Іван Лисяк-Рудницький історичні есе



Сторінка43/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   55

ПОЯВА РАДИКАЛІВ


У міру того, як щораз більше старорусинів переходило до народовців, останні набирали дедалі консервативнішого й клерикальнішого забарвлення. Це була свідома політика братів Барвінських — зробити українську національну ідею стравною для греко-католицького духовенства, яке все ще залишалося провідним елементом галицько-українського суспільства. Вони досягли у цьому успіху, але в результаті український національний рух великою мірою втратив свій первісний демократизм і нонконформізм. Такий пасивний, “респектабельний” варіант народовства вже не міг задовольнити гарячі голови серед молодого покоління. Повторюючи зразок 1860-их років, у другій половині 1870-их років з’явився серед студентів новий молодіжний рух. Визначними членами цієї групи були Іван Франко, Михайло Павлик (1853–1915) та Остап Терлецький (1850–1902). Світогляд радикалів, як вони називали самі себе, складали позитивізм і немарксистський соціалізм. Їхній неформальний гурток влада витлумачила як революційну змову. Судовий процес 1878 року над Франком і його товаришами був першим антисоціалістичним процесом у Галичині. Радикали мусили страждати не лише від переслідувань австро-польської адміністрації, але й від остракізму співвтчизників, яких особливо обурював войовничий агностицизм молодих бунтівників. Незважаючи на багато труднощів і перешкод, радикальний напрям утримався протягом 1880-х років, видаючи брошури й недовговічні журнали627.

Зростання контактів із Росією і середньо-східною Україною сприяло подоланню русофільських міфів. Типовим у цьому відношенні був досвід Корнила Устияновича, художника та поета, переказаний з багатьма яскравими деталями у його спогадах. Студентом він належав до гуртка Раєвського у Відні й був ревним “панросіянином” (“общерусским”). Він відвідав країну своїх мрій у 1867 та 1872 рр. і відкрив для себе, що галицькі русини, попри всі перешкоди, користають із конституційних свобод, недосяжних для російських підданих. Він побачив, що царизм, яким захоплювалися здалека святоюрці, зневажали найкращі елементи російського суспільства. І, як він переконався сам, хоч офіційна влада й стверджує протилежне, росіяни та українці суттєво відрізняються між собою, й останні зазнають соціального гніту. Устиянович повернувся з Росії переконаним український національним патріотом628. І це був зовсім не поодинокий випадок. Видатний східноукраїнський учений і громадський діяч Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а після 1876 р. — емігрант у Швейцарії, розповідав у своїй “Автобіографії”: “...Я склав (бл. 1872 р.) план: поширити в Галичині український напрямок через нову руську (великоруську) літературу, яка своїм світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а поскільки демос там український, то українська національна свідомість досягнеться сама собою... Сміливо можу сказати, що ні один москвофільський слав’янофіл не поширив в Австрії стільки “московських” (руських) книг, як я, український “сепаратист”629. План удався блискуче, коли 1876 р. під впливом Драгоманова русофільська студентська організація у Львові прийняла українську платформу. Через свої твори й обширну кореспонденцію Драгоманов діяв як наставник Франка та інших прогресивних галицьких інтелектуалів. Його можна вважати духовним батьком тамтешнього радикального руху; він не лише сформулював програму руху, але також дораджував його лідерів із питань поточної політики. Оглядаючись назад, Драгоманов у 1894 році писав: “З усіх частин нашої батьківщини, Руси-України, Галичина стала мені може не менш рідною, як і Полтавщина — духовою родиною”630.

Відносини між Наддніпрянською (середньо-східною) Україною й Галичиною, освічені верстви яких були виховані на різних інтелектуальних традиціях, були сповнені психологічних труднощів. Незважаючи на це, для обох регіонів України співпраця була життєвою необхідністю. Для Галичини — тому, що українці під Габсбургами переймали творчі ідеї з Наддніпрянщини; для наддніпрянських українців — тому, що Галичина була притулком від царських переслідувань. Після Емського указу (1876 р.), який заборонив українську культурну діяльність у Російській імперії, впродовж тридцяти років східноукраїнські письменники друкували свої твори в Галичині. Такі періодичні видання, як “Правда” (1867–1896, з перервами) і “Зоря” (1880–1897), що виходили у Львові, об’єднували місцевих і наддніпрянських працівників та дописувачів. На пожертви східних українців було засноване Товариство імені Шевченка у Львові, яке потім розвинулося у представницьку, всеукраїнську наукову установу. Модерний український національний рух своїм характером багато в чому завдячує взаємодії Наддніпрянської України й Галичини. Прикладом цього було вироблення стандартної літературної мови, на основі полтавського діалекту, яка, проте, вібрала важливі галицькі елементи, особливо з наукового, політичного та підприємницького словника631. У 1890-ті рр. галицькі українці прийняли терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Росією”.

Як це запримітив східноукраїнський лідер, розказуючи в мемуарах про свою першу поїздку до Галичини у 1903 р.: “Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, музика, і взагалі національне життя...”632 “Комплекс П’ємонту” — переконання, що їхня маленька батьківщина покликана вести перед у боротьбі всієї нації за визволення — посідав значне місце у думці галицьких українців напередодні великої війни.

УКРАЇНСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ”633


Як для лікаря нема нічого приємнішого понад слідження, як хворий звільна приходить до здоровля — так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого духового й політичного пригноблення звільна, але постійно двигаєся до нормального життя”634. Ці слова Франка, видатного свідка тих подій, можна доповнити твердженням з історичної праці міжвоєнної доби: “За короткий період завдовжки двадцять років, що передував великій війні, у Східній Галичині сталася величезна зміна; на місці пригнобленої селянської маси постала політично свідома селянська нація”. Цей самий історик, оцінюючи співвідношення сил між двома галицькими національностями, доходив висновку, що “хоча польська вища верства значно перевищувала українські провідні кола щодо культури і матеріальної сили, проте українське селянство переважало польське селянство [Західної Галичини] за національною свідомістю, громадянським духом, дисципліною і навіть культурою та моральністю”635.

Наприкінці XIX ст. Галичина зазнала тяжкої економічної кризи. “Через десяток і більше років після того, як правління провінцією повністю перейшло у польські руки, вона все ще залишалася одним із найбідніших коронних країв монархії... Немає сумніву, що протягом перших двадцяти п’яти років польського панування дуже мало було зроблено, аби підняти країну з бідності, і що галицькі [польські] великі землевласники і буржуазія виявили недостатню економічну й соціальну ініціативу”636. Близько 40% галицької території належало латифундіям. Обсяг сільськогосподарської продукції був найнижчий серед усіх австрійських провінцій. Селяни використовували примітивні, майже середньовічні знаряддя та методи виробництва. Село заплуталося в трагічній сітці неписьменності, лихварства й алкоголізму. Процес урбанізації й індустріалізації йшов повільно; на зламі століть число промислових робітників не досягало 100 000 чол. Дедалі більший тиск перенаселення спричинився до характерного для цього краю голоду приблизно 50 000 людей помирало щороку від недоїдання. Віденський уряд не виявляв особливого інтересу до розвитку віддаленої і стратегічно загроженої провінції. Крайовий сейм і адміністрація поєднували некомпетентність з байдужістю637.

Новий войовничий дух українських мас драматично виразився в аграрних страйках, які 1902 р. охопили більш як 400 сільських громад у двадцяти повітах Східної Галичини. Селяни відмовлялися працювати в поміщицьких господарствах, домагаючись підвищення зарплати та людянішого поводження. Страйковий рух вибухнув стихійно, але українські політичні партії дали йому незабаром організацію і провід638.

Інші форми господарської самодопомоги були менш помітними, але, можливо, ефективнішими на довшу перспективу. Тиск перенаселення пом’якшувався заокеанською еміграцією — переважно до Сполучених Штатів Америки, але частково також до Канади та Бразилії. Підраховано, що від 1890 до 1913 р. близько 700–800 тисяч австро-угорських українців (з Галичини і Закарпаття) покинули свій край; це становило від третини до половини всього приросту населення за цей період639. Важливим був також рух сезонних робітників до різних європейських країн, головним чином до Німеччини. У 1907–1912 рр. туди виїздило в середньому близько 75 тисяч емігрантів щороку640. Українські організації уклали угоди з німецькою владою щодо набору й умов праці мігрантів, що польська преса витлумачила як доказ прусько-української антипольської “інтриги”. Як американські емігранти, так і європейські сезонні робітники мали змогу ощадити гроші, велику частину яких вони надсилали назад додому. Вперше у руках східногалицьких селян з’явилася готівка. Її використовували на купівлю землі. У великих помістях господарство часто велося погано, і вони потопали в боргах. Процес розподілу латифундій поміж дрібними землевласниками був відомий як “парцеляція” (нім. Parzellierung). Він викликав складні юридичні та кредитні операції. Крім того, цей процес супроводжували й політичні “обертони”: польські лідери використовували “парцеляцію”, щоб принадити у Східну Галичину переселенців із західної частини краю. Українці створили 1908 р. спеціальний Земельний банк. Частка східногалицьких земель, що перебували у складі великих помість, зменшилася з 40,3% у 1889 р. до 37,8% у 1912 р.641. У той самий час помітних успіхів досяг український кооперативний рух642. Його скромні початки припадають на 1880-ті роки, а в 1890-ті роки він набрав сили. До 1914 р. весь край був покритий густою мережею кредитних спілок, кооперативних магазинів, товариств для продажу сільськогосподарських продуктів, кооперативних молочарень тощо. Товариство “Сільський господар” поширювало сільськогосподарські інструменти. Як відзначив польський сучасник цих подій: “Войовниче “українство” забезпечило їм [кооперативам] фортеці й сторожові застави, і їхня діяльність великою мірою спричинилася до піднесення національного духу серед мас. Рух може найлегше привабити практичні селянські голови, коли вони побачать, що він збігається з їхніми життєвими, щоденними інтересами”643. Подібних висновків дійшов і російський дослідник національних проблем в Австро-Угорській імперії: “Становище галицько-руського селянина... тяжке, і він потребує допомоги інтелігенції, яка б його зорганізувала. Тим часом ні польський поміщик, ні “москвофіл”, який чекав на спасіння від міфічного втручання Росії, не приходили йому на допомогу. І в цьому українцям належить, безперечно, велика заслуга”644.

І далі розширювалося старе товариство “Просвіта”. 1914 р. воно нараховувало 77 філій і близько трьох тисяч місцевих читалень. Приватні українські школи заповнювали прогалини у державній системі освіти, особливо щодо середніх та торгових шкіл. На останнє передвоєнне десятиліття припадає бурхливий розвиток гімнастично-спортивних об’єднань “Сокіл” (за широко відомим чеським зразком) і “Січ” (назване на честь козацької військової твердині XVI–XVII ст.). Оцінюючи досягнення двох десятиліть, Франко 1907 р. доходив оптимістичного висновку: “Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймив себе з того понижаючого стану... та з радісною певненістю глядить у свою кращу будучність”645.98

Побіч мобілізації народу, поступ української спільноти виразився в розвитку інтелектуального життя, що відповідало потребам різнобічного модерного суспільства. Двоє людей очолювали ці зусилля — Іван Франко та Михайло Грушевський (1866–1934)646. Франко був напрочуд продуктивним і багатогранним, зробивши видатний внесок як поет, письменник, історик літератури і критик, перекладач, дослідник фольклору й політичний публіцист. Він також правив за живий зразок інтелектуальної сумлінності та самовідданого служіння суспільству. Через радикальні погляди Франка університетська кар’єра була для нього закрита, але він став наставником нового покоління письменників та інтелектуалів. Грушевський народився на Наддніпрянській Україні. Призначений 1894 р. на новостворену українську кафедру східноєвропейської історії у Львівському університеті, він розгорнув там діяльність, яку можна було назвати “гігантською”. Його класична “Історія України-Русі” у 1913 р. досягла восьми томів. Обраний головою реорганізованого Наукового товариства ім. Шевченка, він підніс Товариство до рівня неофіційної української академії наук. “Протягом шістнадцяти років (1897–1913) Грушевський стояв на чолі Наукового Товариства ім. Шевченка, і за цей час Товариство завоювало широке визнання у науковому світі, надрукувало сотні томів.., збудувало велику бібліотеку та музей, зібрало навколо себе десятки українських учених... Викладаючи у Львівському університеті, Грушевський виховав декілька вчених, які пізніше зробили великий внесок в українську історіографію”647. Поряд із Драгомановим Грушевський був тим східним українцем, який справив найбільший вплив на Галичину. Франко та Грушевський тісно співпрацювали у Науковому Товаристві ім. Шевченка і в редакції місячника “Літературно-науковий вісник”, заснованого 1898 р. Цей журнал об’єднував кращі літературні таланти підросійської й підавстрійської України, маючи великий вплив як орган суспільної думки.

Взаємовідносини між українським національним рухом і греко-католицькою церквою у другій половині XIX ст. не були щасливими. Впливові кола духовенства підтримували староруський напрям, тимчасом як уніатські митрополити та єпископи часто запобігали перед австро-польською адміністрацією краю. Клерикальне опікунство над суспільством викликало почуття обурення серед зростаючої світської інтелігенції, а войовничий антиклерикалізм був однією з рушійних сил радикального руху. Новий розділ почався з обрання графа Андрея Шептицького (1865–1944) на галицький митрополичий престол648. Нащадок сполонізованого роду, що дав кілька уніатських єпископів, Шептицький повернувся до східного обряду і став митрополитом, коли йому було всього 35 років (у 1900 р.). Шептицький загально визнаний як один із видатних слов’янських церковних діячів нашого століття. Не можемо тут розглянути детальніше його пастирської праці; досить згадати, що він заснував нові чернечі ордени, провів літургійні реформи і сприяв теологічним дослідженням. Тримаючись оддалік від поточної політики, Шептицький зробив великі послуги українській справі, тактовно використовуючи свої зв’язки у Відні, а також як щедрий покровитель мистецтва. У 1910 р. Шептицький виступив із великою промовою в австрійській Палаті панів на підтримку заснування українського університету у Львові. Інтелектуально повороткий і свідомий потреб часу, він заохочував участь духовенства у громадському житті. Той факт, що греко-католицьку церкву тепер очолювала важлива персона й водночас виразна, яскрава особистість, дав українському національному рухові певності у своїх силах. Проте Шептицький був не вузьколобим націоналістом, а людиною наднаціонального бачення: ідея, якій він присвятив своє життя, — це поєднання західного та східного християнства. Це передбачало повагу до всіх рис східної релігійної традиції, сумісних із католицькою догмою. Він здійснив декілька подорожей інкогніто до Росії і підтримував зв’язок із російськими групами, що співчували ідеї унії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка