Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


ДИНАМІКА НАЦІОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ У МІЖВОЄННОМУ ЗАКАРПАТТІ



Сторінка52/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   55

ДИНАМІКА НАЦІОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ У МІЖВОЄННОМУ ЗАКАРПАТТІ


Головна моя критична заувага щодо тлумачення професором Магочі “формування національної ідентичності” на Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) полягає в тому, що він подає цю проблему великою мірою статично, а не як динамічний процес. За його версією, три національні орієнтації, що існували на Закарпатті на початку чехо-словацької доби, збереглися без істотних змін протягом наступної чверті століття. Він твердить, що “ще й 1945 р. російська та русинська орієнтації були зовсім живими” (с. 257). Рівновагу між трьома напрямами, мовляв, порушив лише радянський режим, “який надавав підтримку тільки одній, українській орієнтації” (с. 272).

Я не погоджуюся з цим і стверджую, що русофільська та русинофільська орієнтації до початку 1930-х років уже майже вмерли і що перемога українського національного руху була результатом динаміки внутрішнього розвитку закарпатського суспільства, а не втручання зовнішнього “deus ех machina”. Радянський режим після 1945 р. не накинув української ідентичності населенню Закарпатської області — він лише закріпив наслідки попереднього саморозвитку цієї місцевості.



Таке тлумачення підтверджують певні факти, які Магочі згадує, але з яких він не зміг зробити належних висновків. Наприклад, він визнає, що “до 1934 р. [проукраїнську] “Учительську громаду” підтримували 1 211 із 1 874 “русинських” учителів Закарпатської Русі (с. 173). На ниві освіти дорослих [русофільське] Товариство Духновича було протягом 1930-х років менш динамічним із двох культурницьких організацій” (с. 160), і його залишив відтиснуте далеко позаду суперник з українського табору, товариство “Просвіта”. З’їзд “Просвіти”, який відбувся в столиці краю в жовтні 1937 р., став “однією з найбільших маніфестацій, будь-коли влаштованих в Ужгороді” (с. 160). Організація українських скаутів “Пласт” 1935 р. нараховувала 3 000 членів проти 500 “російських” скаутів у 1929–1930 роках (с. 161). Серед закарпатських студентів, які навчалися в університетах Чехо-Словаччини (в дорадянську добу вищих навчальних закладів у краї не було), “на кінець 1930-х років із двох відламів студентського руху українофільський був активніший і викликав більший розголос” (с. 174). Проте Магочі з допомогою різних застережень притлумлює вплив цих тверджень і завершує свій розгляд таким хибним висновком: “під кінець цього періоду русофільська, українофільська, русинофільська і силою обставин, мадяронська течії здавалися так само вкоріненими як і раніше” (с. 167).

Оцінюючи динаміку націотворчих процесів у Карпатській Україні, винятково важливо врахувати фактор поколінь. Один із додатків до рецензованої книжки містить 81 короткий біографічний нарис про тих осіб, які відіграли визначну роль у житті Карпатської України у 1918–1945 роках. З цього цікавого прозопографічного дослідження видно, що три орієнтації були представлені однаковою кількістю людей: 24 русофіли, 28 русинофілів і 29 українофілів. Автор коментує це так: “Якщо серед старшого покоління (люди народжені до 1905 р.) кожна орієнтація мала однакову кількість представників, то серед меншої вибірки з другого покоління русофілів й українофілів було порівну, а русинофілів — у 4 рази менше” (с. 19). Це, фактично, означає швидкий занепад русинофільської орієнтації в міжвоєнний період А що, коли б ми поширили межі цього огляду на наступне покоління — на тих, хто народився після 1918 р.? Представники цього покоління були занадто молодими, щоб провести серед них розрізнення щодо їхніх національних орієнтацій до 1945 року, і тому Магочі не включив їх у свої порівняльні біографії. Я не можу навести тут точних статистичних даних, але пропоную такий простий тест. У своїй праці Магочі цитує і покликується на кількох учених закарпатського походження, які після другої світової війни поселились у Північній Америці і працюють нині в американських та канадських вищих навчальних закладах. Варте уваги, що всі вони, без винятку, вважають себе українцями685. Цей факт не можна пояснити впливом радянської політики.

Теза про спонтанне й нестримне піднесення українського національного руху на Закарпатті у міжвоєнний період знаходить підтримку у твердженнях трьох висококваліфікованих закордонних свідків тогочасних подій — одного француза та двох чехів, — в об’єктивності яких немає причин сумніватися. Французький учений-славіст Рене Мартель писав у книжці про закарпатських русинів, опублікованій 1935 р.:

Молоді люди, (маю на увазі тих, що вчаться у школах), більше не тримаються росіян. Вони, ”en bloc”, навертаються до українства, приєднуючись до цього великого національного руху. Цей факт визнають усі безсторонні свідка Отже, великоросійський рух навряд чи має майбутнє на Закарпатській Русі... Конструктивний динамізм, який приносить щораз більше рясних плодів, чітко проступає у багатьох деталях життя [українського] табору. Можна сказати, що цей табір підносить і рухає вперед величезна хвиля національної і народної віри, воля пристрасна й наполеглива водночас, що характеризує український національний рух на (Закарпатській) Русі та в Галичині”686.

Так само важливі для розуміння ситуації коментарі чеського письменника Івана Ольбрахта, зібрані у його подорожніх записках “Земля без назви” (1931):

...Іде боротьба у Закарпатті, мета якої — є консолідувати етнографічну масу русинського народу і дати йому ім’я. Мовна плутанина 1919–1920 років роз’яснилась і спростилась принаймні до тої міри, що в центрі уваги залишилися лише два поважних суперники... Велика російсько-українська боротьба триває... Бойові сили росіян та українців рівні: половина на половину. Але українська переможе. Кожен, хто спостерігав за Закарпаттям трохи ближче, ніж турист, не може мати щодо цього жодних сумнівів... Українство повністю восторжествує на цій землі. Хоча сьогодні половина протистоїть половині, все-таки російська половина поступово і неухильно зменшуватиметься. Тому що за українцями стоїть правда: поросійський напрям — це лише старе слов’янофільсьтво, бажання безсилого племені спертися на сильного брата. Сьогодні на Закарпатті російська мова є мертвою, паперовою мовою і великоруська тенденція — це просто архаїзм... Вона далека від народу, реальності. Протилежне можна сказати про закарпатських українців, чиї контакти зі своїм народом є постійними і близькими”687.

А ось як порівнював силу українського та російського літературних рухів у цьому краї в 1938 р. чеський дослідник закарпатської літератури Франтішек Тіхий:

[Російськомовна література] не має жодного притоку живих сил і, що важить ще більше, не має свого кола читачів. Вона чужа вдома, і ще більше чужа в Росії: там ніхто не знає закарпатської літератури російської орієнтації. Жодне ім’я з Підкарпатської Русі не згадувалося досі в історії російської літератури. Російська літературна критика не звертала й не звертає уваги на явища руського літературного життя на Закарпатті. До того ж слабкість цієї течії полягає в тому, що, прийнявши російську літературну мову, вона ipso facto повністю відкинула стару закарпатську руську літературну продукцію, яка була написана місцевою мовою. Література без традицій — як зірвана квітка, як струмок, що висихає.

Становище письменників української орієнтації зовсім інше. Руський письменник Закарпаття, який зараховує себе до цього напряму, може вживати розмовної мови своєї рідної землі; він може сподіватися на невелике, але дедалі більше коло своїх читачів; і він знайде заспокоєння в усвідомленні того факту, що його праці викличуть активне зацікавлення серед його співвітчизників за кордоном — у Галичині, Буковині та [радянській] Україні.”688





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка