРОДНИЦЬКА ДОБА (1840–1880)


Починаючи з 1840-их рр. провід національного руху на середньосхідніх землях України переходить до рук нової суспільної верстви, інтелігенції, що формувалася почасти з деклясованих дворян, почасти з виходців з народних низів. Вогнищами, довкола яких скупчувалася інтелігенція, були новозасновані на ураїнській території університети, Харківський (1805) та Київський (1834). У 1845 році вперше виникає політична організація інтелігентського типу — Кирило-Методіївське Братство.

Прапороносцем нової доби можна вважати кріпацького сина Шевченка, художника за фахом та геніяльного поета. Шевченко сполучав національний патос та соціяльний протест з глибоко релігійним, хоч і наскрізь неортодоксальним та недогматичним прагненням до духової обнови людини й суспільства. Шевченкове мислення залежало від ідей, вироблених за попереднього покоління; зокрема він стояв під впливом концепцій про минуле України, що висловлені в “Історії Русів”. Що було нове у Шевченка — це його революційна пристрасть, його безкомпромісове засудження новітнього Вавилону — царської Росії. Шевченко суворо докоряв українському шляхетству за те, що воно морально опоганило себе вірнопідданчою службою царям та поневоленням селянина-кріпака. Очевидно, було б недоцільно шукати в поета точно розробленої політичної програми. Але своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора. Це був великий духовий провідник свого народу, що його можна порівняти з древніми єврейськими пророками. В його особі український національний рух 19 ст. вперше досягнув виміру, що розсаджував рамці малоросійського регіоналізму.

У розвитку народницької доби ми відрізняємо два послідовні етапи, “романтичний” (покоління кирило-методіївців) та “позитивістичний” (покоління Старої Громади). Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціяльних мотивів, як ретроспективної утопії рівности і братерства), релігійний ентузіязм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-федералістичного панславізму. Літературні прояви цього покоління — це в першу чергу творчість раннього Шевченка та “Книги битія українського народу” Костомарова.

Позитивістичне покоління, — що прийшло до голосу в 1860-их та досягло розквіту в 1870-их роках — наполягало на силі критичного пізнання. Козаччини в цілому воно вже не ідеалізувало, протиставляючи егоїзм та панські забаганки старшини прагненням та інтересам простолюддя. На місце слов’янофільства ступнево прийшов “европеїзм”, себто свідома орієнтація на демократично-радикальні рухи тодішнього Заходу.



Треба зазначити, що основною рисою народницької доби було наголошування поняття “народу”, при чому останній утотожнювався з селянством. Звідси походить сам термін “народництво”, який, до речі, прийнявся тільки з 1860-их років. Не даремно улюбленою науковою дисципліною тієї доби була етнографія, що здобула великий вплив і на історичні досліди. Історики народницької школи, від Костомарова до Лазаревського й Антоновича, гляділи на українське минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу та вільне володіння землею. Ретроспективна національна свідомість шляхетської доби, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася в наслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об’єкт: народ. Народницька інтелігенція почувала своє покликання в служінні справі емансипації селянства, яке чейже тільки в 1861 році було визволене від кріпацтва, та у праці над піднесенням його соціяльного й культурного стану. Це давало ясне спрямування творчій праці народницької інтелігенції й одночасно підводило міцні основи під українську національну справу. “Висунення на перший плян демократичного народництва, замість аристократичного державництва, було в той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута”157. У тісному зв’язку з апотеозою народу стояв і культ рідної мови, “Слова”, що в ньому добачали сосуд найвищих вартостей народної душі. Щойно народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. Це було передумовою для повстання насамперед культурної, а згодом і політичної, модерної всеукраїнської національної свідомости, “соборництва”. Перший практичний крок у цьому напрямі зроблено на початку 60-их років, коли в київській Громаді злилися представники Ліво- і Правобережжя. Перші були колишніми членами або духовими спадкоємцями Кирило-Методіївського Братства; другі належали до групи т. зв. “хлопоманів”, що відкололися від польської аристократичної верстви, складеної з дідичів-землевласників та шляхетської інтелігенції.

Поразка повстання 1830–31 року спонукала польських патріотів до глибокого обрахунку сумління. Розляглися обвинувальні голоси, що вказували на головну причину катастрофи: шляхетський характер революції та брак підтримки з боку мас. Так народився серед поляків новий політичний рух, що виписав на своїх прапорах гасло визволу селянства, сподіваючися, що цим удасться здобути прихильність “люду” для національної справи. Підпільна діяльність цього демократичного польського руху поширювалася і на українські землі. Змовників зовсім не стримував факт, що тут, на Україні, народ, до якого вони пробували звертатися, не мав ніякого застосування для польського патріотизму. Навіть польські “червоні демократи”, вживаючи у своїх проклямаціях та агітаційній літературі української мови, залишалися вірні ідеї історичної польської державности. Але з часом виділилася нова група, що в неї помічаємо пересунення наголосу: для її прихильників визволення селянства вже не було тільки тактичним засобом, підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю. Їхню поставу треба схарактеризувати як послідовно народницьку. Ці т. зв. “хлопомани”, які народну точку погляду прийняли за свою власну, не могли не відкинути фетишу патріотів історичної Польщі — границю 1772 року. Остаточний розрив між хлопоманами та польським суспільством наступив у зв’язку з наближенням чергового повстання. Польські змовники не мали великих надій на успіх на Україні; проте вони вирішили принести себе в жертву для того, щоб заманіфестувати польські права на історичний дніпровський кордон. Знову хлопомани засуджували намірену польську націоналістичну акцію на непольській землі як марну та безглузду. Провідник хлопоманів, Володимир Антонович, так з’ясував свою позицію одному польському другові: “Ми з народом, а тому що народ проти вас, не можемо маршувати з вами”158. Порвавши зв’язок з польським громадянством, хлопомани заявили, що принцип солідарности з народом включає й поворот до української національности, яку їхні предки зрадили задля привілеїв польського шляхетства. Це творить зміст “Сповіді” Антоновича, — цього автентичного визнання віри українського народництва”159.

Виключно зосередження на народі-селянстві було відповідальним за деяку слабкість та однобокість народницької ідеології. Занедбувано ті аспекти української справи, що не підходили під мірку простонародности. Тому, наприклад, середньовічна княжа Русь майже зовсім зникла з обріїв історичної свідомости. У дослідах над козацькою добою знецінювано державницькі прямування гетьманів та старшини, рівночасно виправдувано навіть явно руїнницькі відрухи черні. У питаннях культури народницька настанова часто приводила до вузького утилітаризму; літературні твори оцінювано не за критерієм естетичної вартости, але відповідно до того, чи дана книга легко приступна для масового читача та чи служить соціяльно-виховним завданням. Людиною чуйною на слабості народницької ідеології був колишній кирило-методіївський братчик — поет, історик, публіцист і перекладач Шекспіра — Панько Куліш. Але його критицизм залишився безплідним, бо Куліш не зумів протиставити панівній народницькій течії власної конструктивної концепції.

Практична слабість українського народництва в першу чергу зумовлювалася вузькістю його соціяльної бази. Український рух, — чи, як його тоді називали, “українофільство”, — прагнув нести свої кличі в маси, але практично він своїм засягом не виходив поза дрібні розсипані гуртки, зложені майже виключно з представників різних інтелігентських професій: учителів, студентів, земських службовців тощо. Українофіли, що творили меншість навіть серед освічених шарів населення України, мали мінімальний вплив на великі соціяльні переверствування, що в той час відбувалися на українських землях. Перехід до капіталізму не створив української національної буржуазії. Навпаки, розвиток залізниць, індустрії та торгівлі ще тісніше пов’язував Україну з Російською імперією. У цьому відношенні можна говорити про регрес у порівнянні з попередніми десятиліттями, коли на Лівобережжі найзаможніша та соціяльно репрезентативна дворянська верства як-не-як зберігла своєрідне українське обличчя. Зате друга половина 19 століття була тією добою, коли верхня русифікація України, зокрема міст, досягала апогею. Але власне це була пора, коли невидимо для людського ока кільчився засів 1917 року!

Кволість українофільства віддзеркалювалася у скромності його практичних постулятів: “Всі їхні [українофілів] мрії обмежувалися змаганням до розвитку малоруської літератури та до видавання популярних книг для народу на малоруській мові, з ціллю більш успішного поширення знань серед простолюддя”160. В анонімній статті Костомарова 1860 року, надрукованій за кордоном у “Колоколі” Герцена, отже без цензурних обмежень, завдяки чому в ній висловлена блискуча апологія самобутности українського історичного процесу від Москви й Польщі, конкретні бажання зводяться до двох точок: вільний розвиток української літератури та навчання у народних школах рідною мовою.

Не зважаючи на всю обмеженість народницької програми, власне в той період царський уряд починає систематично переслідувати український рух. Першою жертвою впало Кирило-Методіївське Братство, розгромлене в 1847 році. Польське повстання 1863 року послужило приводом для дальших репресій, хоч усі речники українства гостро виступили проти польських зазіхань на Правобережжя. Проте, доводиться визнати, що російська бюрократія складала, на свій лад, докази далекозорости. Під зверхньою слабістю українського народництва крилися великі потенціяльні можливості; щоб їх розгорнути, вистачало перекинути національний рух з інтелігенції в маси. Уже навіть за той короткий протяг часу, що відділяв Кримську війну (1855) від польської інсурекції (1863), множилися симптоми проникання українських національних ідей у народну гущу, наприклад, в українських губерніях популярно-просвітні видання на рідній мові розходилися незрівняно швидше, ніж російськомовні. Налякані польським повстанням московські шовіністи, що їх підтримували деякі зрусифіковані українці, вдарили на сполох та розгорнули скажену кампанію проти примари “українського сепаратизму”. Це цькування довело до Валуєвського указу 1863 року, названого від імени його автора, тодішнього міністра внутрішніх справ. Указ забороняв популярні та релігійні видання українською мовою. Метою цього було поставити стіну між українофільською інтелігенцією та селянством. Ці й подібні заходи, хоч безуспішні на довшу мету, затягнули формування модерної української національної свідомости на десятиліття.

Все таки в умовах відносно ліберального режиму Олександра II український рух зростав далі й у 1870-их роках набрав виразно політичного забарвлення. Сітка таємних “громад”, очолених Київською (або Старою) Громадою, охопила всі важливіші центри України. Українство здобуло для себе позиції в організації наукового життя (Південно-Західній Відділ Російського Імператорського Географічного Товариства) та у пресі (щоденник “Київський телеграф”, звичайно, російською мовою). Помітною була літературна та особливо наукова продукція цих років. Можна навіть говорити про початки української закордонної політики: упорядкування взаємин з Галичиною та організування висилки добровольців для боротьби з турками у зв’язку з повстанням балканських слов’ян та з Балканською війною 1877 року. Рівночасно затіснилися контакти з російською опозицією, що в обох своїх крилах, революційному та ліберальному, користувалася великою підтримкою на українських теренах. Багато членів терористичної “Народної Волі”, починаючи від її вождя Андрія Желябова, були з походження українцями. Земства на Україні, головно Чернігівське та Харківське, були важливими вогнищами російського конституціоналізму. У 1879 році відбулася в Києві, з ініціятиви Громади, таємна нарада, що на ній українські діячі запропонували своє посередництво між ліберальними земцями та революційним “виконавчим комітетом” Народної Волі з метою створити об’єднаний фронт усіх опозиційних сил проти самодержавства. Переговори не завершилися позитивним результатом, але ця знаменна подія вказує на те, що вже в 70-их роках намічається тенденція до об’єднання всіх демократичних елементів “Півдня Росії” на плятформі українського національного руху, — передвісник ситуації 1917 року.

Ця многобічна та успішна праця сповнювала українських патріотів бадьорістю та самовпевненістю. Речником політизації українства був Михайло Драгоманов, творець його першої систематичної політичної доктрини. Драгоманов бачив шлях до розв’язки української проблеми у демократизації та федералізації Росії та Австро-Угорщини та у спілці українців з прогресивними силами всіх інших народів Східньої Європи, не виключаючи при цьому й росіян, — але при умові збереження організаційної незалежности українського руху від його союзників.



Царський уряд, що його глибоко непокоїв цей розвиток, перейшов у 1875–76 роках до генерального протиукраїнського контрнаступу. Серією добре обдуманих заходів знищено легальні форми української громадсько-культурної діяльности, повністю заборонено українську мову у друку (Емський указ), а найактивніших лідерів репресовано. Перший український відрух на цей розгром був посиленням опору: тісніше зближення з колами російської опозиції та висилка за кордон Драгоманова, з дорученням створити на Заході політичний та пропагандивний центр. Проте розрахунки Громади на те, що лиха година скоро промине і Російська імперія в недалекому майбутньому еволюціонуватиме до конституційного режиму, який і українству дасть кращі умови існування, не здійснилися. Навпаки, вступ на престол Олександра III (1881) стабілізував самодержавство та реакцію. Під цими ударами похитнулася моральна стійкість українського руху. На місце бадьорости й енергії 70-их років прийшли пригноблення і пасивність. Гаслом дня знову стало “аполітичне культурництво”. Але коли в 60-их роках це гасло дійсно відповідало тодішній недозрілості українського руху, тепер, після великого підйому 70-их років, воно виразно знаменувало відступ. Ціною такого самообмеження українофілам принаймні вдалося врятувати тяглість наукових дослідів у різних дисциплінах українознавства; ці праці мусіли обминати теми, що мали який-небудь посмак громадської актуальности, і вони могли появлятися тільки російською мовою (журнал “Киевская старина”). Таким чином наступає ізоляція національного руху серед широкого суспільства; в очах консервативних та льояльних до влади кіл він був підозрілий, дякуючи славі демократизму та неблагонадійності, що нею він втішався. Знову ж радикальну молодь відштовхувала його політична безбарвність. І ця молодь ще дужче, ніж досі, підпадала під впливи російських революційних організацій. Кажучи словами публіциста, що належав до наступного покоління: “Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України [себто шляхетської верстви] вони не змогли собі приєднати”161. У 1880-их роках український рух звужується до малого струмка, але під обережним керівництвом Володимира Антоновича вдається зберегти ядро Старої Громади та ембріональну організаційну сітку по всій країні.

Тим часом Драгоманов продовжував із Швайцарії свою блискучу публіцистичну та пропагандивну діяльність. Дякуючи його зусиллям, західній світ дістав уперше автентичні інформації про український рух та його переслідування царським урядом. Але гострі виступи Драгоманова проти самодержавства здавалися несвоєчасними Громаді, бо вони дратували офіційні сфери та перечили тактиці Громади, яка намагалася переконати владу у політичній нешкідливості українства. На цьому тлі виступає в половині 1880-их років розрив між Драгомановим та киянами, що послали його за кордон. Мала еміграційна група прихильників Драгоманова стала зав’язком української соціялістичної течії, але її прямі організаційні впливи сягали в той час тільки до Галичини.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка