Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


ЛІБЕРАЛ ЗА УМОВ СОЦІАЛЬНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ МАС



Сторінка30/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   55

ЛІБЕРАЛ ЗА УМОВ СОЦІАЛЬНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ МАС


Навіть якби Драгоманов був лише чимось на кшталт східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля, він усе одно являв би цікаве й незвичайне історичне явище (тому, що справжній лібералізм був у Російській імперії рідкістю). Але тоді він не заслуговував би на таку пошану, як він насправді вартий. Вихідна точка Драгоманова завжди була ліберальною, але його оригінальність як політичного мислителя виявляється тоді, коли він виходить поза межі класичного лібералізму і трактує проблеми, що випали з поля зору типових ліберальних філософів XIX ст.

Хоча ліберальне євангеліє, сформульоване на початку XIX ст., претендувало на універсальну застосовність, на практиці його благословення сягало не дуже далеко. Лібералізм захищав інтереси середнього класу. Що ж до національного питання, то ліберали дбали тільки про народи Західної та Центральної Європи, далі на Схід вони були зацікавлені лише в окремих історичних націях, таких як греки, поляки та угорці. Лібералізм не мав що запропонувати ні четвертому станові Західної Європи, ні народам більшої частини Східної Європи, не кажучи вже про Азію і Африку. Після 1848 року, а особливо після 1870 року хвиля ліберального руху почала спадати. Економічні постулати середнього класу були виконані. У всіх європейських державах, за винятком Росії і Туреччини, запроваджено конституційне правління. Італія та Німеччина були об’єднані й перебудовані як національні держави. Всі найважливіші завдання лібералізму були, здавалось, виконані, і йому не залишалось нічого іншого, як спочивати на лаврах. Лібералізм став консервативним у найгіршому розумінні слова — ледачим і самовдоволеним. Внаслідок цього він утратив шанс залучити до свого табору сили соціального та політичного пробудження.

Драгоманов болісно усвідомлював занепад західного лібералізму. Якось він сказав одному польському демократові:

...Тепер скрізь минулася доба політичної демократії, в котрій і в класичних її країнах, Франції й Італії, зостались хіба два-три скілько-небудь чистих імені... Та й уся та демократія засиха, загнива, навіть ще не розпустивши і не давши плоду: подивіться хоч на гамбетівську республіку. Для тієї демократії руський цар і чиновник-обруситель, котрий закупа товар на польські гроші, цікавіший, ніж польський революціонер”333.

Варто зазначити, що у своїх працях Драгоманов частіше називав себе “радикалом”, аніж “лібералом”. Зрозуміло, питання тут не в словах, і на основі аналізу його політичної філософії Драгоманова слід вважати послідовником ліберальної школи, хоч би якого ярлика начепив він на свою позицію. Але в стриманості, яку Драгоманов виказував до вживання слова “ліберал”, ми бачимо ознаку його небажання, свідомого чи несвідомого, вживати назву, скомпрометовану, на його думку, занепадом західного лібералізму.

На історичній арені виникали дві нові великі політичні сили: соціальне пробудження четвертого стану та національне пробудження пригноблених народів. Ставлення Драгоманова до цих двох сил було виразно позитивним, оскільки в них він бачив величезний крок уперед на шляху визволення людства. Але навіть заради них він не бажав анітрохи поступатися своїми ліберальними принципами свободи особи, децентралізації влади і верховенства закону.



Драгоманов уважав, що логічним наслідком демократичних принципів був соціалізм334. Полишмо на певний час питання про точний зміст соціалістичної програми Драгоманова. Мусимо, однак, вияснити основні тенденції. Справжня громадянська свобода означає не лише те, що люди мають законні права, а також, що суспільно-економічні умови дають їм можливість тими правами користатися. Суть поняття демократії включає ідею суспільних змін і суспільного поступу, інакше це не є жива демократія.

Цим ідеям Драгоманова відповідають його погляди на національне питання:

Народи взагалі існують не для держав, а держави для народів. А народи держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного чи двох народів, а для самих себе. І держава зобов’язана задовольняти інтереси всіх народів, а не привілейованих”335.

Педагогічний досвід Драгоманова переконував його, що праця на ниві народної освіти матиме успіх лише тоді, коли вестиметься мовою народу і згідно з національними традиціями. І навпаки, політика русифікації та полонізації були головними причинами культурного занепаду на Україні. Звідси лише один крок до набагато ширшої концепції: централізм і шовінізм правлячих націй прирікали мільйони людей інших національностей на культурний застій. Маси можуть долучитися до вселюдської культури лише через власні національні культурні традиції. Драгоманов щиро вірив у благодійний вплив національно-культурного плюралізму та в історичні покликання менш чисельних народів. І, звичайно ж, на думку Драгоманова, розвиток національних культур може бути забезпечений тільки шляхом відповідних змін у політичних інституціях.



Ширину кругозору Драгоманова можна побачити і в тому, як він вітав початки конституційного ладу в Японії та рух за самоврядування в Британській Індії. Він висловлював надію, що цей приклад згодом матиме вплив і на інші азіатські країни336.

Драгоманов розумів, що національний та соціальний рухи тісно пов’язані між собою. Він увів соціологічний термін “плебейська нація” — тобто нація, яка зведена до селянської маси і не має власної аристократії чи буржуазії. За кількома винятками, як-от поляки чи мадяри, майже всі народи Східної Європи були в часи Драгоманова такими плебейськими націями. В країнах, де лінія класового поділу збігалася з лінією поділу національного, де правлячий клас був різко відділений від простого люду глибокою прірвою іншої мови, культури та ідеології, рухи за соціальне та національне визволення зливаються в одне ціле337.

Драгоманов уважав, що слабким місцем соціалістичних партій у Західній Європі було те, що, не стикаючись безпосередньо з проблемою національного гноблення, вони не розуміли взаємозв’язку соціального та національного питання.

Для соціаліста угорська держава тим більш цікава для спостереження, що там можна вивчати, як соціальні відносини ускладнюються національними, як закони суспільного життя, які привели в усіх державах сучасної Європи до підкорення класів працівників аристократії із власників-капіталістів, ще більш тяжче лягають на робітників там, де одна національність на правах завоювання тисне на інших і творить у своєму цілому і зі всіма своїми класами щось на зразок аристократії... Спостерігач, думка якого звикла до соціалістичного руху у великих промислових центрах, до значних робітничих мас, до об’єднання робітників однієї і тієї ж національності (французької, англійської, німецької і т. д.), здивується, коли раптово буде перенесений із області соціалізму величезних міст в області соціалізму східніх країн”338.

Але інстинктивна симпатія Драгоманова до мас, що боролися за соціальне та національне визволення, ніколи не приводила його бодай до часткової відмови від ліберальних принципів. Низка його праць була скерована на те, щоб переконати російські революційні угруповання, що боротьба за політичну свободу в Російській імперії повинна мати пріоритет над специфічно соціалістичними прагненнями. У своїй аргументації Драгоманов звичайно наголошував на тактичних моментах: лише введення ліберальних політичних інституцій створило б необхідні умови для робітничого руху. Але немає жодного сумніву, що для самого Драгоманова громадянські свободи мали логічний пріоритет над специфічно соціалістичними постулатами.

Ділова “буржуазія”, за всієї важкості її для чорноробочих мас, все-таки не властителі народу, і навіть капіталу, а більше адміністратори теперішнього економічного ладу; в міру зростання розвитку й організації чорноробочих мас ці адміністратори природно поступаються місцем самоуправлінню тих мас. Тим часом самодержці — пастирі і властителі народів, котрі для них якщо не стада, то вічні діти. Першим кроком до будь-якого самоуправління народу повинне бути зруйнування влади пастирів, властителів, батьків, хоч би як там вони себе називали”339.

Аналогічно формулював Драгоманов свої погляди на націоналізм.

Усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу — українство. Звісно, те “українство” не може бути в цілях праці. Цілі праці людські однакові на всьому світі, як одинакова здумана наук а”340.

Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люде від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної, в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо провідних і контрольних думок в наукових витворах й інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськості, або космополітизму... Я всякий раз казав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах... Я полемізував 30 років проти російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності, і против українських націоналістів, котрі виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого возрождіння національностів і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції”341.

З прикладів про німецьку державу можна вивести, що національна Єднота в державі не завше може вести до більшої вільності і що думка про національність може бути причиною і насилування людей, і великої неправди. ...Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало висше над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям”342.

Драгоманов захищав космополітизм культурних вартостей од усіх виявів національного егоцентризму. Тут він покликався на приклад релігій — буддизму, християнства й ісламу та новітнього наукового поступу, який став можливим лише завдяки міжнаціональному співробітництву. Водночас Драгоманов виступав проти “фальшивого космополітизму” “правлячих націй”, які використовували ідею “поступу”, щоб виправдати насильницьку нівеляцію та дискримінацію слабших націй. Одначе, законне обурення проти чужинецької зверхності і культурної дискримінації можуть мати небезпечні наслідки, якщо керуватимуться сліпою ненавистю. Класичним прикладом цього є реакція Німеччини на наполеонівську окупацію.

Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке панування та піднести пошану до своєї мови — сей німецький національний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки (про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній... Згодом серед учених німців виробились такі думки, що національність, се річ найголовніша для людини, що всесвітня людськість, то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати о тім, щоб в усьому бути цілком німцем; в усяких стосунках з чужинцями дбати перш за все про німецьку користь і, мало того, жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький розум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог, чи природа навіки присудили німцям”343.

Драгоманов заперечував міф про вроджений і незмінний національний характер. Звичайно, він визнавав, що емпірично існують різні відмінності між одним та іншими народами, але розумів, що вони результат історичного розвитку і тому можуть змінюватися. До того ж для Драгоманова культурна індивідуальність націй полягала не в унікальності й незалежній оригінальності, а в особливій манері поєднання елементів, кожен з яких є спільним для багатьох народів. Тут Драгоманов наводив докази зі сфери своєї наукової діяльності: ціла низка “мандрівних мотивів” у фольклорі та народній поезії, тобто саме в тих сферах, які романтики проголошували найчистішим виявом національної душі344.

Загальну поставу Драгоманова до проблем, що виникли внаслідок визволення раніше гноблених груп, можна проілюструвати його думками про статеву мораль і роль жінки в суспільстві. Ці питання гаряче обговорювались у російських революційних колах. Під впливом програмного роману Чернишевського “Що робити?” (“Что делать?”) гасло вільної любові, звільненої від будь-яких умовностей, знайшло сильний відгомін. Драгоманов звірявся товаришеві:

А взагалі вільна любов справа така ж трудна, як і моногамія, і з нею треба бути дуже обережним. Обороняйте право жінок на освіту, на працю, на ролю в громадському життю, розширяйте право розводу, але стережіться проповідувати вільну любов, “як у птахів”. Бо й у птахів по більшій части моногамія існує, поки виростуть діти — а в людей же дитина росте 20 рр... Треба ж якої-небудь конституції і на вольність у любві, як і на вольність у громаді, a liberum veto не годиться ні тут, ні там”345.

Драгоманов бажав звільнення усіх гноблених Груп, але прагнув упорядкованої свободи, а не індивідуальних чи колективних примх.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка