Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


(МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАВВАГИ) 1. ПОНЯТТЯ “НАРОДУ” Й “НАЦІЇ”



Сторінка5/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

(МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАВВАГИ)



1. ПОНЯТТЯ “НАРОДУ” Й “НАЦІЇ”


Під “народом” слід розуміти одиницю етнічну, під “нацією” — одиницю політичну.

Те, що творить народ, це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (простірно й часово) “народній характер”. Тяжко апріорно сказати, які прикмети потрібні, щоб постав “народ”, бо список цих прикмет змінний. Є народи, що їм бракує деяких прикмет, що їх звичайно вважають за потрібні. Напр., шотляндці й ірляндці безперечно “народи”, хоч вони загубили свої рідні мови. Також походження, що про нього ми згадали вище, треба розуміти релятивно, не абсолютно. Бо в дійсності нема “расово чистих”, себто зовсім гомогенних народів. Однак якийсь мінімум кровної однорідности конечний для екзистенції народу. В кожному народі існує різноманітність фізичних (расових) типів, але ці варіяції не виходять поза певні рамки. Людина типу неаполітанця в Швеції неминучо справлятиме враження “чужости”. А саме почуття такої чужости виключає почуття приналежности до одного народу. Бо, якщо хочемо схарактеризувати “народню свідомість”, то вона зводиться до почуття “свійськости”, “рідности”, зате вона має дуже мало спільного з вірою в якісь політичні ідеали.



У новіших часах бачимо інколи свідоме змагання плекати народню індивідуальність: напр., у змінених умовах модерної індустріальної цивілізації зберігати, що дасться з традиційного побуту в житті родини й громади. Але це свідоме плекання — підрядний момент в існуванні народу. Народи постали й жили продовж довгих століть, деколи навіть тисячоліть, хоч про це ніхто свідомо й не “старався”. Тому можна сказати, що народ як суспільне явище належить до сфери вегетативної. Цим ми не хочемо прирівнювати народ до зоологічної породи. Вся сфера соціяльного буття свідчить про те, що людина — духова істота; тому природознавчі категорії неадекватні супроти історико-соціяльних феноменів. У противагу приналежності до зоологічної породи приналежність до народу зумовлена не тільки народженням (як біологічним фактом!), а й — передусім — вихованням (отже, фактом соціяльно-культурно-духового порядку). Але все-таки можна говорити про вегетативність народу з деяким правом. Бо виховання, що зумовлює приналежність до даного народу, не ставить молоду людину перед вибором, відповідальністю, самостійним рішенням. Це те виховання, що відбувається несвідомо, через безпосередній вплив найближчого оточення, отже, насамперед родину. Дитина дуже швидко переймає, “розбухає” рядом прикмет (від мови починаючи), що накладають на неї печать приналежності до означеного народного колективу. Ці прикмети мають “об’єктивний” характер, себто вони тільки дуже незначною мірою підлягають впливові й контролеві свідомих бажань. Приміром, часто бачимо приклади того, як людина намагається приховувати, що вона вийшла з даного народного колективу, але акцент у мові чи якась риска її поведінки її зраджують. Наполеон до кінця життя не міг позбутися італійського акценту, так як Сталін грузинського. В обох випадках маємо справу з людьми, що були велетнями волі та що свідома діяльність їхнього життя відбувалася у зовсім іншій площині і з зовсім іншим спрямуванням, як їх могли їм дати народи, що серед них вони народилися. Ці приклади вказують на велику, нестерту силу прикмет народності, але рівночасно на їх обмеження: вони детермінують людину в сфері її інстинктових звичок і нахилів, але ніякою мірою не дають їй цілей та ідеалів для свідомої дії.

Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів. Батьки модерної політичної теорії створили в 17 та 18 ст. концепцію “суспільного договору”. Очевидно, суспільний договір не витримує критики, якщо розуміти його, як історичний факт, що нібито стався певного часу й у певному місці. Але ідея суспільного договору досить влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами й виконувати обов’язки. Це мав на думці французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит”21. Щоправда, одиниця не вибирає собі (принаймні, як правило) своєї нації: приналежність до нації теж зумовлена “випадковою” обставиною — народженням. Але поведінка людини, — і то не тільки в виняткових критичних історичних моментах, а й справді-таки в найзвичайнішій буденщині, — є повним еквівалентом того “вибору”, що лежить в основі теорії суспільного договору, як і крилатого слова про щоденний плебісцит. Напр., якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю”, — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані не дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів. Приміром, на наших очах національний нігілізм верств французького народу (неохота проливати кров “за Данціг”, а також — явище, ніби дрібніше, а насправді глибоко характеристичне — хронічний податковий саботаж) 1939–1940 рр. поставив під знак запиту екзистенцію Франції як нації.

Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західніх мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Все-таки тут треба внести деякі корективи: не всі держави заслуговують назву нації. Можна навіть припускати, що більшість історично існувавших держав не були націями. Так, конгльомерат територій, об’єднаних тільки династичним способом, не творить нації. Розмежування можна провести таким робом, що ті держави не є націями, що від своїх підданих вимагають тільки пасивної покори, не свідомої співвідповідальности. Різні азіятські завойовницькі імперії — це не нації. З другого боку, існують також “бездержавні нації”. Але тут мусимо бути обережні, напр., Польща в половині 19 ст. була нацією, хоч не було польської держави; Европа ніколи не переставала вважати поляків за націю. Зате в той самий період латиші або словаки були тільки народами (етнічними групами), але ні в якому разі не націями. Отже, факт чужинецького завоювання сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом.

Яке співвідношення народу й нації? Всупереч поширеним у Східній Европі поглядам доводиться з цілковитою рішучістю підкреслити, що ці два явища не покриваються. Не тільки з давнішої історії, а й з сучасности можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, що складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй. Приклади: британська нація складається з чотирьох народів: англійського, шотляндського, валійського, північноірляндського. Французька нація складається з двох головних народів (французького у вужчому значенні слова, або північнофранцузького, та лянгедоцького, або південнофранцузького) та чотирьох менших етнічних груп: кельтів-бретонців, німців-ельзасців, італійців-корсиканців та басків; усі вони разом творять французьку націю. Але на цьому не кінець, бо частини французького народу (у вужчому значенні слова, себто північнофранцузького) входять до складу трьох інших націй: швайцарської, бельгійської та канадійської. Інші приклади: швайцарська нація складається з трьох народів (навіть чотирьох, якщо рахувати мініятюрну рето-романську групу). З другого боку, годі сумніватися, що швайцарські німці своєю мовою, культурою, побутом справді частина великого німецького народу. З етнічного погляду голляндці теж нічим суттєвим не відрізняються від суміжних частин Німеччини (Нижня Саксонія). Але голляндці є, — бо хочуть бути, — окремою нацією.

В новіших часах у Східній Європі видно гін до того, щоб уконституювати кожну етнічну групу як націю. Про причини й перебіг цього замітного історичного процесу не тут слід говорити. Обмежуюся до короткої завваги: оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Етнічно гомогенна нація-держава середньо- і східньоевропейського типу постала ось як: коли треба було (наслідком демократизації 19 і 20 ст.) прискореним темпом притягати до активної співучасти й співвідповідальности у модерному політичному житті широкі маси (що не мали до цього майже ніякої підготовки та що були позбавлені традиційної культури), то найлегше це було виконати в межах етнічно однорідних груп. Але це не значить, що кожний народ може й мусить стати нацією. Справа в тому, що модерні економічні, комунікаційні, оборонні і т. д. умови ставлять певну мінімальну межу щодо величини держави; держава, менша від цієї норми, мало життєздатна. Тому малим народам, якщо брати під увагу їхні об’єктивні інтереси, деколи зручніше залишатися членами більших національно-державних колективів. Історія тут ще не сказала свого останнього слова, але мені здається, що, напр., існування Югославії в інтересі тих трьох народів, що з них вона складається, як існування Чехо-Словаччини не тільки в інтересі чехів, а й словаків. Одним словом, ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння й уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д.) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу.

Із сказаного виходить, що народ є суспільним явищем, незрівнянно старшим, ніж нація. В основному, після Великої мандрівки народів (що відділяє античні й середні віки) етнічна структура Европи не зазнала помітніших змін. (Є деякі винятки з цього правила, напр., німецька східня колонізація; але це не міняє засадничо картини.) На цьому етнічному фундаменті приблизно через тисячу років сформувалися європейські нації. Можна собі дуже добре уявити, що на цьому ж етнічному фундаменті могли були б (при дещо іншому ході політичних подій) постати інакші національні творива. Приміром, можна собі уявити існування окремої південнофранцузької (провансальської) нації або великої бургундської нації (яка фактично вже була в стадії творіння, але що їй обставини не дозволили визріти) на мішаній романсько-германській етнічній базі (Бельгія — це фрагмент тієї незавершеної бургундської нації).

Народ — явище не тільки старше, а й триваліше, як нація. Очевидно, народи теж не вічні. Але маємо цілий ряд прикладів того, що народні колективи можуть перетривати навіть тисячоліття. Сучасний єгипетський феллах дуже подібний до свого пращура з доби фараонів. Очевидно, одиниці, родини чи малі групи, відірвані від рідного народнього пня, втрачають свої народні прикмети. Але навіть у таких обставинах цілковита асиміляція в новому оточенні — справа кількох поколінь. Там, де якась етнічна група живе компактною масою, вона виявляє звичайно велику живучість. Щоб її зліквідувати, залишається тільки фізичне знищення або виселення. В протилежному випадкові можна передбачати, що навіть після століть, проведених у найгіршому рабстві й упокоренні, народ знову відродиться. Дуже характеристичний приклад: симптоми ренесансу індіянських народів у Мехіко, Перу, Болівії. Велика відпорність народу має пасивний, вегетативний характер. Тут можна говорити про суспільну силу інерції, що утривалює й з покоління в покоління зберігає народні прикмети. Це діється децентралізованим способом, у тисячах родин і малих льокальних скупчень. Саме ця децентралізованість, що притаманна буттю народу, пояснює пасивну силу народньої вітальности: всякі історичні катастрофи (чужинецькі завоювання, а також унутрішні революції) вдаряють передусім по соціяльних елітах і по репрезентативних політичних і культурних установах; зате народ, звичайно, може перетривати, бо народні прикмети не потребують для свого збереження складних інституцій; вистачає тяглість родин. Так, трава може перетривати, коли буря валить дуби.

Вже не треба багато додати, щоб витлумачити релятивно меншу (в порівнянні з народами) життєву силу націй. Щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підложжя. Вистачає, щоб у колективі загасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Як ми вже сказали вище, чужинецьке завоювання само собою ще не означає смерти нації. Але воно може до цього привести. Одна можливість: винищення всієї провідної верстви, що є носієм політичного хотіння нації Приклад: турецьке завоювання балканських слов’ян; після Косового поля балканські слов’яни на століття западають у вегетативну екзистенцію неісторичних племен. Інша можливість: добровільна капітуляція даної провідної верстви, приняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології; в цих випадках можна говорити про “самогубство нації”. Нарешті всяке ослаблення того “свідомого напруження”, що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її декаданс.

Отже, стверджуємо, що нація є суспільним утвором куди слабкішим (з вітальної точки зору), ніж народ. Але нація компенсує це тим, що всі великі досягнення в області політики (держава!) та культури (високої культури; не тієї, що нею займаються етнографи, а тієї, що позначає себе вершковими творчими досягненнями людського генія) належать націям. Нація — вищий щабель суспільного витвору, як народ.



Залишається ще одне питання, що вимагає відповіді: з якого часу взагалі можна говорити про існування нації в Европі? Напр., існує думка, що французька нація існує нібито щойно від Великої Французької революції. Отже, нації, мовляв, результат модерної демократії. Тяжко з цією тезою погодитися. Емпірично можна довести, що сильне національне почуття існувало у Франції століттями перед Великою революцією.

Генріх IV і навіть Люї Святий були виразно “національними королями”, Жанна Д’арк “національною святою”. Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.22 В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (еспанці) — зарисовується вже зовсім виразно. Друга половина 15 і початок 16 ст. — це період утвердження сильних національних монархій: Еспанія Фердинанда й Ізабеллі, Франція Люї XI та Франсуа I, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, напр., панування Юрія Подєбрадського в Чехії. Німці й італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля в цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” в Німеччині за Максиміліяна I та намагання Борджиїв і Юлія II в Італії. Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі 18 і 19 століть. З другого боку, нема сумніву, що щойно французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу ролю, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу-нації. Як погодити ці два факти: націотворчу ролю французької революції та існування національних держав на століття раніше? Відповідь наступна: суттю нації є активна постава її членів, їхня воля бути політичним суверенним колективом. Ця постава, це свідоме напруження існували вже в февдальному і становому суспільстві. Тільки що тоді воно обмежувалося до вищих шарів суспільства: лицарства й міського патриціяту. Ці верстви, визначаючи над собою зверхність монарха, зовсім не були пасивним елементом у житті держави. Посередньо й безпосередньо, через свої станові представництва (сейми), через тиск публічної опінії (що була передусім опінією тих заможних і освічених суспільних верхів), шляхта й патриціят були співгосподарями нації-держави й почували себе співвідповідальними за її долю. Дуже легко показати, як під традиційною формою служіння особі монарха насправді йшлося про сдужіння нації-державі, тільки символізованій у династії й особі монарха. Ця колективна солідарність шляхетської кляси (плюс, евентуально, міський патриціят), об’єднаної довкола легітимної династії, це перший етап у розвиткові націй. Спочатку поспільство, чернь стояли поза нацією, як в Атенах чи стародавньому Римі раби стояли поза “громадським ділом” (республікою-державою), як негри-невільники стояли поза політичною спільнотою в Сполучених Штатах Америки доби Вашінгтона й Джеферсона.

Отже, помилковий погляд відмовляти назву нації таким “шляхетським націям”, як напр., стара Річпосполита Польська, на тій підставі, що велика більшість населення була позбавлена політичних прав. На той час це була нормальна річ, хоча розділ станів не скрізь був такий різкий, як саме в Польщі. Демократичні течії 19 ст. політично зактивізували широкі маси. В деяких країнах (головно в Західній Европі) ці маси влились вже у готові національно-державні рамки, що залишилися з доби февдального й станового суспільства; це бачимо найкраще в Англії, де поволі, але постійно поширювалося коло політично управнених, що безболісно вростали в існуючу систему. Зате в Східній Европі бачимо, що історичні нації здебільшого не зуміли політично засимілювати народніх мас, якщо останні належали до інших етнічних груп. Це лежить в основі боротьби історичного й етнічного принципу, що займає широке місце у східньоєвропейській історії 19 та 20 ст.

Велика помилка, що її часто зустрічаємо в українській історіографії й політичній літературі, це недостатнє розрізнення народу й нації. Ці обидва поняття вживають часто всуміш. Напр., заголовок відомої книжки В. Щербаківського “Формація української нації” повинен звучати “Формація українського народу”, бо ясно, що всі ці трипільці, скити і т. д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр., якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі.

Не буду довше зупинятися над проблемою формації українського народу, почуваючи себе тут мало компетентним. Тільки кілька найважливіших стверджень: дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візантійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н. е. У всякому разі, історія українського народу виявляє від предісторичних часів аж до наших днів подиву гідну тяглість (континуїтет). Серед найбільших історичних бур, як напр. татарська навала, українські низові, народні, соціяльні з’єднання — українська родина, українська сільська громада — виявляли велику тугість і відпорність. Щодо побуту (в найширшому значенні слова) й матеріяльної й духовної народної культури, то, очевидно, протягом віків можна констатувати чималі зміни, але ці зміни проходили еволюційним способом, ніяк не перериваючи тяглости народньої екзистенції. Приклад: численні старопоганські елементи в українському народньому побуті навіть ще напередодні I світової війни. Характеристичне явище в українській народній історії: періодичне корчення та розширювання етнічної території. В ході довговікової боротьби із степовиками межа українського поселення раз відсовується на північний захід, раз знову наближається до Чорного моря й Дону. Західні народи, що їхнє географічне положення більш захисне, в своїй історії не знали таких флюктуацій. Але, незважаючи на це, можна говорити про континуїтет у минувшині українського народу; безперервна лінія розвитку тягнеться від передісторичних часів аж до наших днів.



Цієї тяглости бракує в історії української нації. Ми згадували вище, що нації постали пізніше, як народи. Україна щодо цього не становить винятку. Початків формування української нації треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто небагато століть після сформування українського народнього (етнічного) колективу. Але нація, що викристалізовувалася в Галицько-Волинському Королівстві та Великому Князівстві Литовському, загибає після Люблинської унії. Вдруге бачимо це явище в нашій історії на переломі 18 та 19 століть, після ліквідації решток автономних установ козацької України. Себто українська нація вже двічі вмирала й двічі відроджувалася наново. Це явище у світовій історії не зовсім відокремлене (деякі аналогії будуть згадані нижче), але в такій гостроті проблема “смерти нації”, мабуть, ніде інде не виступала.

Хоч як це не дивно, але українська історіографія не запримічає як слід цієї проблеми, ані не присвятила її висвітленню належної уваги. Причина тут, мабуть, у “народницькому” підході: єдність історії українського народу не дозволяє нашим дослідникам бачити як слід заламання й перериви в історії України, як “нації”. У студії проф. М. С.23 присвяченій проблемі постання української нації, що її ми мали недавно змогу читати в рукописі, знаходимо наступну фразу. “Хмельниччина завершила в українському народі націотворчий процес... Раз осягнена національна зрілість народу може ходом політичних подій ослабнути, але повернути назад в “етнічну масу” вже не може”. Цю тезу заперечують історичні факти. Бо ніякий безсторонній дослідник не може заперечити, що через 200 років після Хмельниччини, в половині 19 ст. Україна була знову тільки “етнографічною масою”! Відрубність українства в 19 ст. позначувалася майже виключно в етнічних прикметах народньої гущі, без ніякої активної національної свідомости мас. Освічені прошарки суспільства — дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції — стояли на плятформі російської державно-національної та культурно-національної приналежности. Навіть т. зв. українофіли, — що, до речі, становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції, — розуміли українство лиш як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Як можна говорити про існування української нації, коли такі капітальні події, що торкалися життя нашої країни, як опанування берегів Чорного моря українською стихійною народньою колонізацією та індустріяльна трансформація Донбасу, сталися без того, щоб якийсь український чинник не то що не пробував на них свідомо впливати, а навіть не встиг їх завважити?! Численні чужинні подорожники в Росії у другій половині минулого століття не могли, очевидно, не доглянути, що український народній тип різниться від московського, але ніхто з них не доглянув “української нації”. І зовсім слушно, бо нація проявляється не вишивками, “малоросійським борщем” і т. п., а окремою політикою й окремою високою культурною творчістю. Отже, ця безпосередність української національної історії від Хмельниччини до 20 ст., про що говорить вище цитований автор, виявляється фікцією.

Особливість — і трагізм — українського історичного процесу виявляється з цілковитою гостротою, коли порівняти його, для контрасту, з розвитком таких націй, як Англія і Франція. Від норманського завоювання в половині 11 століття тяглість англійського національного розвитку не зазнала глибшого перериву. Це саме можна сказати про французьку історію, від того моменту, коли з февдального хаосу викристалізовується цупке ядро: монархія Капетингів. Очевидно, і англійська й французька історія знали періоди криз і приспішних змін. Такими для Англії були, напр., періоди реформації, пуританської революції і т. д. Але ці перевороти ніяк не переривали тяглість національної історії. Щоб собі усвідомити, що це значить, зупинімся хвилину на Великій Французькій революції, що була найглибшим струсом в історії французької нації. Ясно, що французьке суспільство в 1820 р., після закінчення революційного циклу, виглядало зовсім інакше, ніж 1780 р. Але елементи тривалости були куди сильніші, ніж на перший погляд здається. Новіші досліди показали, що політика Конвенту й Директорії з дуже багатьох поглядів крокувала слідами старих королів; Наполеон був продовженням і завершенням революції, але водночас він залюбки послуговувався також старорежимним політичним персоналом; Реставрація майже повністю взяла державний апарат імперії. Ця тяглість національної історії у зміні режимів найкраще символізується в кар’єрі такого державного мужа, як Та-лейран, що служив по черзі всім урядам від Люї XVI до Люї-Філіппа. Приклад Талейрана особливо повчальний, але далеко не ізольований випадок. Існували сотні діячів, що виховувалися ще під старим режимом, потім у тій чи тій формі були причетні до революційного руху, згодом служили в наполеонівській адміністрації й кінчали свій життєвий шлях як “нотаблі” Реставрації чи Буржуазної монархії. Нема потреби додавати багато пояснень, як у таких умовах могла зберегтися тяглість політичної й культурної традиції. У книзі одного з найкращих сучасних знавців большевизму (Д. Далін, “Справжня совєтська Росія”) відмічено зовсім аналогічний факт щодо російської нації: на підставі тонкої соціологічної аналізи, що її не будемо тут переказувати, Далін переконливо доводить, що нова російська верхівка (не тільки партійні, а й провідні військові, технічні й культурні кадри) здебільшого або принаймні в дуже поважному відсоткові складається з членів або нащадків старої, передреволюційної інтелігенції та урядництва.

Коли тепер знову повернемося до українського світу, відразу побачимо всю різницю: нема прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати “наново”. Ось тут лежить головна причина хронічної політичної недозрілости українського суспільства, його інфантильности та примітивізму. Це саме стосується й культурної ділянки. Нема прямого зв’язку між літературою доби й середовища “Слова о полку” та козацького барокко; між барокковою й модерною. Для широкої французької освіченої публіки Війон, Рабле і Монтень, не говорячи про великих клясиків 17 ст., — абсолютно живі й читабельні письменники; в нас тільки вузький гурт фахівців має якесь відношення до скарбів рідного старого письменства. Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту. Либонь, навіть наша сучасна літературна мова — це щойно продукт 19 ст. На відміну від росіян, що розвиток їхньої модерної літературної мови відбувся через влиття народніх мовних елементів в церковнослов’янські рамки, успадковані від попередньої доби, — батьки українського т. зв. “літературного відродження” свідомо сперли книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. Вислідом цього було, м. ін. те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в “українофільських” колах переконання, що українська мова надається хіба що для ліричної поезії, або для п’єс з народнього побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції.

Доля України подібна до інших неісторичних націй Середньо-Східньої Європи, напр., сербів, чехів тощо. Поняття “неісторична нація”, якщо хочемо уточнити його соціологічний зміст, не значить, що вона взагалі не має історичної минувшини, тільки що вона зазнала глибоких і довгих переривів у своєму розвитку. Такий перерив наступив, напр., у розвиткові балканських слов’ян із турецьким завоюванням або в історії чеського народу в зв’язку з катастрофою під Білою Горою24. Нема сумніву, що Україна є типовою неісторичною нацією. Її особливість полягає навіть у тому, що таких переривів своєї національної екзистенції вона зазнала аж двічі: раз після Люблинської унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької України в 18 ст. Цей факт “неісторичности” української нації (в тому умовному розумінні, що його надаємо цьому слову) мусить бути покладений в основу всіх дослідів над проблемою “постання української нації”.

Розвинута нами теза вимагає деяких обмежень і уточнень. Очевидно, помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовсім окремих національних суб’єктів. Ми так далеко не йдемо. Навпаки, говорячи про “перериви”, про “завмирання й відродження”, ми мовчки приймаємо, що це були процеси одного суб’єкта: української нації в її ставанні. Отже, вказавши на дисконтинуїтет, що його вважаємо за характеристичний для української історії, мусимо рівночасно вказати ще на зворотний бік: на елементи тяглости, що зв’язують докупи три фази української національної історії: княжофевдальної, козацької та модерної. Але не слід ніколи тратити з ока, які ці елементи тяглости, — що їх нижче постараємося перерахувати, — слабкі й неповні в порівнянні з національною історією ряду інших європейських країн.

1. Оскільки “народ”, етнічний колектив, є носієм “нації”, то ясно, що надбудова мусить повсякчасно включати в себе багато характеристичних рис підбудови. Якщо продовж століть на одній (і в основному незмінній) етнічній підбудові творилися й розпадалися національні витвори, то єдність підложжя запевнює структурні подібності, аналогії, в черзі надбудов. Деякі константні питоменності українського народу діяли й діють у вищій, “національній” сфері однаково за часів Хмельницького й Мазепи, як і за наших днів.

2. Засадничо підбудова (як сфера нижча, примітивніша, але рівночасно сильніша, елементарніша) обумовлює надбудову. Але подекуди існує також протилежний зв’язок: надбудова впливає на підбудову; процеси, що вийшли з “вищої” національної, себто політично-державницької сфери, тривало запечатуються на бутті етнічного масиву. В такому випадку, якщо “вища” сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити “нижчій” сфері, можуть зберегтися, — хоча, очевидно, тільки у спримітивізованій, спрощеній формі, пристосованій до побуту й духовости маси.

Маємо на увазі збереження козацьких традицій в українській народній свідомості. Властива “козацька нація” вмирає в другій половині 18 ст. Але козаччина, — а зокрема її вершковий щабель, Хмельниччина, — була таким могутнім струмом, що вона внесла тривалі нові елементи до побуту та колективної свідомости найширших народніх мас (принаймні на більшості українських земель), стала невід’ємним складником української народньої індивідуальности. Очевидно, багато боків життя колишньої “козацької нації” (напр., державницька політика великих гетьманів) далеко переростали духовні горизонти селянина 19 ст. (Це, до речі, причина, чому т. зв. народницька історіографія 19 ст. щодо козаччини підходила з критерієм народніх уявлень і пересудів, нездібна була віддати справедливість таким діячам, як Хмельницький, — не говорячи навіть про Виговського, Мазепу, Орлика; але ж бо справжня історична “козацька нація” була чимось іншим, ніж народня пам’ять про козаччину в 19 ст.) Та все ж пам’ять про козаччину жила в народі. Коли ж з народу знову почала виростати нація, ці елементи козацької традиції теж починають активізуватися, виходити на денне світло, набирати політичного вістря, одним словом, скріпляти нововідроджену націю. Це сталося в 1917 р., коли в Україні раптом знову віджив з великою силою “козацький дух”. Свої й чужі спостережники стверджують стихійне відродження козацьких традицій в Україні революційних літ.

3. Деякі, хоч відносно дрібні та слабкі, елементи тяглости зберігаються від однієї до однієї епохи української історії прямо. Це український відповідник тієї національної традиції, як вона існує та як її розуміють у західньоєвропейських країнах, тільки що там ця форма традиції головна й основна, тоді як у нас вона наявна лиш у рудиментарній формі. Це ті боярсько-шляхетські кола, що пристали до козаччини, зв’язуючи стару Русь (що її вони були спадкоємцями) з Україною Хмельниччини. Це саме можна сказати про ролю православної церкви, що теж була носієм традицій Київської Руси; але церковні кола, як знаємо, свою солідарність з революційною козаччиною визнавали дуже умовно, а з другої половини 17 ст. церква бачить свій інтерес в найтіснішому союзі з династією Романових... Подібну ролю в добу визвольних змагань 1917–1921 рр. виконували ті сини старої шляхетсько-дворянської верстви (нащадки й носії політичних традицій колишньої козацької старшини), що взяли активну участь в українському національному русі. Маємо на думці не тільки Липинського й його середовище “хліборобів демократів”, а й усіх, що діяли з аналогічних спонук, не належачи до групи Липинського в вужчому значенні елементу слова. Вплив цього був, очевидно, найсильніший у Гетьманщині 1918 р., але він позначився також в історії УНР.

Участь традиціоналістичного чинника була вельми цінна однаково при будові козацької держави, як і в нашому державному будівництві новітньої доби. Але в одному й другому випадкові традиціоналістичний чинник був надто слабкий, кількісно й якісно (якщо говорити не про вартість окремих одиниць, а про колективну потенцію певного суспільного середовища), щоб відіграти більше, ніж допоміжну ролю. Про це свідчить, м. ін., унутрішня слабкість, “неорганічність” Гетьманату 1918 р.: у принципі це була спроба прямо нав’язати до політичних традицій козацької нації 17 і 18 ст.; але за цим не стояла реальна сила українського традиціоналізму, тільки проминлива міжнародна кон’юнктура. В цьому велика різниця між Україною й такою Мадярщиною чи Польщею, де представники історичної провідної верстви були ще в 20 ст. здібні до співвирішальної й справді провідної функції.

4. Постійність геополітичної ситуації теж є поважним елементом тяглости. Козацька Україна мала справу з проблемою степової загрози (ставлення до татарсько-турецького світу); в дещо зміненому виді це було те саме центральне життєве питання, що з ним віч-на-віч стояла вже княжа Русь Закордонно-політична проблематика України в 1917–1921 рр. визначалася боротьбою на два фронти: проти Росії й Польщі рівночасно; ту ж двофронтову боротьбу зустрічаємо вже за Руїни 17 ст. Змагання до опанування берегів Чорного моря зустрічаємо в Київській Русі, в Галицько-Володимирській державі, Великому Князівстві Литовському, Гетьманщині та новітній УНР. Це зв’язує між собою окремі епохи формування української нації.

5. Всі названі вище елементи історичної тяглости в розвиткові української “неісторичної нації” мають те спільне, що це елементи реальної традиції (без уваги на те, чи носій цієї традиції етнічна маса, чи недобитки старих національних провідних верств, чи, нарешті, геополітична ситуація). Від цього мусимо відрізняти підміну (“ерзац”) традиції, хоч ця підміна часто набуває великого практичного значення. З’ясуємо це насамперед на прикладах: модерна литовська нація культивує пам’ять могутности середньовічної Литви; зокрема великою пошаною оточене ім’я Витовта; хтось дотепно сказав, що в модерній Литві все “імени Витовта Великого”: від Ковенського університету починаючи й єдиним судном литовської морської фльоти кінчаючи. Отож не підлягає ніякому сумніву, що цей культ Витовта “штучний”. Нема безпосередньої тяглости традицій між середньовічною й модерною Литвою; це два окремі національні суб’єкти. Але модерний литовський національний рух, прагнучи мати якесь історичне опертя, відгрівав у книжках описи славної доби Витовта. Шляхом школи, різноманітної патріотичної пропаганди і т. д. це ввійшло в народню свідомість. Таким чином, сучасний литовець почуває себе нащадком Витовтової доби, хоча ще два-три покоління назад ця ідея була литовському народові зовсім чужа. Інший приклад: рекатолизація Чехії після 30-літньої війни була майже тотальна; відприски гуситизму збереглися за кордоном (секта моравських братів у Німеччині й Америці), але в самій Чехії ця традиція завмерла. Незважаючи на це, в ЧСР нашої доби бачимо могутній ренесанс гуситських традицій. Слово “традиції” тут треба б узяти в лапки. Бо в цьому випадкові теж нема справжнього “передавання” певного духового добра від 15 ст. аж до сучасности. Процес був інший: будителі чеської нації, від Паляцького до Масарика, щойно наново створили цю псевдотрадицію. Але по кількох десятиліттях дослідної і пропагандивної роботи ідея знову защепилася, з книжок і наукових кабінетів увійшла в свідомість мас нарівні з реальними традиціями.

Зовсім подібні явища бачимо також у новітній українській історії. Тільки два приклади: тоді коли в нашому народі (на Наддніпрянщині) традиція козаччини (хоч у дуже спримітивізованому виді) була, безсумнівно, жива, традиція старої Руси давно пригасла; можна сказати, що тільки в висліді епохальної праці Грушевського й його школи українство почуло себе знову зв’язаним із своїми староруськими предками. Діяльність мазепинської еміграції була зовсім призабута, невідома навіть фаховим науковим колам. Щойно в висліді нових дослідів в міжвоєнну добу ми поширили нашу історичну перспективу й на цей відтинок життя колишньої козацької нації. Сучасній українській політичній еміграції діяльність Орлика та його товаришів, із зрозумілих причин, особливо дорога й близька.

Зробімо підсумки: наша нація неісторична, але (на подобу інших націй в цьому ж становищі, напр., чехів) вона змагає до того, щоб зреконструювати (в ретроспекції) перервану тяглість історичної традиції, вживаючи до цього почасти відламків реально зацілілих традицій, а почасти користуючися підмінами.

* * *


Повернімось до питання, що стояло на початку виводів: коли постала українська нація? Наша відповідь виглядає так: в давніших віках українська (чи пак “руська”, або “козако-українська”) нація поставала вже двічі. Але новітня українська нація народилася щойно в 1917 р. Очевидно, зародки можна констатувати вже на кілька десятків років раніше, а від 1905 український рух набирав щораз більшого розмаху. (В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націотворення був більше посунений. Різний характер визвольних змагань в Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917 ще не вийшли зі стадії етнографічної маси.) Переворот стався продовж кількох коротких років. Це суттєвий результат визвольних змагань: держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислів у тому, що большевики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили т. зв. УРСР. Незважаючи на дуже тяжкі, часто просто трагічні умови, Україна як нація за останнє тридцятиліття, безперечно, закріпилася. З другого боку, затяжний характер большевицького режиму ставить нас перед новими загрозливими перспективами (фізичне винищення, феномен “кравченківщини” і т. д.). Але це виходить поза рамки цих завваг.

* * *


Ставання й завмирання української нації — це наукова проблема, що насовує багато питань, які здебільшого мало вияснені в історіографії й соціології. Не можемо тут входити в деталі, але назвімо хоч кілька з цих питань:

1. Як пояснити двократну асиміляцію наших історичних провідних верств у чужих національних колективах? Демагогія про “зраду панів” не дає задовільної відповіди...



2. Як пояснити протилежний феномен: двократне відродження нації, що її світ уже вважав на остаточно померлу? Як відомо, польська й російська опінія в різні епохи була щиро переконана, що Україна (“руські землі Речіпосполитої”, “Малоросія”) остаточно асимільована, політично й культурно, Польщею чи Росією. В чому таємнича сила українського Фенікса, що відроджується з попелу?

3. Який був справжній національний характер Київської Руси? Як відомо, російська наука й широка громадська опінія трактує, немов річ зовсім самозрозумілу, Київську Русь як першу фазу російської історії; слідом за росіянами цю тезу приймає безкритично й західній світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися. Дякуючи праці Грушевського, ми навчилися бачити в Київській Русі первоначальний період нашої національної історії. Але ми не надто упрощуємо собі питання? Українські автори не дають відповіді на питання, чи і якою мірою росіяни теж є спадкоємцями Київської Руси. Загалом відомо, що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціяльного устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Руси. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, напр., тяг-лість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі збереглися до наших часів у народній пам’яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях... Отже, чи не буде вірніше сказати так: держава Володимира й Ярослава не була ані “українська”, ані “російська” (московська) в модерному розумінні; це була спільна східньоєвропейська держава доби патримоніяльної монархії25, себто коли ще не існувала національна диференціяція, як держава Карла Великого не була ані “німецька”, ані “французька” (хоч етнічні різниці між германцями й романцями давно існували, як на Сході існували вони між усякими слов’янськими і фінськими племенами). Якщо прийняти повищі міркування як правильні, тоді, слідом за С. Томашівським, мусимо сказати, що українство, щоправда, корениться в Київській Русі, але що перша суто українська держава це було Галицько-Волинське королівство.

4. Пригадуємо гарячі дискусії, що їх викликала була свого часу голосна теза М. Кордуби26, що згідно з нею українська нація, буцімто, постала в Литовській Державі. В такій загальниковій формі цієї тези прийняти не можемо, бо формування української нації почалося раніше і тривало й пізніше. Але одне вірно підхоплене в теорії Кордуби: литовська доба має вирішальне значення для національної диференціяції між Україною (й Білоруссю) та Московщиною-Росією. Україна перебувала тоді під впливом Заходу, Московщина підо впливом татарського Сходу. Ці окцидентальні елементи, з одного боку, й орієнтальні елементи, з другого боку, тривало ввійшли в єство обох націй.

5. Ще слово з приводу характеристики, що її дехто дає козацькій нації доби Хмельницького й його наслідків. Згідно з тезою вище цитованого історика М. С., козацька держава не була державою становою, але всенародньою в модерному розумінні, “вільно клясовою”, що в ній усі громадяни були “братами” з рівними правами та засадничо рівними життєвими шансами; таким чином, як каже наш автор, Україна навіть випередила Французьку революцію й була чи не першою новітньою демократичною нацією в Європі! З цими твердженнями ніяк не можемо погодитися. Їх заперечує вся історична наука, яка одностайно стверджує становий характер козацької держави (див. хоч би недавно перевидану працю Окіншевича27 про політичне право козацької України). При тодішньому укладові економічних взаємин, при ступневі розвитку громадських ідей не лиш в Україні, а й у всій Європі козацька держава не могла будуватися на іншій базі, як станового устрою. Помилка д-ра М. С. полягає ось у чому він змішує становий лад взагалі з тією його конкретною формою, що існувала у шляхетській польській республіці; тому він уважає знищення польського шляхетського устрою за ліквідацію станової системи як такої. Але це непорозуміння. Становий лад існував у всій Європі, але в різних країнах він набирав різних форм. (Подібно сьогодні в усіх західніх країнах маємо т. зв. “капіталізм”, але капіталізм північноамериканській різний від французького, швайцарський від аргентинського і т. д.) В багатьох державах, незважаючи на існування станового ладу, селянин був особисто вільний (у Швеції селянський стан був навіть репрезентований у сеймах), шляхетські прерогативи були обмежені короною, міський патриціят відіграв співвирішальну, а навіть провідну ролю (напр., у станових городських республіках Італії, Швайцарії та Нідерляндії). Козацька революція, що зруйнувала в Україні польський шляхетський устрій, поставила на місце не зовсім неможливу в той час модерну демократію, а іншу, нову і своєрідну форму станового ладу. “Військо Запорозьке”, себто козацький стан, був так само провідний в Україні, як шляхетство в Польщі. Але з різних причин увесь уклад міжстанових взаємин був в Україні інший та, до речі, прогресивніший і корисніший для тих груп населення, що не належали до упривілейованої верстви. На це складалися краще економічне й правне становище селянства, незалежніша позиція міст, автономія церковної організації28. Щодо легкости переходу від однієї верстви до іншої, то вона була, природно, найбільша під час революційного заколоту, але вона зменшується в другій половині 17 та в 18 ст. Отже, до козацької України ніяк не вільно підходити з критеріями модерної демократичної нації. Але ті елементи корпоративних і особистих вольностей, що були в козацькій державі, споріднювали її з тогочасним Заходом, та, при нормальному розвиткові, дали б Україні ще на переломі 18 та 19 століть змогу перетворитися в націю в новітньому розумінні. Розчавлення козацької України російською імперіяльною машиною при активній допомозі шляхетської олігархії (яка, до речі, за цю протиукраїнську політику дорого поплатилася) створило трагічний “пропащий час” у нашій історії, вживаючи влучного вислову М. Драгоманова29.

ЗАУВАГИ ДО ПРОБЛЕМИ “ІСТОРИЧНИХ” ТА “НЕІСТОРИЧНИХ” НАЦІЙ30


Питання, якого я хочу торкнутися, пов’язане з вичерпним, ерудованим і проникливим аналізом книжки покійного Дмитра Чижевського “Історія української літератури”, що його зробив Григорій Г. Грабович31 у статті “До історії української літератури” [Harvard Ukrainian Studies. Vol. 1. No 4, December 1977). У цьому огляді професор Грабович заперечує правомірність поділу націй на “історичні” та “неісторичні”, якого дотримується багато вчених, серед них і сам Дмитро Чижевський32. Він стверджує: “Розрізняти і, отже, оцінювати нації відповідно вищі і нижчі, історичні й неісторичні, повні і неповні — то сфера не науки, а, сказати б, політичної пропаганди” (с. 510).

Дозволю собі не погодитися. Полишаючи поки що питання про “вищість” і “нижчість”, скажу, що я розглядаю поняття “історичності” й “неісторичності” (або, відповідно, “повноти” й “неповноти”) націй як повновартісні категорії історичного пізнання. Вони вписуються в контекст східноєвропейської й особливо української історії.

Професор Грабович підходить до цього питання з перспективи історії літератури. Мене головним чином цікавить ширше соціально-політичне значення “історичності” й “неісторичності”. Але йдучи слідом за Грабовичем, я почну дискусію з деяких зауважень щодо літературного аспекту проблеми.

Грабович твердить, що літературу кожної нації треба досліджувати в термінах, характерних для унікального культурного досвіду нації, а не застосовуючи зовнішні критерії. Він ущипливо запитує: “Чому одна література, що відбиває окрему культуру, окремий набір історичного досвіду та впливів, має бути міркою для іншої?” (с. 511). Відкидаючи характеристику української літератури як “неповної літератури неповної нації”, що її дав Чижевський, Грабович наводить приклад східних літератур — перської, турецької, китайської; — які ніхто не називає неповними, хоча в них немає певних жанрів, що їх бачимо в західноєвропейських літературах. Він додає: “Теоретично, можна підійти з іншого боку і заявити, що будь-яка західна література, скажімо, французька, є “неповною”, оскільки вона не має характерних рис, жанрів якої-небудь незахідної літератури, наприклад, українських дум” (с. 511).

Але спорідненість української літератури з іншими європейськими не така, як у турецької, перської чи китайської літератур. Останні є продуктами цілковито інших культурних традицій, і західні критерії до них справді незастосовні. Проте існує європейська культурна спільнота, заснована на спільній спадщині класичної античності та християнства і зміцнена століттями інтенсивного культурно-літературного обміну. Україна, безперечно, є членом європейської культурної спільноти, хоча й дещо маргінальним. Це змушує нас застосовувати до української літератури загальні європейські стандарти та критерії. Один з українських літературних критиків визначив таку позицію у висловах, протилежних до Грабовичевих:

Критикувати — це прирівнювати; прирівнюємо дві величини на те, щоб з’ясувати їх вартість. Десятки літ наша література, як усе національне наше життя століттями, не могли спромогтись порівняння, наче дитина, що росте й фізично бореться за право жити, вважати себе за самодоцільну вартість. Тепер ніхто вже з нас не сумнівається, що духову силу народу міримо, наче духову (і фізичну) силу одиниці — протиставляючи їй сили інших, міру яких ми уже знаємо... Як увесь дальший розвиток нашої нації залежить від її взаємин з народами і державами Європи, так теж і розвиток нашої літератури зв’язаний із літературами цих європейських народів — менших і більших, близьких нам і дальших, сусідських, споріднених, ворожих і дружніх”5.



Жанри і характерні риси будь-якої європейської національної літератури навряд чи властиві лише для цієї однієї літератури. Зазвичай вони широко розповсюджені в усьому світі європейської культури (включаючи її заокеанські відгалуження) і виявляються всередині національної літератури не як щось абсолютно унікальне, а радше як оригінальні варіації на загальну тему. І коли певні жанри чи риси явно відсутні або не досить розвинені в літературі якоїсь нації, важко уникнути відчуття неповнота Часто таку нестачу гостро відчувають і самі члени цієї нації. Наприклад, більшість європейських літератур мають середньовічну епічну традицію, а деякі — ні; до числа останніх належить чеська література. Ця обставина змусила Вацлава Ганку вдатися до загальновідомої підробки33: він хотів дати своїм співвітчизникам середньовічний епос, у якому історія їм відмовила.

Неповнота літератури стає особливо помітною, коли відсутні в ній риси були, так би мовити, перенесені до сусідніх літератур. Звернімося до українського прикладу. Звичайно вважають, що класицизм слабо розвинутий в українській літературі, позаяк представлений головно “низьким” жанром травестії. Це не означає, проте, що на Україні класицизм був невідомий. Письменники українського походження — серед них І. Богданович, М. Гнідич, В. Капніст, В. Наріжний — зробили помітний внесок у російський класицизм. Але сам цей факт показує фрагментарний і неповний характер українського літературного процесу тієї доби.

До цієї проблеми можна підійти з іншого боку. Повноту або неповноту літератури визначає не наявність або відсутність певних рис, а радше те, чи спроможна література задовольнити всі істотні культурні потреби свого власного суспільства у даний історичний період. Застосовуючи цей критерій, ми мали б сказати, що українська література періоду Київської Русі була повною (попри її сильну залежність од візатнійських зразків), тоді як українська література другої половини XVIII і більшої частини XIX ст. була виразно неповною. Це, звичайно, не має нічого спільного з мистецькою вартістю окремих творів, а стосується лише соціальної функції літератури в цілому.

Неповноту української літератури XIX ст. відчували тогочасні українські спостерігачі. Так, Михайло Максимович писав 1840 р. до одного зі своїх галицьких кореспондентів, що в підросійській Україні “не може бути [повної] словесності південноросійською [українською] мовою — нею можуть бути і є лише окремі твори: Котляревського, Квітки, Гребінки та інших”. За Максимовичем, головним покликанням української мови й усної народної поезії було збагачувати російську літературну мову, яку він вважав спільною для Північної і Південної Росії6. Ці ідеї проголошував не російський шовініст, а людина, глибоко віддана українському національно-культурному відродженню, його хрещений батько.

Наступні покоління українських інтелектуалів XIX ст. такий стан справ влаштовував менше. Письменники, літературні критики й публіцисти середини і другої половини XIX ст. — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Драгоманов та ін. — ясно визнавали реальність цієї проблеми й обговорювали різні статегії її подолання. (Це могло б стати темою цікавого дослідження з літературної соціології.) Українська література виросла понад рівень “літератури для домашнього вжитку” і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст. До цього спричинилися, з одного боку, помітна інтенсифікація літературного процесу і постання плеяди обдарованих письменників, які розширили тематичні й стилістичні рамки української літератури. З другого боку, не менше значення мала поява української наукової та журналістської прози і дедалі ширше вживання української мови в школах та в громадському й офіційному житті австрійських провінцій — Галичини й Буковини. На далеко більших землях Наддніпрянської (підросійської) України прорив української мови в сферу освіти і громадського життя відбувся лише після падіння царизму, 1917 р.



Теза про те, що повнота або неповнота літератури визначається її соціальною функцією, означає, що ця проблема не є суто літературною, а радше соціологічною та політичною. Чижевський мав цілковиту рацію, твердячи, що неповнота літератури відображає неповноту нації. Далі я провадитиму обговорення цієї проблеми у площині соціально-політичної історії, зосереджуючись на відмінностях між “історичними” й “неісторичними” націями.

Поняття “неісторичної” нації може видатися суперечністю в термінах: нація, як і кожна інша соціальна група, існує в часі, тому неминуче є історичною. Таке заперечення можна спростувати на двох рівнях. По-перше, не кожне тривання в часі посідає властивість “історичності”. Еволюція природних видів або життя колонії “соціальних” комах не можуть уважатися історичними, оскільки їм бракує специфічно людського елемента — свідомості. Людина наділена розумом і свідомістю; отже, кожна людська спільнота є до певної міри історичною. Проте спосіб існування примітивних племен та етнічних груп має лише рудиментарну, зародкову історичність. Потенційна історичність стає дійсною лише тоді, коли спільнота досягає самоусвідомлення. По-друге, у контексті східноєвропейської й балканської історії XIX ст. відмінність між історичними й неісторичними народами має окреме, специфічне значення, що його ми з’ясуємо нижче. Термін “неісторичності” нації можна замінити на інші: так, Михайло Драгоманов говорив про “плебейські” нації і залічував українців до їхнього числа7. Я вважаю терміни “плебейські”, “неповні” і “неісторичні” більш-менш взаємозамінними, хоча сам надаю перевагу останньому та його антонімові — “історична нація”.

Звідки походить це розрізнення? Я не досліджував спеціально цієї проблеми, але переконаний, що професор Грабович помиляється, приписуючи його авторство Гердерові (с. 510). Для такого приписування немає достатніх підстав, якщо зважити на антидержавницьку поставу Гердера і прославлення ним народу та народної культури8. Так само це поняття не має нічого спільного з химерними расовими теоріями Гобіно, як припускає Грабович. Здається, розрізнення націй “історичних” і “неісторичних”, хоча спершу теоретично й осмислене Гегелем, набуло самостійного значення в юридичній і адміністративній практиці Габсбурзької імперії. На час революції 1848 р. ці терміни вже зустрічалися в публіцистичній літературі. У гарячці політичних дискусій ними неминуче зловживали з полемічною і пропагандивною метою. Серед тих, хто цим грішив, знаходимо співтворця т. зв. “наукового соціалізму” Фрідріха Енгельса9. Проте такі зловживання не позбавляють цієї концепції об’єктивних історичних підстав. Роберт А. Канн, видатний авторитет із національних проблем у Габсбурзькій імперії, поділяє народи Австро-Угорщини на дві категорії: “національні групи з самостійною національною історією” і “національні групи без самостійної національної історії”. До перших він зараховує німців, угорців, чехів, поляків, хорватів та італійців; до других — словаків, сербів, словенців, румунів і русинів (українців)10. Так само Гю Сітон-Вотсон розрізняв “старі сталі нації Європи” та “нові нації”, до числа яких він відносив і українців11.

Але в чому саме полягає ця відмінність? Чи визначає її наявність або відсутність самостійної національної держави? Професор Грабович критично зауважує: “Оскільки польська нація втратила політичну незалежність, то в XIX ст. її також треба було б назвати неповною...” (с. 510). У цьому місці Грабович підходить близько до самої суті проблеми, але він не вловив найістотніший її момент.



Це, звичайно, правда, що на політичній карті Європи XIX ст. не можна було знайти самостійної польської держави. Ми, проте, не повинні забувати, що польська держава частково вижила у формі наполеонівського Великого Варшавського герцогства, а згодом Конгресового королівства. З 1860-х років поляки користувалися в Галичині широкою політичною та культурною автономією, що наближалася до своєрідного замінника держави. Існування польської нації було чітко визнане великими державами у Віденському мирному договорі 1815 р., і європейська громадська думка у всі часи сприймала його як природне явище. Що більш важливо, сама польська спільнота мала тягле почуття національної самобутності, що знайшла вияв у безперервному ланцюгові політичних акцій і в багатому, розмаїтому культурному житті.

Доходжу висновку, що вирішальним фактором в існуванні т. зв. історичних націй було збереження, незважаючи на втрату незалежності, репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та “високої” культури. Здебільшого, як у випадках з Польщею та Угорщиною, ця провідна верства складалася з земельної знаті. Проте грецькі фанаріоти34 є прикладом верстви купецької аристократії, яка виконувала ті ж самі функції. Натомість неісторичні нації втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас і були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народного характеру. Це розрізнення не є довільною теоретичною побудовою, бо воно базується на емпіричній історичній реальності.

Професор Грабович заперечує чинність цього критерію. Він твердить, що прийняття цього критерію призвело б до абсурдного висновку, буцімто “кожна нація, яка коли-небудь “втратила” еліту чи панівну верству у війні або революції (чеська, французька, російська, китайська тощо), мала б бути “неповною” (с. 510). Тут Грабович плутає дві зовсім не схожі між собою історичні ситуації: зміну складу національної еліти внаслідок внутрішньої революції і повне (чи майже повне) винищення національної еліти в результаті чужинецького завоювання. Вивчаючи історію французької, російської та китайської революцій, ми бачимо, як традиційну еліту скидає і заступає нова еліта цієї самої національності. До того ж революційна еліта звичайно поглинала значну частину традиційної еліти (спадає на думку спостереження Вячеслава Липинського, що перемогли лише ті революції, які підтримала дисидентська частина колишньої правлячої верстви)12. Таким чином у випадку внутрішньої революції, хоч би що не думали про її чесноти та вади, немає підстав говорити про перерву в основній тяглості національного існування або втрату нацією своєї “історичності”. У своїй класичній праці “Старий режим і революція” (“L’Ancien Régime et la Révolution”, 1855) Алексіс де Токвіль неспростовно показав тяглість між старою французькою монархією і модерною французькою нацією, народженою в результаті революції. Це саме стосується, як недавно довели Річард Пайпс і Тібор Самуелі, і до пореволюційної Росії13. Не може бути щонайменшого сумніву, що Радянська держава, як у внутрішньому, так і в міжнародному аспектах, є спадкоємницею імперської Росії.

Приклад Чехії зовсім інший, і немає жодних підстав пов’язувати його з тими націями, які зазнали зміни еліти внаслідок внутрішньої революції. Після катастрофи 1620 р. під Білою Горою майже всю традиційну чеську провідну верству винищили переможці-Габсбурги і чеську національність було зведено до селянства та нижчої соціальної верстви в містах. Онімечення Чехії зайшло так далеко, що великий чеський учений Йозеф Добровський, як розповідають, передбачав 1791 р., що чеська мова приречена на вимирання14. Однак цю тенденцію було стримано і повернено назад різними врівноважуючими факторами, розглядати які тут не місце. Відновлення політично свідомої, соціально та культурно зрілої чеської національної спільноти відбулося відносно рано, у XIX ст. Тому розрив у тяглості національного існування був у чехів менш глибоким, ніж, скажімо, у болгарів. Чехів можна розглядати як проміжний випадок між неісторичними й історичними націями Східної Європи.

Результати попереднього розгляду можна підсумувати таким чином. У післянаполеонівську еру всю Східну Європу, включаючи Балкани, було розділено між трьома великими імперіями — Російською, Австрійською й Османською. (Османська імперія протягом XIX ст. поступово розвалилася, але Росія й Австро-Угорщина не зазнали змін аж до першої світової війни, якщо не рахувати відокремлення Ломбардії та Венеції від Австрії 1859–1866 рр.). Три імперії охоплювали багато національностей, які можна приблизно поділити на дві категорії: ті, які навіть під чужинецькою імперською владою мали визнаний статус, і ті, які його не мали. Визначальним фактором була наявність або відсутність традиційної репрезентативної верстви. Серед національностей другого типу, названих неісторичними, нові еліти розвивалися у формі інтелігенції. Національні рухи цього типу мали популістське забарвлення, і з плином часу показали дивовижну живучість. Однак національні змагання цих двох категорій мали впродовж усього цього періоду виразно відмінні риси. Сліди цих відмінностей помітні у соціальних структурах і в колективних ментальностях східноєвропейських націй навіть сьогодні.



Розгляньмо тепер емоційно наснажене питання про вищість і нижчість націй, яке я досі навмисно відкладав. Не можна заперечувати, що історичні нації спочатку мали великі політичні й культурні переваги над своїми плебейськими сусідами. Проте “вищість” і “нижчість” слід розуміти відносно. Жодна група, як і окрема особистість, не може реалізувати всі свої якості одночасно. Сила в одних областях завжди компенсується слабкістю в інших, і навпаки. З плином часу первісні переваги можуть перетворитися на перешкоди, і тоді відбувається діалектична зміна. (Знаний Гегелів приклад про відносини між паном та рабом35 якраз і дає нам аналіз такої зміни). Можна довести, що “історичність” не завжди була лише благом. В окремих випадках вона обтяжувала націю небажаною спадщиною. Румуни, наприклад, посідали національне історичне існування у вигляді Волоського та Молдавського князівств — напівавтономних утворень, які перебували під владою Османського сюзерена. Це сприяло порівняно ранній — у середині XIX ст. — появі модерної румунської держави. Але іншим наслідком було те, що румунське громадське життя заразилося нефортунною традицією османських і фанаріотських звичаїв. Таким чином, ті румуни, що до 1918 року були під угорським правлінням пригнобленою меншістю і типовою неісторичною нацією, за рівнем громадянської культури перевищували своїх співвітчизників в автономних князівствах і в пізніше об’єднаному Румунському королівстві.

Якщо неісторичні національності прагнули до побудови модерних національних спільнот на народній основі — вживаючи соціологічних термінів “знизу догори”, то перед історичними національностями стояла цілковито протилежна проблема: розширити національну спільноту від дотогочасної еліти до простого народу (мадяромовні та польськомовні селяни перебували поза межами історичних угорської та польської націй, які відповідали корпоративно організованій шляхті). Процес соціальної демократизації диктував необхідність оперти нації на широку народну базу й перетворити колишнього феодального підданого на громадянина15. Що це завдання не було легким і безболісним, показав трагічний досвід польського національного повстання 1846 р. в Західній Галичині, коли патріотичних повстанців знищували або віддавали до рук австрійської адміністрації тамтешні польські селяни. Ця проблема виявилася особливо неподатливою і по суті нерозв’язною в тих випадках, коли основна маса населення етнічно відрізнялася від місцевої провідної верстви, представники якої були членами історичної нації.

У політичних ідеологіях історичних націй панувала концепція державних прав та історичних кордонів; плебейські національності, яким випало жити всередині цих історичних кордонів, мали бути впокорені й по змозі асимільовані. Такі відверто претензійні, нереалістичні територіальні програми вимагали високої ціни. Велика угорська національна революція 1848–1849 років наразилася на спротив меншостей (насправді, регіональних більшостей) — сербів, румунів, словаків. Завдяки сприятливій політичній констеляції та спритності своїх лідерів угорці 1867 року досягли блискучого успіху (т. зв. австро-угорське порозуміння): визнання династією і віденським урядом угорської державності та її повної внутрішньої автономії в історичних межах Корони св. Стефана. Проте через півстоліття, під час мирного врегулювання після першої світової війни угорська держава зазнала розчленування, і всі немадярські території були від неї відділені. Поляки так само намагалися відновити стару польсько-литовську Річ Посполиту у її передподілових межах. Проти польських претензій виступали речники новонароджених українського, литовського, а пізніше також білоруського національних рухів. Ця проблема загострила відносини між поляками та їхніми східними сусідами. Врешті поляки, хоча й неохоче, змушені були змиритися з довічною втратою східних окраїн історичної Речі Посполитої. Неовізантійські мрії греків — їхня “велика ідея” — були причиною грецько-болгарської ворожнечі; вони також спокусили греків у 1920–1922 рр. на авантюрну політику в Малій Азії з відомими катастрофічними наслідками. Нарешті з лиця землі повністю зникла одна історична нація — балтійські німці, які впродовж століть панували над місцевими литовцями й естонцями, але не мали своєї власної народної основи.

Суть вищенаведеного розгляду в тому, що поняття вищості й нижчості націй є відносними Але я не згоден із думкою професора Грабовича, що без них можна обійтися взагалі. Коли йдеться про специфічні історичні проблеми, сама очевидність змушує нас визнавати вищі і нижчі якості спільнот, що взаємодіють. Наприклад, досліджуючи історію війни, ми можемо цілком об’єктивно дійти висновку, що військова потуга однієї держави була більша, ніж іншої. Це стосується всіх сфер соціального й культурного життя. Непорозуміння виникають лише тоді, коли критерії, відповідні для однієї сфери, некритично поширюються на інші сфери або узагальнюються.

Дозвольте мені тепер розглянути основні теоретичні засади, які дозволяють професорові Грабовичу відкидати розрізнення і, отже, оцінювання націй відповідно як “вищі і нижчі, історичні й неісторичні, повні і неповні”. Грабович звинувачує Чижевського “в еволюціоністському способі мислення”, успадкованому, мовляв, від антропологів XIX ст. (Грабович згадує прізвища Моргана, Тайлора і Бахофена), “які поділяли основну тезу про те, що всі людські культури йдуть однією дорогою і проходять у своїй культурній еволюції ті ж самі стадії” (с. 512). Еволюціонізм веде до встановлення умоглядної ієрархії, в якій нації класифікуються відповідно до того, як далеко вони просунулися на шляху вселюдського поступу. На противагу до цього Грабович, правдоподібно, під впливом модерної структурної антропології, вважає, що кожну культуру слід сприймати як “функціональне ціле” (с. 512). Будучи цілим, нація та її культура, зокрема література, не може бути неповною. Згідно з Грабовичем, еволюціонізм Чижевського і застосування ним нібито універсальних, — а насправді західноєвропейських — стандартів до історії української літератури змушує його нехтувати її “унікальною українською субстанцією” (с. 509).



Я не прихильник однолінійних, універсальних еволюційних схем, у яких часто втрачаються специфічні риси історичних епох, націй і культур. Думаю, однак, що голістичний підхід Грабовича містить небезпеку помилки протилежного характеру: він настільки перебільшує унікальність націй, що вони починають здаватися ізольованими, автаркічними монадами. Боляче бачити вченого такої ерудиції й досвідченості, як професор Грабович, у компроментуючій близькості до “етноцентричної, парохіальної й антиісторичної перспективи”, яку він сам ганить в іншому контексті (с. 506). Я поділяю переконання Грабовича, що кожна нація посідає унікальну “субстанцію” (характер, сутність або якість). Але я не знаю іншого способу визначити цю унікальну субстанцію, окрім уживання порівняльних методів. Це не означає, що одна нація має правити за мірку для іншої, але що нації треба порівнювати одна з одною. Пізнавальна праця історика грунтується тут на реальності самого історичного процесу. Історія означає постійне протистояння, взаємодію і взаємопроникнення спільнот і культур. Унікальність будь-якої нації виявляється саме через цей процес.

Залишається ще одне, останнє питання, пов’язане з проблемою повноти і неповноти націй. Це питання має великий теоретичний інтерес і, у випадку України, дуже доречне з практичного погляду. Грабович твердить: “Коли певні класи або групи зникають або “втрачаються”, тоді відбуваються зміни у внутрішньому складі, в інституціях, у соціальній стратифікації, але від цього нація не вмирає і не стає неповною” (с. 510). Я хотів би поділяти оптимізм професора Грабовича. Але нація — це спільнота з виразною свідомістю і волею, а не просто сукупність індивідів, яким випало мати спільну мову й певні етнічні риси. У минулі віки, коли носієм національної самосвідомості була певна репрезентивна верства, зникнення цієї верстви — внаслідок фізичного винищення або через втрату внутрішньої енергії — справді дорівнювала “смерті нації”. Те, що залишалося, становило аморфну етнічну масу, в кращому випадку — неповну націю. Таке обезголовлення нації траплялося в українській історії двічі, й кожного разу після нього наставало відродження: перше — у XVII, друге — в XIX–XX ст. Звичайно, новітні нації стали демократизованими, розширюючись у принципі до всього народу. Це розширення соціальної бази робить “смерть” новітньої нації малоймовірною, якщо не станеться справжнього геноциду. Але український приклад має певні незвичні риси. Через репресивну політику царського самодержавства процес, який можна назвати “первісним формуванням нації”, відбувався в Україні з великим запізненням. Він зробив великий поступ під час революції та в 1920-ті роки, але так ніколи й не був завершений. По суті, процес формування нації був зупинений і почасти повернений назад протягом чвертьстолітнього правління Сталіна. Дискусійним є, чи Україну навіть сьогодні можна вважати повною нацією — і тут я маю на увазі більше, ніж брак політичної самостійності16. Як я стверджував в іншій своїй статті36, теперішні господарі України здаються певними рішучості увічнити цей стан національної неповноти17. Обмежуся згадкою про існування цієї важливої за своїми наслідками проблеми; її детальне обговорення виходить поза рамки цієї статті.

ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ ТА ПЕРІОДИЗАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ37






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка