Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ В XIX СТОЛІТТІ63



Сторінка19/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   55

СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ В XIX СТОЛІТТІ63



І. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ВСТУП


Хоч як це дивно, але найменш відомою добою української історії є 19 століття. Клясичною темою новітньої української історіографії була Козаччина, зокрема 17 століття. Поза половину 17 століття не вийшла й монументальна “Історія України-Руси” М. Грушевського. Щоправда, середньовічна Київська Русь порівняно теж занедбувалася українськими істориками. Але зате вона здавна приваблювала увагу російських і західніх дослідників, так що взагалі література про цю епоху нашої історії дуже обширна.

Якщо шукати за причинами недостатнього розроблення історії 19 століття, то не можна забувати, що аж до першої світової війни ця доба була живою “сучасністю”. Отже, в підході до неї ще не могло бути належної відстані часу, “історичної перспективи”. До цього прилучувалися в Наддніпрянській Україні ще цензурні перешкоди та той факт, що велика частина джерельного матеріялу залишалася неприступною для дослідників. Це стосується, в першу чергу, матеріялів історії революційних рухів, підпільних організацій, та різних народних заколотів і повстань, які зберігалися в поліційних архівах. Нема нічого дивного в тому, що в такій обстановці дослідження над 19 віком почалися не з політичної або соціально-економічної історії, а з студій над розвитком літератури й культури. Як приклад можна б тут згадати знамениту “Історію малоруської етнографії” О. Пипіна та ряд праць про історію українського т. зв. “літературного відродження” (М. Петров, М. Дашкевич, О. Огоновський).

Найкращі наукові досягнення, що їх ми досі маємо в ділянці історії 19 століття, були зроблені в 1920-их роках на Радянській Україні. Дореволюційний період уже явно відійшов у минувшину, він став замкненим розділом історії, відділеним від теперішности цезурою війни й революції. Цим самим у підході до цього “вчора” з’являлася відповідна відстань і перспектива. Рівночасно відкрилися багаті архівні сховища. Більшовицький режим у той час ще толерував відносну свободу наукової думки. Данина політичній системі виявлялася хіба в тому, що різні досідники пробували, з більшим чи меншим успіхом, пристосовуватися до прийомів марксистської соціології: висувати наперед економічний чинник та аналізу клясового розшарування. Це не принижувало наукової вартости їхніх праць. Досліди над 19 ст. набрали були широкого розмаху. Цим питанням всеціло була присвячена спеціальна серійна публікація, збірники “За сто літ”, а в значній мірі й академічний журнал “Україна”; ряд важливих розвідок надруковано в “Записах Історично-Філологічного Відділу ВУАН”. Великі заслуги в розгорненні та організації цих дослідів і публікацій належать М. Грушевському. Тривалі вклади зробили своїми працями М. Слабченко, О. Гермайзе, С. Шамрай, М. Яворський, О. Оглоблин та інші.

Ця наукова діяльність широкого розмаху на терені Української РСР перервалася після 1930 року. Почалася доба сталінського терору, що їй було суджено тривати майже чверть століття. Багато учених знищено, а ті, що чудом уціліли, були відсунені від праці над тими проблемами, якими вони раніше цікавилися.

За останні кілька років, від смерти Сталіна (1953), ситуація в Радянській Україні дещо покращала. Є ознаки, що там знову починають відновлюватися студії над історією нашого 19 ст., як і на полі інших українознавчих дисциплін. Але праці, що їх доводилося бачити, наприклад, статті в офіційному “Українському історичному журналі”, вражають безликістю, сіризною тону, штамповістю тематики, підходу й навіть стилю. Очевидно, на радянщині науку втиснено в Прокрустове ложе накинених режимом норм і позбавлено її права на вільні творчі шукання, без чого справжня наука задихається. Ці обмеження особливо відчутні в такій політично значній дисципліні, як новітня історія. Але в цій невтішній картині не можемо не відзначити однієї відрадної риски. Є всі підстави думати, що українські радянські історики знають більше, ніж вони можуть показати назверх. Це видно з того, як вони користуються джерельним матеріалом. Вони часто цитують з різних давніх “буржуазно-націоналістичних” видань, — що, до речі, перед кількома роками ще було неможливе, — але при цьому маневрують так, щоб не прорвалося нічого “єретичного”. Назверх завжди зберігається фасада стовідсоткового льояльного й навіть ентузіястичного “радянського патріота”. Тільки той, хто знайомий з оригіналами, звідки взяті ті цитати, спостереже затерті сліди проведеної операції. І це шитво занадто тонке, щоб воно могло бути спонтанне й щире. Без сумніву, в багатьох (якщо не в більшості) випадках маємо тут справу з свідомою чи підсвідомою мімікрією. Вільно плекати надію, що коли б нашим ученим була повернена свобода слова, вони писали б інакше й краще, ніж вони це можуть робити в сучасних обставинах. Радіймо хоч тим, що — на відміну від сталінських лютих часів — українські історики в УРСР мають сьогодні змогу жити та вчитися, навіть коли вони позбавлені можливости ділитися з ширшою громадою своїми здобутками в невикривленій формі.

Перед 1914 роком Наукове товариство ім. Шевченка у Львові надрукувало в своїх “Записках” ряд цінних розвідок до історії галицького національно-культурного відродження 19 ст. та революції 1848–49 років. Великий поштовх дав до цього Франко, який, попри всі інші свої заслуги, був і першорядним істориком, з дуже широким діяпазоном зацікавлень, що охоплював такі різноманітні аспекти історичного процесу, як фолкльорні явища, література, розвиток соціальних ідей, економічна історія та біографічні досліди. На жаль, ці багатообіцяючі завдатки не знайшли належного продовження в міжвоєнну добу. Треба в ім’я правди ствердити, що в цьому місці наступив на нашому культурному фронті у двадцятиліття 1919–39 прорив. Не можна відповідальности скидати на цензурні труднощі, бо польський режим, при всій своїй нестерпності в інших відношеннях, давав відносну свободу слова, принаймні у працях академічного характеру. Не можна винуватити й самих українських учених і наукових установ. Вина падає на громадянство, зокрема на його тодішню провідну ланку, що не виявляло належного зрозуміння до ваги наукових дослідів та не створило для них матеріальних передумов. Серед старшого громадянства запанував був тоді дух вузького утилітаризму (“інженеризм”) та по-філістерськи сприйнятої “органічної праці”, а серед молодшого покоління, що перебувало під впливом націоналістичного руху, — “романтично”-волюнтаристичний” світогляд, засадничо ворожий розумовому пізнанню. Над обома поколіннями тяжіла політична злоба дня, що створювала атмосферу, несприятливу для плекання наукової думки. Тому зустрічаємося з таким парадоксом, що західньоукраїнським ученим, як К. Студинський, М. Возняк і інші, не залишалося нічого іншого, як публікувати свої праці на радянщині, поки й там ця змога не обірвалася. З царини історії 19 ст. маємо тільки окремі вартісні речі, видані за міжвоєнної доби в Галичині, наприклад, хронікарські студії К. Левицького, мемуари Є. Олесницького, монографію І. Борщака про Наполеона й Україну тощо. Особливе місце посідають видання Українського наукового інституту в Варшаві, що між ним є такі капітальні досягнення, як листування М. Драгоманова з київською Старою Громадою, насичені багатющим змістом кількатомові мемуари О. Лотоцького про український національний рух до революції та книга польського історика М. Гандельсмана про українську політику кн. Адама Чарторийського.

Чи й які можливості існують для вивчення історії 19 ст. на еміграції? Неправильною була б думка, що з уваги на брак доступу до першоджерел поза межами батьківщини годі працювати над темами з нашої історії тієї доби. По-перше, існують не використані досі важливі закордонні архівні матеріали. Тут на першому місці треба згадати Ватиканський та Віденський архіви. По-друге, видані, але науково досі належно не використані матеріали такі обширні, що тут є поле діяльности для не одного дослідника. Правда, що еміграційна обстановка назагал більше сприяє узагальнююче-синтетичним, ніж джерельно-“фактологічним” студіям. Але ж внутрішній стан дисципліни, що про неї тут мовиться, такий, що вона нині рішуче дозріла для синтетичних схоплень. У порівнянні з своїм радянським колегою еміграційний український дослідник над 19 століттям, хоч обтяжений утрудненим доступом до джерел та поставлений у гірші матеріальні умови, користується двома велетенськими перевагами: свободою та прямим зв’язком з світом наукової думки Заходу. Треба тільки хотіти і вміти ці переваги капіталізувати.

Проблематика історії 19 ст. має, попри свій суто науковий інтерес, також безперечне громадське значення. Чей же йдеться тут про питання генези модерного українства! Ці речі переплітаються з центральними ідейними комплексами нашого національного самопізнання. На еміграцію, як на носія вільної української мислі, падає обов’язок протиставитися систематичним фальшуванням нашої історії, головне нової, що їх практикують більшовики. Студії над 19 ст. важливі й тим, що вони можуть дати фаховим колам Заходу уявлення про історичні корені сучасної України; західні експерти, виховані на російській великодержавній схемі історії східнього слов’янства, цих коренів не знають, і це одна з основних причин, чому їм так трудно сприймати думку про органічність і серйозність української справи.

Але додаймо на цьому місці одне застереження: щоб належно вив’язатися з свого завдання, дослідник українського 19 ст. мусить перебороти в собі нахили до суб’єктивно-романтичного трактування своєї теми. Чим менше в його писаннях буде “патріотичної” емоційности й тенденційности, тим більша буде їхня наукова стійкість і, до речі, на довшу мету й їхній політичний ефект. В межах своєї теми історик мусить намагатися відтворити минуле, яким воно справді було, згідно з реальною причиновою пов’язаністю подій. Хто добирає факти односторонньо, щоб довести наперед поставлену тезу, той за своєю ментальністю не історик, а пропагандист.

* * *


Завдання цієї статті — обговорити деякі формальні аспекти української історії 19 ст. Очевидно, “форма” і “зміст” в історичному процесі невіддільні; проте відчуваємо їх як два різні аспекти однієї дійности. До “змістового аспекту”, наприклад, віднесено питання про “рушійні сили” історії. Знов же під “формальним аспектом” розуміємо в першу чергу питання “історичної таксономії”. (У природничих науках, таксономія — дисципліна про принципи й закономірність клясифікування тварин і рослин).

Кількість історичних “фактів” — безмежна. Щоб не загубитися в цьому хаосі, дослідник мусить дотримуватись певних порядкуючих критеріїв, наприклад, періодизаційної схеми. У практиці історик часто не усвідомлює собі своїх порядкуючих критеріїв; він іде шляхом, протертим попередниками, і традиційну схему сприймає як самозрозумілу. Однак у розвитку історичної думки раз-у-раз виринає конечність ревізії таксономічних принципів. Наприклад, такі поняття, як “середньовіччя”, “Ренесанс” тощо, зовсім не такі ясні і прості, як може здаватися непосвяченому. Зокрема, в молодій області історичних дослідів, що нею є історія 19 ст., яка являє собою непроглядне поле, наїжачене різними інтелектуальними вовчими ямами, справа порядкуючих критеріїв заслуговує на спеціальну увагу.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка