Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


РОСІЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В ГАЛИЧИНІ



Сторінка42/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   55

РОСІЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В ГАЛИЧИНІ


У 1848 році галицькі русини порвали з ідеєю “історичної Польщі”. Наступним кроком у пошуку національної тотожності стало визначення змісту своєї недавно віднайденої руської індивідуальності. Це запитання допускало дві альтернативні відповіді: “всеросійську” й “українську”614. Як ми вже бачили, Головна руська рада надавала перевагу українській, але в цьому було мало внутрішньої переконаності. Така позиція справді мала певний відбиток нереальності. Контакти Галичини з Російською імперією, зокрема й Україною, були незначними, а інтелектуальний світогляд руської інтелігенції, байдуже, чи вона надавала абстрактну перевагу всеросійській а чи українській ідеології, — передусім австрійським і провінційно-галицьким. Питання самоідентифікації частково збігалося з питанням консервативної чи ліберально-народницької орієнтації у громадській та освітній праці. У зародковій формі воно постало вже 1848 р, на Соборі руських вчених: прихильники місцевої говірки зіткнулися з тими, що відстоювали відновлення церковнослов’янської як літературної мови. В той час проблема залишилася нерозв’язаною, і життя української спільноти багато років було затруєне мовними й правописними суперечками, які набрали політичного характеру.

Староруська або русофільська (“москвофільська”) течія викристалізувалася у 1850-ті роки. Її представників прозвали “святоюрцями”, за назвою греко-католицького кафедрального собору у Львові, де кілька лідерів цієї групи були каноніками. Староруський напрям підтримувало греко-католицьке духовенство, й увесь рух мав клерикально-консервативний характер. Старорусини хотіли протиставити польській мові не “низьку” народну, а іншу, так само родовиту, мову. Очевидним кандидатом здавалася церковнослов’янська мова, але швидко стала очевидною цілковита непрактичність цього задуму. Деякі староруські лідери почали вказувати на літературну російську мову як на лінгвістичну норму, аргументуючи це тим, що вихідці з Малоросії, від київських учених XVII ст. аж до Миколи Гоголя, зробили свій внесок у формування російської літературної мови. Провідний староруський публіцист Богдан Дідицький (1827–1908) вигадав теорію, згідно з якою Великоросія і Малоросія повинні мати спільну писану мову, що вимовляється двома різними способами, кожний з яких треба визнати за правильний615. Цю думку Дідицькому навіяла та обставина, що освічені галичани вміли читати російською мовою, але не могли розмовляти нею. Насправді мова, якої старорусини вживали у своїх публікаціях, була дивною мішаниною української, церковнослов’янської та російської, з польськими та німецькими домішками — їхні супротивники іронічно називали її “язичієм”. Ця макаронічна мова багато років залишалася ознакою русофільської партії.

Іншою важливою рисою староруської ідеології було наполягання на таких формальних рисах руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт з історичним “етимологічним” правописом. Русофіли вірили, що лише дотримуючись цих освячених віками традицій їхньому народові вдасться протистояти польським хитрощам. Австрійська адміністрація під час намісництва Голуховського справді спробувала накинути галицьким українцям латинське письмо. Святоюрці відбили цю спробу616. Типовим вираженням староруської ментальності був “обрядовий рух” 1850–1860-их рр., що мав на меті очистити греко-католицький обряд від “латинських наростів”617.

Спочатку старорусини мали певну загальну, доволі неясну симпатію до Росії. Обрядові риси руської традиції, яку вони цінували найвище, були спільні для всього східнослов’янського світу. Брак безпосереднього досвіду не дозволяв їм побачити різниці між власне Росією й Україною. Через глибоко вкорінений консерватизм вони захоплювалися могутньою царською монархією. Але вирішальним фактором їхнього русофільства була ворожість до поляків. Вони вважали, що будь-яке послаблення єдності Русі буде на користь їхньому польському ворогові, й підозрювали своїх народовських опонентів у змові з поляками. Розрив із польським суспільством був настільки важким, що покоління руської інтелігенції, яке зробило цей пролом, схилилося в протилежний бік. Антипольське почуття спонукало навіть уцілілого члена “Руської трійці” Якова Головацького, який у статті 1846 р. промовляв як український “сепаратист”, стати на проросійську позицію. Призначений 1848 р. на новостворену кафедру руської літератури у Львівському університеті, він був змушений покинути професорство через участь у Слов’янському з’їзді в Москві 1867 р. й закінчив свої дні у Росії.



Політичні події 1860-их років прискорили перетворення старорусинства на відверте русофільство. Поновне зближення династії і поляків приголомшило святоюрців. Воно не лише розбило їхні сподівання, але й образило моральні почуття. Вони відчули, що імператор та віденський уряд, яким вони вірно служили від 1848 р., залишили їх напризволяще. Перед лицем навислої загрози, що поляки переберуть контроль над Галичиною, залишалася, здавалось, лише одна надія: порятунок зі Сходу. Серед галицьких українців була приказка: “Якщо ми маємо втопитися, то краще в російському морі, аніж у польському болоті”. Критичне міжнародне становище Австрії створювало враження, що можливий розпад імперії. У розпалі австро-руської війни, влітку 1866 р. у староруській газеті “Слово” з’явилося декілька статей, які, підкреслюючи лояльність до Австрії, проголошували водночас доктрину етнічної й культурної єдності руської нації “від Карпат до Уралу”618.

Приблизно в той самий час окремі русофільські лідери нав’язали стосунки з російськими панславістами. Зв’язковим був о. Михайло Раєвський, священик російського посольства у Відні. Він організував в австрійській столиці салон для руських та інших слов’янських інтелектуалів та студентів, і через його руки текли субсидії від слов’янських комітетів із Москви й Петербурга. Суми, які досягали Галичини, не були великі, але ця залежність від таємної російської підтримки допомагала тримати провідних діячів русофільської партії “на належному місці”619. Стихійне зростання проросійських почуттів у 1860-их роках не обмежувалося галицькими українцями. Усі слов’янські національності Габсбурзької імперії, за винятком поляків, зреагували на австро-угорське порозуміння подібним чином. Навіть мовні теорії старорусинів, хоч якими дивними вони здавалися, не були позбавлені паралелей серед інших слов’янських народів. Наприклад, словацький письменник і публіцист Людовит Штур пропонував усім слов’янським народам прийняти російську як спільну літературну мову620. Але для українців це питання мало певні особливо загрозливі аспекти. Для них русофільство було не просто питанням політичної орієнтації — воно становило загрозу їхній національній самобутності. Основна частина їхнього народу жила в Російській імперії, яка заперечувала саме існування української національності. Українському рухові нелегко було вистояти проти переслідувань із боку царського уряду й величезного суспільного тиску. Коли б та частина українського народу, що жила поза межами Росії і мала можливість вільного вибору, прийняла ідеологію російської нації, єдиної і неподільної, то український національний рух був би приречений. Коли б, з іншого боку, в Галичині переміг національний напрям, це неминуче мало б поважні наслідки на середньо-східній Україні.

Супротивників русофільської течії називали русинами, або, частіше, народовцями, українофілами чи просто українцями621. Навіть у 1850-ті роки лунали голоси проти реакційної мовної політики святоюрців, на користь місцевої мови як літературної, відповідно до заповідей “Руської Трійці”. Народовецький рух народився близько 1860 року, натхнений поемами Тараса Шевченка (1814–1861), які були сприйняті молодими галицькими інтелектуалами як пророче одкровення: “Молодіж з ентузіазмом, читала Шевченка, першого і найбільшого хлопського поета в цілій майже Європі”622. Надрукована програмова брошура 1867 р. підсумувала основні моменти народовецької філософії: “[Ми є] ісповідники величнього завіту нашого незабутнього кобзаря, Тараса Шевченка... Славимося 15-мільйоновим народом... ім’я його єсть руський чи український, земля, ненька його рідна, Русь-Україна. Завзяті вороги його — ляхи й москалі... З тим мужицьким, латами покритим, народом стоятимемо у купі, як вірні його діти”623. Брошура заявляла про лояльність до греко-католицької церкви й Австрійської імперії, але відкидала клерикалізм і сервілізм перед Віднем.

У 1860-ті роки довкола народовців витворилася атмосфера молодечого романтизму. Наприклад, вони носили козацькі костюми. Першими організаційними виявами руху були напівтаємні гуртки (громади) серед університетської і гімназійної молоді. До народовців приєдналося декілька ветеранів із покоління 1848 р., які засуджували реакційну політику святоюрців: о. Стефан Качала (1815–1888), Юліан Лаврівський (1821–1873) та Іван Борисикевич (1815–1882). Провідні постаті серед тих, хто ввійшов у громадське життя в 1860–1870-ті роки, що їх можна вважати засновниками модерного українського національного руху в Галичині. — це Данило Танячкевич (1842–1900), Омелян Партицький (1840–1895), брати Володимир (1850–1883) та Олександр Барвінські (1847–1927), брати Омелян (1833–1894) та Олександр Огоновські (1848–1891), Наталь Вахнянин (1841–1908) і Юліан Романчук (1842–1932). Варто зазначити, що деякі з них були священиками, однак більшість — ні: це було перше покоління галицько-української світської інтелігенції. Більшість стала вчителями середніх шкіл, і народовці набрали характеру “професорської партії”624.

Аж до 1880-их років “стара” партія контролювала митрополичу консисторію, головні руські установи (наприклад, “Народний дім” у Львові, заснований 1849 р.), провідну газету “Слово” і парламентські представництва у Державній Раді й галицькому сеймі. Народовці ще не почувалися готовими випробувати себе у “високій політиці” і зосереджували свої зусилля на освітній ниві. Від самого початку їх підтримувала переважна більшість учителів початкових шкіл на селі. Спершу народовці спробували діяти через контрольовані русофілами старі установи, але співпраця виявилася неможливою. Їхньою першою більшою організаційною справою стало заснування у 1868 р. “Просвіти” — товариства для освіти дорослих, яке заснувало читальні в селах і видавало популярну літературу. “Просвіта” була материнським тілом, з якого, з плином років, вийшли інші установи й організації. Народовецтво поступово поширилося серед мас і заклало міцний організаційний фундамент. Перше народовецьке періодичне видання (у 1862 р.), як і пізніші спроби, зазнало невдачі Лише 1880 р., завдяки ініціативі Володимира Барвінського, народовці здобули успіх, почавши видавати репрезентативну газету “Діло”, яка від 1888 р. стала щоденним виданням. Вже сама її назва ніби полемізувала з русофільським “Словом”625.

Динамізм народовців контрастував зі стагнацією “старої” партії, покладання якої на зовнішню допомогу наповнювало її благодушністю. Поворотним пунктом став 1882 рік. Великої шкоди вищому керівництву русофілів завдав судовий процес обвинувачених у державній зраді їхніх найвідоміших особистостей, серед яких були Адольф Добрянський (1817–1901), уродженець Карпатської України, й о. Іван Наумович (1826–1891), головний оратор і публіцист партії. Власне процес закінчився виправданням, але водночас він показав дворушність староруських лідерів, які публічно завжди стверджували свою вірність Австрійській імперії і католицькій церкві, будучи таємними прихильниками Росії та православ’я626. Після процесу найбільш скомпроментовані відповідачі, в першу чергу Наумович, земігрували до Росії, послабивши таким чином цей рух у Галичині. Іншим результатом процесу було те, що австрійський уряд зажадав і домігся зречення митрополита Йосипа Сембратовича (1821–1900), вважаючи, що той толерує русофільську пропаганду. Це був початок кінця “святоюрців”. Багато простих патріотів староруського переконання боляче усвідомили, що русофільство ідеологічно й політично являє собою глухий кут. До 1890 р. провід руської спільноти у Галичині однозначно перейшов до “українців”, тим часом як русофільський табір почав розпадатися.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка