Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


ДРАГОМАНІВСЬКА ПРОГРАМА ДЛЯ РОСІЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ



Сторінка33/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   55

ДРАГОМАНІВСЬКА ПРОГРАМА ДЛЯ РОСІЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ


Драгоманов“ уважав, що федералізація Російської імперії принесе українському народові волю.

Незалежність певної області і нації може бути досягнута або повним відділеням її в особливу державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправління без цього відділення (федералізм)”419.

Слід відзначити, що тут федералізм протиставлений сепаратизмові, а не незалежності. Драгоманов, напевно, мав на увазі Швейцарію, де франко- та італомовні кантони, хоча і становлять меншість, не є менш “незалежними”, ніж німецькомовні.

Деталі конституційної програми Драгоманова читач може знайти у “Вільній спілці”, його проекті конституції для перебудованої Російської імперії420. Тут ми звернемо увагу лише на декілька особливо цікавих пунктів.

Федеральна структура передбачає існування окремих одиниць, із яких складається ціла держава. Драгоманов розумів, що адміністративний поділ царської Росії (на губернії) з довільно проведеними кордонами не годився для системи сильного самоврядування. З іншого боку, він не наполягав на тому, щоб Російська імперія була поділена точно за етнічним принципом тому, що окремі “кантони” мали б надто різні розміри. Драгоманов запропонував створити нову територіальну одиницю — область421 — і, встановлюючи кордони областей, брати до уваги етнічні, економічні та географічні фактори. Довелося б утворити декілька змішаних областей: одну область могли б мати латиші та естонці, як і різні національні групи на Кавказі. Території більш чисельних народів, таких як росіяни та українці, треба було б поділити на кілька областей. Для України Драгоманов пропонував три області: Київську (Правобережна Україна), Харківську (Лівобережна Україна), Одеську (Південна Україна, включаючи Бесарабію і Крим). У змішаних областях національна рівність забезпечувалася б самоврядуванням громад і районів та непорушністю особистих прав (зокрема вільного вживання рідної мови) усіх громадян. Як приклад Драгоманов наводив Швейцарію, де є декілька двомовних кантонів422.

Найвиразнішою рисою конституційного проекту Драгоманова було те, що (як і в конституціях Сполучених Штатів та Швейцарії), штати-області (члени федерації) повинні були мати сферу компетенції, недоторканну для федерального уряду. Правові суперечки мав вирішувати верховний суд (сенат). Те, що пропонував Драгоманов, не було звичайною адміністративною децентралізацією, а скоріше (хоча він і не вживав таких слів) розподілом суверенітету між федеральною спілкою й областями. Ця концепція була закріплена ще в двох положеннях. По-перше, області мають право укладати між собою угоди з певною метою. По-друге, в разі узурпації влади на федеральному рівні вся влада, зокрема й командування збройними силами, автоматично переходить до рук обласних урядів. Події 1918 року на території колишньої Російської імперії відбувалися майже так, як уявляв собі Драгоманов. Після більшовицького перевороту всю владу перебрали до своїх рук різні регіональні уряди, які спочатку вважали себе автономними, але в складі демократичної Росії.

Видатний німецький соціолог Макс Вебер оцінював конституційний проект Драгоманова як блискучий. Він писав:

Велика сила Драгоманова полягає в синтезі економічних і національних ідеалів та в ясному усвідомленні того, що є можливим відповідно до етнографічних умов Росії й сучасних економічних обставин”423.

Вебер повністю погоджувався з тезою Драгоманова про те, що унітарна структура Російської імперії була основною перешкодою до ліберальної трансформації й органічної “європеїзації” країни.

На які ж сили розраховував Драгоманов у боротьбі за здійснення федеративної програми? Він уважав, що природними спільниками українців були всі неросійські нації імперії, від фінів на півночі до народів Кавказу на півдні. Серед великоросів теж існували групи з сильним відчуттям територіального патріотизму і з традиціями спротиву централізмові Москви й Санкт-Петербурга: донські козаки, сибіряки, жителі Поволжя та Уралу, а також Далекої Півночі424. Ідеї Драгоманова справдилися під час революції 1917–1920 рр., коли ці регіони були єдиними етнічно російськими територіями, які протистояли комуністичній хвилі, що йшла з центральної Росії.

Згідно з добре відомою соціологічною закономірністю, революційний рух схильний переносити свою організаційну структуру на будь-який витворений ним режим. Не лише мета Драгоманова, а й засоби, які він пропонував, були децентралізаційними і федеративними. Він сподівався на створення низки регіональних революційних організацій, що координуватимуть свою діяльність добровільно, а не просто коритимуться диктатові центральної влади425. Ця концепція різко контрастувала з поширеною в російських революційних колах ідеєю про конечну потребу дуже централізованої революційної організації. Після перемоги її центральний комітет став би основою тимчасового уряду з необмеженою владою. Довершував би цей централістський ланцюг контроль тимчасового уряду за виборами до всеросійських національних зборів.

Драгоманов застерігав, що насправді ця програма означала б передачу централізованої влади до інших рук і привела б до небезпеки диктаторського перевороту справа чи зліва. Ідеї всеросійських національних зборів він протиставляв ідею установчих зборів в областях. “Ми майже певні, що Земський Собор імперії збереже переважання великоруської народності й інтересів центральних московських провінцій над усіма іншими, особливо у питаннях шкільних та економічних”426.

Тут ми підходимо до питання методів у політичній боротьбі.

По суті справи, теорії державності лібералізму відповідає в сфері політики стосовно соціальних і культурних реформ теорія прогресивних реформ, а не революції, як насильницького перевороту... Ліберальні теорії визнають політичні революції як засіб усунення державного насильства, що перешкоджає реформам, які могло б проводити самоуправне населення”427.

Залежно від загальної політичної ситуації Драгоманов декілька разів змінював свою думку щодо найдоцільніших тактичних методів. В юності він сподівався на можливість мирного розвитку на основі реформ Олександра II — звільнення кріпаків, нової судової системи, впровадження земств428. Реакційний поворот російського уряду, зокрема утиски українського руху, змінив його поставу на войовничішу. Під час Балканської війни (1877–78 рр.) він видавав брошури для солдатів та офіцерів, закликаючи їх до збройного повстання429. Він сподівався, що армія повстане знову, як колись декабристи після наполеонівських воєн, але цього разу військову акцію підтримає громадська думка, центром якої були земства. Згодом, у 1880-х рр., втративши ілюзії на швидке вдосконалення російського режиму, він знову став дивитися на цю справу спокійніше. У той час він звернув погляд на земство — острівець самоуправління посеред абсолютистсько-бюрократичного режиму. Його надія грунтувалася на прикладах Франції та Пруссії: у Франції ініціатива провінційних зборів призвела до скликання Генеральних Штатів у 1789 р.; у Пруссії діяльність провінційних сеймів спричинилася до скликання у 1847–1848 рр. парламенту430.

Драгоманов докоряв російській опозиції за вузькість її поглядів: внаслідок століть абсолютизму і централізму вона могла уявити собі політичну зміну лише як результат насильства, як



вчинок царський якого-небудь Петра I або різню якого-небудь Пугачова — в обох случаях [як] катастрофу над громадою, а не вільний і спільний вчинок лучших сил громадських, чи то мирний, чи повстанський”431.

Драгоманов не ставив максимальних вимог. Він вважав важливішим не швидке здійснення реформ, а таке становище, коли вони після здійснення пустять глибоке коріння (як це було в Англії)432. Ця поступовість супроводжувала його доктрину компромісів у політиці. Він розумів, що без компромісів не обійдешся, але вважав допустимими лише “кількісні”, а не “якісні” компроміси.

Коли організм ще не виносить літру молока, давайте 0,10 л також молока, а не чорнила і не молока з чорнилом!”433



Біограф Драгоманова Заславський твердить, що Драгоманов був єдиним революційним автором у Росії, який ставився до питань міжнародної політики всебічно і з розумінням434.

Власне, українська перспектива виводила Драгоманова поза кордони Російської імперії. Інтерес до Галичини змусив його цікавитися справами Австро-Угорської імперії взагалі. На польське питання, єврейське питання, питання, що поставали внаслідок розпаду Османської імперії, він дивився з погляду Києва, а не Санкт-Петербурга, а тому сприймав їх ближче і конкретніше. Ідеї Драгоманова щодо взаємин українців із їхніми західними та південними сусідами і з національними меншостями, які живуть на українській землі, доповнювали його російську програму. Тут сходяться внутрішня та зовнішня політика.



Суть єврейського питання на Україні для Драгоманова полягала в тому, що євреї були одночасно національністю, економічним класом та релігійною групою. Як національність вони були відокремлені від решти населення мовою та традиціями. В економічній сфері переважна більшість євреїв мала заняття, традиційні для середнього класу. Дотримання релігійних обрядів у щоденному побуті ще більше посилювало ізоляцію євреїв од християнського населення435. Драгоманов боявся, що почуття кривди, завданої українським селянам шинкарями, лихварями, орендарями (збирачами податку для держави та знаті) може легко перетворитися з соціального протесту на антисемітизм. Він був упевнений, що єврейське питання не можна розв’язати похвальною ліберальною формулою: усунення правових обмежень, накладених на євреїв у Росії, наприклад, неприроднього зосередження їх у межах “смуги осілості” (в Україні та Білорусії). Драгоманов бачив розв’язання у розколі єврейської громади на робітників та експлуататорські елементи, а також у розвитку почуття солідарності між єврейськими та неєврейськими робітниками. Де потребувало створення єврейської соціалістичної організації та соціалістичної преси мовою ідиш. Цією програмою Драгоманов немов провіщав майбутній “Бунд”. Перші заклики до створення єврейської соціалістичної організації виходили з друкарні Драгоманівської “Громади” в Женеві. Ця ініціатива наштовхнулася на відверту ворожість із боку російських соціалістів, у тому числі й зрусифікованих євреїв436.

Польське питання Драгоманов пропонував розв’язати в дусі “колумбового яйця”, чітко розрізняючи етнічно польські території і території, етнічно литовські, білоруські чи українські, на які претендували поляки. На цих непольських землях, які колись належали до Речі Посполитої, поляки становлять меншість усього населення, але більшість класу землевласників. “Тепер для людей із здоровим глуздом може бути мова тільки про незалежність Польщі етнографічної”437. Звичайно, Драгоманов розумів, що етнічна Польща мала безумовне право на незалежну державність, але він уважав, що федералістична політика співпраці з іншими народами Східної Європи буде в інтересах самих поляків. Щодо поляків, які проживають поза етнічною польською територією, то вони повинні мати культурну автономію і, звичайно, рівні громадянські права, але не панівну позицію. Польська меншість на Правобережній Україні, серед якої був досить великий відсоток освічених людей, могла б зробити велику послугу справі свободи, якби об’єдналася з українцями в боротьбі за самоврядування цієї землі, так як шведи у Фінляндії співпрацювали з фінами. В XIX ст. декілька поляків на Правобережній Україні були готові стати на цей шлях з демократичних переконань чи з почуття територіального патріотизму. Але основна маса поляків, зокрема й поляки демократичних і навіть соціалістичних поглядів, не могли звільнитися від гіпнотичної віри в “історичні кордони” Польщі. Драгоманов був переконаний, що ці імперіалістичні польські мрії були джерелом біди для польського народу, який дозволив спокусити себе авантюрною політикою, і джерелом неспокою для всієї Східної Європи438.

На відміну від російських слов’янофілів, Драгоманов хотів не знищення, а федералізації Австро-Угорщини. Поділ імперії на історичні коронні краї, де аристократична нація звичайно пригноблює плебейські народи, треба, вважав він, замінити системою, що гарантуватиме всім народам цілковиту рівність на основі загального виборчого права. Драгоманов нагадував своїм товаришам у Галичині, що боротьба за загальне виборче право повинна бути їхнім безпосереднім політичним завданням439.

Драгоманов виявляв великий інтерес до долі балканських слов’ян, яких уважав природними спільниками українців. Він розумів, що саме через унію з Україною Росію стали цікавити Балкани та чорноморські області і що конфлікт Російської імперії з Туреччиною був успадкований від козацької України. Однак Росія, з огляду на її імперіалістичні тенденції, не здатна була стати чесним союзником цих областей у боротьбі за їхню незалежність. “Деспотія не може бути визволителькою”440. Драгоманов застерігав своїх болгарських та сербських товаришів від надій на щиру допомогу з боку Росії.

Східноєвропейську програму Драгоманова довершували його ідеї щодо взаємин Німеччини та Росії441. Він уважав, що ці дві агресивні великі держави кліщами обхоплюють Східну Європу. Ті з захоплених цими кліщами країн, яким більше загрожувала Німеччина, пов’язували свої надії з російською силою, а ті, що перебували під загрозою Росії, покладалися на Німеччину. Натомість Драгоманов обстоював думку, що російський та німецький імперіалізми підтримували один одного, і вважав фундаментальною помилкою віру в те, що ці дві держави заженуть одна одну в безвихідь. Він гадав, що тривалий мир у Східній Європі може створити лише визволення та федеративний союз народів, що живуть між російськими і німецькими етнічними блоками. Де стримувало б і російських, і німецьких імперіалістів. Розладнання планів цих імперіалістів додало б сил лібералам тих націй, у яких авторитарна форма врядування була функцією експансіоністської зовнішньої політики. Зрештою федерація народів між цими блоками принесла б користь німцям та росіянам, так само як і меншим народам між ними.

Як нам відомо, Східна Європа пішла шляхом цілком протилежним до того, що його накреслив Драгоманов. А проте навряд чи можна мати сумнів, що він добре бачив найбільші проблеми цієї частини світу. І сумний перебіг подій від 1914 року ще раз переконує нас у тому, що ідеї Драгоманова можуть мати нормативну вартість і в майбутньому.


ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО “ГРОМАДИ” МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА85






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка