Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


I. МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ЙОГО МІСІЯ



Сторінка34/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   55

I. МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ЙОГО МІСІЯ


У 1878 році в Женеві з’явилося “Переднє слово” як перший випуск неперіодичного журналу “Громада”. Редактором “Громади” й автором її програмового “Переднього слова” був Михайло Драгоманов (1841–1895). Ця публікація становить переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки. В певному сенсі, який постараємося уточнити нижче, її можна взагалі вважати першою українською політичною програмою. Через це “Переднє слово” Драгоманова заслуговує на те, щоб його сьогодні розглянути з перспективи одного сторіччя.

Коротка передісторія “Громади” така442. Драгоманов працював від 1864 року в Київському університеті св. Володимира, спочатку як приват-доцент, а згодом як штатний доцент, читаючи курси, головне, з античної історії. Він опублікував теж кілька важливих праць про український фольклор і усну словесність. Поряд з науковою діяльністю Драгоманов був чинний у таємній українській організації, київській т. зв. Старій громаді та надбав собі голосне ім’я сміливими статтями в російській і галицько-українській пресі. На Драгоманова як на українського “сепаратиста” та небезпечного радикала посипалися доноси до університетського начальства; його атакували в реакційних російських газетах. Справа дійшла нарешті до самого царя. Під час свого перебування в Києві в вересні 1875 р. Олександер II дав розпорядження: заборонити Драгоманову викладати в Київському та інших південних (Харківському й Одеському) університетах, але дозволити йому перейти до котрогось з північних університетів. Однак Драгоманов відмовився просити про “добровільну” відставку з Київського університету. Тоді його звільнено “по третьему пункту”, себто адміністративним порядком, що закривало йому назавжди дорогу до дальшої академічної кар’єри в Росії.

Вигнання Драгоманова з Київського університету було немов першим сигналом до цілої серії протиукраїнських заходів царського уряду. 1870-ті роки були періодом пожвавлення українського національного руху на Наддніпрянщині. В очах режиму це становило загрозу, що вимагала рішучих запобіжних дій Цей курс знайшов свій вислів у відомому Емському указі від 18 травня 1876 року, що мав на меті викоренити всі прояви української національно-культурної самобутности.

В таких обставинах Стара громада, провідним членом якої був Драгоманов, запропонувала йому виїхати за кордон, щоб він там став немов амбасадором української справи та, зокрема, заснував орган вільної української думки. Плани майбутньої закордонної акції розробив “Комітет дванадцятьох”, що збирався на Подолі (дільниця Києва), у помешканні Костя Михальчука. Домовлено, що Драгоманов видаватиме, найрадше в Відні, періодичні збірники типу товстого журналу, під назвою “Громада”, що міститимуть фундаментальні статті теоретично-програмового характеру, твори красного письменства та простору хроніку поточного українського життя; окремо мали виходити брошури на актуальні теми російською та західньо-европейськими мовами. Фінансові передумови забезпечив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді значний спадок, він його більшу частину, на суму 12 000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов’язалася з цього щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток.

Діставши без великих труднощів паспорт, Драгоманов виїхав за кордон у середині лютого 1876 р. По дорозі він затримався у Львові, де вперше зустрівся з Іваном Франком86. На початку березня він уже був у Відні. Дружина й десятирічна доня поки що залишилися в Києві. Їх привіз до Відня в червні приятель сім’ї Драгоманових і член Старої громади Вільям Беренштам.

В австрійській столиці Драгоманов натрапив на непередбачені обставини, які примусили його змінити первісний план. Справа в тому, що в попередньому 1875 році в Відні з’явилася анонімна брошура “Парова машина”, що її автором був молодий наддніпрянський революціонер і соціаліст Сергій Подолинський. Помічником Подолинського на віденському грунті був його галицький однодумець Остап Терлецький. “Парова машина” була першою соціялістичною публікацією українською мовою. Слідом за нею заходами Подолинського й Терлецького вийшли ще три дальші книжечки подібного характеру. Драгоманов не мав нічого спільного з цією діяльністю. Він особисто знав і цінив Подолинського й Терлецького, але до віденських соціялістичних брошур ставився з великим застереженням. Він не схвалював їх бунтарської тенденції та белетристично-утопійної форми. Драгоманов побоювався, що, незважаючи на його фактичну непричетність, його робитимуть співвідповідальним за ці видання. Так воно й дійсно сталося.



У квітні 1876 року віденська прокуратура сконфіскувала останню книжечку з серії чотирьох, виданих заходами Подолинського й Терлецького, “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”; її непідписаним автором був революціонер-народник з Одеси Фелікс Волховський. До судової відповідальности за друк підривної літератури притягнено Терлецького, як видавця та власника друкарні. Де був перший соціялістичний процес в історії Австрії. Присяжні виправдали Терлецького, але конфіската “Правдивого слова” не була знята Зважаючи на цей прецедент, Драгоманов прийшов до висновку, що австрійська влада не дасть йому можливости зробити Відень базою своєї діяльности. Доводилось шукати іншого місця. Драгоманов вагався між Лондоном і Женевою, нарешті зупинився на останній. Восени 1876 р. Драгоманов з родиною переїхав до Швайцарії, де провів дальших тринадцять років життя.

Це переселення було своєчасним, бо в 1877 р. в Галичині прокотилася хвиля обшуків і арештів, що скінчилася двома процесами проти Михайла Павлика, Остапа Терлецького, Івана Франка та ін.443 Обвинувальний акт закидував підсудним приналежність до таємної міжнародної революційної організації, якої ватажком названо Драгоманова. Отже, перенесення бази до Женеви було конечним, але воно подекуди позначилося негативно на акції Драгоманова. Воно ізолювало його від українського життя, обмежило й утруднило контакти зі співзвучними середовищами в Росії й Австро-Угорщині, а зате втягнуло його у світ російської революційної еміграції в Швайцарії, з притаманною для неї нездоровою атмосферою постійних групових і особистих сварок і інтриг.

Драгоманов покинув Україну на весну 1876 р., а перший випуск “Громади” з’явився щойно два роки пізніше. На це запізнення склалися різні причина Насамперед великі практичні клопоти, зв’язані з подвійним переселенням та влаштуванням власної друкарні в Женеві. Помічником Драгоманова в цій справі був Антін Ляхоцький, знаний в еміграції під псевдонімом “Кузьма”, що став складачем усіх драгоманівських видань. Але були й інші причина Це був критичний час російсько-турецької війни 1877 року. Драгоманов гаряче співчував визволенню балканських слов’ян з-під турецького ярма. Рівночасно посилювався революційний рух у Росії. Драгоманов вірив у можливість перевороту й видав кілька брошур російською мовою, що в них закликав перетворити війну проти “зовнішніх турків” на атаку проти “турків внутрішніх”, себто проти царського самодержавства444. Врешті, були труднощі з матеріалами для “Громади”, що сповільнювало підготовну роботу. Київські “громадяни” зобов’язалися були постачати майбутньому журналові статті та поточні інформації, але цього не виконала Отже, Драгоманову довелося самому написати програмове “Переднє слово”, яке розрослося в обширну працю, яку він закінчив 30 квітня 1878 р.; ця дата поставлена при кінці тексту. Трохи згодом у тому ж році “Переднє слово” вийшло друком як перший випуск “Української збірки “Громада”.

Драгоманову пощастило видати п’ять томів “Громади”, що з’являлися з великими перебоями: три томи в 1878, один в 1879 і ще один, останній, у 1882 році. Крім цього, була спроба перетворити “Громаду” на постійний двомісячний журнал під спільною редакцією Драгоманова, Павлика й Подолинського. Але цієї “періодичної Громади” вийшло тільки два числа в 1881 році.



Збірники були первісно задумані як закордонний орган київської Старої громада Але через недостатній контакт між Женевою й Україною вони фактично стали силою обставин драгоманівським органом. Увесь тягар заповнити збірники впав на самого Драгоманова, якому якоюсь мірою допомагав невеликий гурт співробітників з еміграції й Галичини: Подолинський, Павлик, Федір Вовк, Володимир Навроцький. Таким чином, “Громада” віддзеркалювала сильну індивідуальність її редактора та його світогляд. Але останній далеко не в усьому збігався з поглядами більшости членів Старої громади, що в ній Драгоманов ще до свого виходу на еміграцію стояв на лівому крилі. З бігом часу духова дистанція між женевським емігрантом і його колишніми товаришами в Україні збільшувалася, що накінець довело між ними до повного відчуження.

Дана стаття не ставить собі за завдання докладно насвітлити життя і працю Драгоманова женевського періоду, але про це слід зробити кілька узагальнюючих зауважень. Складність позиції Драгоманова полягала в тому, що він був рівночасно і українським, і всеросійським діячем. Він зразу зайняв був помітне місце серед російської еміграційної колонії. Вершинним пунктом його російської діяльности були роки 1881–1883, коли він був головним співробітником, пізніше редактором газети “Вольное слово”, що вважалася органом т. зв. Земського Союзу. На сторінках “Вольного слова” Драгоманов м. ін. друкував свій капітальний політичний трактат “Историческая Польша и великорусская демократия”, що з’явився теж у книжковому виданні (Женева, 1882). Але відносини між Драгомановим і більшістю російської еміграції скоро попсувалися. Драгоманов гостро виступив проти терористичних і аморальних метод політичної боротьби, що їх схвалювали російські революціонери; він критикував їх великодержавний шовінізм та централістсько-диктаторські нахили. Російські революціонери не могли йому простити його “лібералізму й конституціоналізму” та “українського націоналізму”. Драгоманов зробився одіозною постаттю у світі російської еміграції, й особистих зв’язків не порвали з ним тільки окремі одиниці, такі як Сергій Степняк-Кравчинський та Володимир Дебагорій-Мокрієвич, обидва, до речі, походженням українці. Рівночасно, як уже згадано, поглиблювалося відчуження між Драгомановим і київською Старою громадою. Під тиском суворої реакції річище українського національного руху в Російській імперії звузилося в 1880-их рр., й він майже перестав проявляти себе назверх. “Громадяни” вважали, що треба перечекати лиху годину, а поки що обмежитися до кабінетної наукової праці. З цього погляду закордонна політична акція Драгоманова, що про неї в Україну доходив тільки далекий відгомін, здавалася в кращому випадку зайвою розкішшю, а в гір-шому — грою з вогнем, бо вона могла провокувати царський уряд на нові протиукраїнські репресії. Драгоманов не міг помиритися з такою поставою, що в ній він добачував — не зовсім справедливо — тільки капітулянтство і боягузтво. Врешті в 1886 р. Стара громада відмовила Драгоманову в дальшій фінансовій підтримці, й між ними стався повний розрив445.

Моральне і матеріальне становище Драгоманова у Швайцарії було ввесь час дуже тяжким, а в другій половині 1880-их років, коли він опинився в майже повній ізоляції, воно стало прямо трагічним. Не можна сумніватися, що постійні турботи, хвилювання, розчарування, удари, непевність завтрішнього дня, незабезпеченість родини (дружини і трьох дітей), гіркі злидні — підірвали здоров’я Драгоманова та спричинили сердечну недугу, що загнала його передчасно в могилу. Проте слід згадати, що останній період життя Драгоманова був відрадніший. У 1889 році він переїхав до Софії в Болгарії, куди його запрошено на професора історії у Вищій школі (університеті). Великим джерелом задоволення були для нього успіхи радикального руху в Галичині, який саме тоді починав набирати широкого розмаху. Драгоманов був духовим батьком галицького радикального табору, що в його пресі брав найактивнішу участь до своїх останніх днів. Михайло Драгоманов помер у Софії 20 липня 1895 року.

Якщо оцінювати діяльність Драгоманова женевського періоду з морального погляду, не можна назвати її інакше як геройським подвигом. Вона не може не захоплювати і самим своїм обсягом. Ми не маємо змоги зупинятися на цьому місці на науковій праці Драгоманова за ці роки (якої він не переривав, незважаючи на несприятливі обставини), ані на його “амбасадорській” ролі інформатора західньоєвропейської громадськости про українську справу. Те, що нас цікавить тут, це публіцистика Драгоманова, що нею він зробив тривалий внесок у скарбницю української політичної думки. Один його твір, програмове “Переднє слово” до збірників “Громада”, розглянемо докладніше.

На закінчення цього розділу варто зацитувати міркування Михайла Грушевського, що характеризують “місію Драгоманова” як першого українського політичного емігранта в XIX столітті:



Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя — але заразом поставила його в спеціяльно корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на стано вище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла — і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї “проскрибованої України”, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загальновартісних прикмет ураїнського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору, настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури, — Драгоманова і його гуртка, — що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті”446.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка