Іван Лисяк-Рудницький історичні есе



Сторінка55/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   55

КОМЕНТАРІ


1Іван Кедрин, Життя — події — люди (Нью-Йорк: Видавнича кооператива “Червона калина”, 1976), стор. 296.

2Див. Oscar Halecki, The Limits and Divisions of European History (Notre Dame, Indiana: University of Notre Dame Press, 1962).

3Див. Karl A. Wittfogel, Oriental Despotism. A Comparative Study of Total Power (New Haven and London: Yale University Press, 1957).

4Див. Frederick Jackson Turner, The Frontier in American History (New York: Henry Holt, 1920).

5Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. — Львів, 1936. — С. 9–10, 11.

6Студинський К. З кореспонденції Д. Зубрицького // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Т. 43. — Львів, 1901. — С. 25–28; цит. за виданням: Гербільський М. Ю. Передова суспільна думка в Галичині. — Львів, 1955. — С. 100; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830–1848. — Kraków, 1973. — C. 250.

7Див. назву його італомовної статті: La letteratura di una nazione plebea // Rivista internazionale del socialismo. — 1880. — N 4; її наведено в бібліографії: Спис праць М. П. Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1895: Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів/Зладив М. Павлик. — Львів, 1896. — С. XVI (друга пагінація). Протилежність і конфлікт між “аристократичними” і “плебейськими” націями Східної Європи мають фундаментальне значення в політичній думці Драгоманова. Вони аналізуються в декількох його наукових працях і більших статтях.

8Порівняй: Berlin I. Vico and Herder: Two Studies in the History of Ideas. — New York, 1977. — P. 157–158: “Його [Гердерове] національне почуття не було політичним і ніколи не стало таким... Він вірив у спорідненність, соціальну солідарність, Volks tum, національність, але до кінця свого життя він ненавидів і засуджував будь-яку форму централізації, примусу і завоювання, що для нього і для його вчителя Гаманна втілювалися і символізувалися в ненависній державі”.

9Порівняй: Rosdolsky R. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtslosen” Völker. (Die Nationalitätenfrage in der Revolution 1848–1849 im Lichte der “Neuen Rheinischen Zeitung”) // Archiv für Sozialgeschichte. — Jahrg. 4. — 1964. — S. 87–282.

10Kann R. A. The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848–1918: In 2 Vols. / Reprinted. — New York, 1970. Детальний розгляд цих категорій можна знайти у першому томі.

11Seton-Watson H. Nations and States: An Enquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. — Boulder, Colorado, 1977 (особливо див. розділи 2 і 4).

12Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926. — С. 38–39 та наступні.

13Pipes R. Russia under the Old Regime. — New York, 1974; Szamuely T. The Russian Tradition. — London, 1974.

14Součkova M. The First Stirrings of Modem Czech Literature // Harvard Slavic Studies. — Vol. 2. — 1954. — P. 259.

15Порівняй спостереження українського соціолога Ольгерда Бочковського:

У народів державних (або т. зв. історичних) розвиток національного самовизначення ішов згори додолу... Треба було кількох століть, щоб феодальної доби станове та корпоративне суспільство перетворилося в новочасне клясове, а хід його націоналізації міг постепенно поглиблюватися та поширюватися. Новочасна демократія сприяла національному пробудженню та відродженню т. зв. “неісторичних” народів, які представляють другий тип європейської націогенези. У них процес суспільного самовизначення ішов здолу вгору.”

Бочковський O. І. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1959. — С. 26 (передрук двох брошур — “Народження нації” та “Життя нації” — які первісно появилися у Львові у 1939 р.) Бочковський визначає поняття історичних націй надто вузько, зводячи його до тих націй, які мали тяглість державного життя.



161977 року український радянський дисидент Юрій Бадзьо писав у відкритому листі: “У нас по суті (так склалася наша історія) ще не закінчився процес етнічної консолідації народу... У спадщину від російської імперії ми отримали розхитаний національний організм. Наше національне відродження не встигло закріпитися” (Говорить Юрій Бадзьо: “Право жити” // Свобода. — 1979, 1 вересня. — С. 4.)

17Рудницький-Лисяк І. Русифікація чи малоросіянізація? // Journal of Ukrainian Graduate Studies. — Vol. 3. — N. 1 (Spring 1978). — P. 78–84.

18Дівович С. Разговор Великоросии с Малороссиею // Хрестоматія давньої української літератури / Ред. О. І. Білецький. — 3-є вид. — К, 1967. — С. 474.

19Украинофил. Еще об украинофильстве // Русское богатство. — 1882. — Часть 2. — N 2. — С. 474.

20Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 720.

21Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — С. 83.

22Шульгин В. В. Аншлюс и мы. — Белград, 1938. Короткий зміст і цитати подано за рецензією: Bączkowski W. Perspektywy anschlussu... rosyjsko-ukraińskiego // Biuletyń Polsko-Ukraiński (Warszawa). — R. 7. — 1938. — N 35. — 18 wrześ. — S. 377–378.

23Бадзьо Ю. Відкритий лист до Верховної Ради Союзу РСР та Центрального комітету КПРС. — Нью-Йорк, 1980. — С. 17–18.

24Суперечка ведеться навколо первісного статусу “Перемишля, Червена та інших городів”, приєднаних Володимиром Великим. Короткий огляд різних точок зору польських, українських та російських істориків див. у вступі Ф. Селіцького до його перекладу польською мовою “Повісті минулих літ” (Powieść minionych lat. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968. — S. 92–96). Одне з найновіших трактувань цієї проблеми зроблене Я. Ісаєвичем у статті: Ісаєвич Я. Територія і населення “Червенських градів” (X–XIII ст.) // Український історико-географічний збірник. — 1971. — Вип. 1. — С. 71–83.

25Про польсько-українські взаємини у середньовіччі див.: Польша и Русь: Черты общности и своеобразия в историческом развитии Руси и Польши XII–XIV вв. / Под ред. Б. А. Рыбакова. — М, 1974; Włodarski В. Polska i Ruś, 1194–1340. — Warszawa, 1966.

26Слід відкинути ідею, висловлену Адамом Бромке у його статті (Bromke A. Ukraine and Poland in an Interdependent Europe // Poland and Ukraine: Past and Present / Ed. by P. Potichnyj. — Edmonton, 1980), що існувала історична можливість злиття поляків і українців в одну націю. Бромке має на думці добу, коли поляки й українці були політично об’єднані в рамках Польсько-Литовської Речі Посполитої. Проте таке політичне співіснування не могло затерти глибоких етнолінгвістичних та релігійно-культурних рис, які постійно відрізняли обидва народи. Особи і навіть цілі суспільні групи могли переступати цей бар’єр і асимілюватися з другою стороною, але це не усувало самого бар’єра. Питання життєздатності федеративного політичного ладу є зовсім іншою справою.

27Kuczyński S. M. Stosunki polsko-ruskie do schyłku wieku XII // Studia z dziejów Europy wschodniej X–XVII w. — Warszawa, 1969. — S. 30.

28Rhode G. Die Ostgrenze Polens. — Köln, Graz, 1959. На жаль, вийшов лише перший том цієї ерудованої роботи, в якому розглядаються події включно до 1401 р.

29Томашівський С. Українська історія. — Т. 1. — Старинні і середні віки. — Львів, 1919. — С. 85–110.

30Pełeński J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku // Przegląd Historyczny. — T. 65. — N. 2. — 1974. — S. 243–260.

31Найновіша монографія на цю тему: Sydorenko A. The Kievan Academy in the Seventeenth Century. — Ottawa, 1977. Польські інтелектуальні впливи на Київську академію були досліджені Р. Лужним (Łużny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska. — Kraków, 1966). Про українське культурне відродження у кінці XVI — першій половині XVII ст. див.: Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI–XVII віці. — 2-е вид. — Б.м., 1919; Medlin W. K., Patrinelis C. G. Renaissance Influences and Religious Reforms in Russia. — Geneva, 1971.

32Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia // Polska XVII wieku. Państwo-społeczeństwo-kultura / Pod red. J. Tazbira. — Warszawa, 1974. — S. 269–295.

33Starczewski E. Widma przeszłości. — Warszawa, Kraków, 1929. — S. 14–16. Варто відзначити, що Є. Старчевський вживає термін “Україна” згідно зі старопольською традицією лише для означення Київського регіону. Ця традиція прослідковується також і у “Золотій грамоті”, виданій польськими повстанцями 1863 р.

34Jasienica Р. Rzeczpospolita Obojga Narodów. — Warszawa, 1967. — T. 1. — S. 211–222 і далі.

35Про внесок шляхти у будівництво Української козацької держави див. збірку нарисів: Łapiński W. Z dziejów Ukrainy. — Kraków, Kijów. — 1912.

36Найкращий аналіз питання про політичну і соціальну структуру української козацької держави можна знайти у праці: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Право державне: Доба станового суспільства. — Мюнхен, 1947.

37Переяславська угода є одним з найдискусійніших питань в історичній літературі. Ці історіографічні суперечки проаналізував Джон Басараб у своїй праці: Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982.

38Трагічна доля Юрія Немирича, дорадника гетьмана Івана Виговського і творця Гадяцької унії, розглянута у книзі: Kot S. Georges Niemirycz et la lutte contre l’intolérance au 17e siécle. — Hague, 1960.

39Wójcik Z. Traktat Andruszowski 1667 roku i jego geneza. — Warszawa, 1959.

40Vernadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine. — New Haven, 1941. — P. 122.

41Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1963.

42Serczyk W. A. Koliszczyzna. — Kraków, 1968.

43Тарас Шевченко присвятив цій темі поему “Гайдамаки” (1841). Криваве народне повстання 1768 р. також було джерелом натхнення для польських письменників романтичної школи, а саме поетів Юліуша Словацького та Северина Гощинського і письменника романіста Михайла Чайковського.

44Jabłonowski Н. Westrussland zwischen Wilna und Moskau: Die politische Stellung und die politischen Tendenzen der russischen Bevölkerung des Grossfürstentums Litauen im 15. Jh. — Leiden, 1961.

45Загальний огляд польсько-українських взаємин в XIX ст. див.: Демкович-Добрянський М. Українсько-польські стосунки в XIX сторіччі. — Мюнхен, 1969; а також відповідні розділи у книзі: Wandycz P. S. The Lands of Partitioned Poland, 1795–1918. — Seattle, London, 1974.

46Аналіз соціальної структури польського суспільства XIX ст. див.: Łepkowski Т. Polska: Narodziny nowoczesnego narodu. — Warszawa, 1967; українського суспільства XIX ст.: Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР. — Київ, 1970 (розділи 7–10).

47Це твердження вимагає деяких уточнень. У лівобережній Чернігівській і Полтавській губерніях, а також у Харківській (на т. зв. Слобажанщині) місцева землевласницька шляхта складалася з нащадків давньої козацької старшини. Незважаючи на своє пристосування до російської імперської системи, члени цієї суспільної верстви відігравали важливу роль на ранніх етапах українського національного відродження.

48Селяни польського походження, які переймали українську мову і звичаї, здебільшого зберігали вірність римо-католицькому обрядові. Через це їх називали латинниками (тобто особами латинського обряду). Кількість латинників, які проживали на українській етнічній території у кордонах Польщі 1939 р., оцінювалася близько 700 000 чоловік. Див.: Енциклопедія українознавства. — Париж — Нью-Йорк, 1955. — Т. 2. — С. 1259, 2226.

49Brock Р. The Political Programme of the Polish Democratic Society // Nationalism and Populism in Partitioned Poland. — London, 1973. — P. 63.

50Wiadomości Polskie (Париж). — 1858. — N 30. Цитовано за: Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди // Житє і слово. — 1894. — Т. 1. — С. 381.

51Про повстання 1830–1831 рр. на Україні див.: Wrotnowski F. Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w r. 1831. — Leipzig, 1875; про повстання 1863 p. на Україні див.: Rawita-Gawroński F. Rok 1863 na Rusi: W 2 t. — Lwów, 1902–1903; а також Mapaхов Г. Н. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. — Киев, 1967.

52Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną Krymską. — Warszawa, 1937.

53Текст “Золотої грамоти” передруковано в книзі: Pamiętnik Kijowski. — London, 1963. — Т. 2. — S. 32.

54Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова: В 2 т. / Под ред. Б. А. Кистяковского. — Париж, 1905–1906. — Т. 1. — С. 58.

55Stempowski S. Pamiętniki (1870–1914). — Wrocław, 1953. — S. 342.

56Найновіші дослідження про польсько-українські літературні взаємини і про “українську школу” в польській літературі див.: Горбач О. Українсько-польські взаємини в літературі // Український самостійник (Мюнхен). — 1959. — N 19, 20; Herrmann H.-G. Studien über das Kozakenthema in polnischer literatur vom 17. Jahrhundert bis zum Vertretern der “Ukrainischen Schule” (Ph.D. diss. Johann Wolfgang Goethe-Universität). — Frankfurt am Main, 1969; Козак C. Джерела “української школи” в польській літературі // Наша культура (додаток до “Нашого слова”). — Варшава, 1970. — N 4, 5; його ж. Творчість польських письменників “Української школи” // Наша культура — 1970 — N 6, 7; Кирчів Р. Ф. Український фольклор у польській літературі. — Київ, 1971.

57Див. антологію української теми у польських письменників XIX ст.: Українською музою натхненні / Під ред. Кирчіва Р. Ф. і Гнатюка М. Л. — Київ, 1971.

58Про польсько-українські взаємовідносини в Галичині див.: Wandycz P. S. The Poles in the Habsburg Monarchy // Nationbuilding and the Politics of Nationalism / Ed. AS. Markovits and F. E. Sysyn. — Cambridge, Mass., 1982. — P. 68–93; Wereszycki H. The Poles as Integrating and Disintegrating Factor // Austrian History Yearbook. — Vol. 3., pt. 2. — 1963. — P. 287–313; Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. — Edmonton, 1987. — P. 315–352 (див. далі український переклад цієї статті).

59Kozik J. Między reakcją a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849. — Warszawa, Kraków, 1975.

60Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1875–1895. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968.

61Цей погляд промовисто виражений в анонімній брошурі “Kwestya ruska” (Lwów, 1871). Див. також: Kieniewicz S. Adam Sapieha (1828–1903). — Lwów, 1939 (розділ 9).

62Див.: Werwes H. Tam, gdzie Ikwy srebrne fale płyną // Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich w XIX і XX wieku. — Warszawa, 1972 (розділ 5); Wiśniewska E. Wasyl Stefanyk w środowisku literackim Krakowa w latach 1892–1900//Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich/Pod red. Kozaka S. i Jakóbca M. — Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, 1974.

63Bujak F. Galicya. — Lwów, 1908. — T. 1. — S. 93–94.

64Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukraine 1917–1918. — Warszawa, 1948.

65Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukraine 1917–1918. — S. 58.

66Лозинський M. Галичина в pp. 1918–1920. — Відень, 1922 (передрук: Нью-Йорк, 1970); Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934; Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy (1918–1919). — Warszawa, 1969.

67Bocheński A. Między Niemcami a Rosją. — Warszawa, 1937. — S. 83.

68Шанковський Л. Українська Галицька Армія. — Вінніпег, 1974.

69Про польсько-українську угоду 1920 р. див.: Dziewanowski М. К. Joseph Piłsudski: A European Federalist, 1918–1922. — Stanford, 1969 (розділи 12–15) і спогади І. Мазепи: Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917–1920. — Б.м.в., 1950. І. Мазепа був головою уряду Української Народної Республіки у перші місяці 1920 р.

70Dziewanowski М. К. Op. cit. — S. 351.

71Mackiewicz S. (Cat). Historia Polski od 11 listopada 1918 do 17 września 1939 r. — Londyn, 1941. — S. 106.

72Про територіальну програму польських націонал-демократів у 1918–1920 рр. див.: Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski, 1864–1945. — Londyn, 1956. — T. 2, cz. 1. — S. 50–56.

73Див. коментар сучасника: Марголин А. Украина и политика Антанты. — Берлин, 1921. — С. 151–152.

74Коновалець Є. Причинки до історії української революції. — 2-е вид. — Б.м.в., 1948. — С. 42–43.

75Документи з Австрійського державного архіву, що стосуються питання Холмщини на брест-литовських мирних переговорах та під час німецької та австро-угорської окупації України у 1918 р., були передруковані у книзі: Ereignisse in der Ukraine, 1914–1922. / Herausg. T. Homykiewicz. — Philadelphia, 1967. — Bd. 2. — S. 229–311. Див. також: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Ужгород, 1932. — Т. 1 (розділ 12).

76Шанковський Л. Указ. праця. — С. 65.

77Цей маловідомий епізод описаний у спогадах Т. Войнаровського: Войнаровський Т., Сохоцький І. Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. — С. 66–69. О. Войнаровський, видатний український церковний і громадський діяч, був посередником, який передав Петрушевичеві польські пропозиції.

78Короткий огляд цього питання див. у розділі “Західна Україна під Польщею” С. Витвицького та С. Барана у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia: In 2 vol. — Toronto, 1963. — Vol. 1. — P. 833–850. Багатими на потрібну інформацію є спогади І. Кедрина: Кедрин І. Життя — події — люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976. Див. також дві найновіші польські праці, в яких розглядається відповідно соціальна і політична структура міжвоєнної Польщі й особлива увага присвячується національним меншинам, зокрема українцям: Drozdowski М. М. Społeczeństwo, państwo, politycy II Rzeczypospolitej. — Kraków, 1972; Holzer J. Mozaika polityczna Drugiej Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1974.

79Mieroszewski J. Materiały do refleksji i zadumy. — Paryż, 1976; особливо див. статтю “Rosyjski ’kompleks polski’ i ULB.

80Bobrzyński М. Dzieje Polskie w zarysie. — Warszawa, 1931. — T. 3. — S. 209.

81Відмінності між польською й угорською ситуацією лежать поза межами цієї статті. Ці відмінності зумовлює головним чином той факт, що після 1867 р. Угорщина мала повну внутрішню автономію, тим часом як “конгресова” Польща втратила автономний статус у результаті нещасливого повстання 1863 р. Це, звичайно, зменшило привабливість польської національності для євреїв, які були очікуваними кандидатами на асиміляцію.

82Див.: Friedman F. Židovska narodní menšina na Podkarpatske Rusi // Narodnostni Obzor. IV. — Praha, 1934. — S. 185–192, 269–277. Фрідман переконливо показує, що багато євреїв, яких угорська статистика зараховувала до “мадярів іудейської віри”, насправді не були повністю культурно й мовно засимільовані до угорської нації. Де стало цілком очевидним одразу після падіння 1918 р. угорського режиму.

83Feldman W. Dzieje polskiej myśli politycznej 1864–1914. — Wyd. 2-е. — Warszawa, 1933. — S. 367.

84Докладніше див.: Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings / Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. — New York, 1952. — Vol. II. — No 1. (спеціальний випуск, що його підготував автор цих рядків).

85Дві найважливіші статті Драгоманова з єврейського питання — 1) Евреи и поляки в Юго-Западномъ Kpaѣ // Вѣстник Европы (Ст. Петербургъ). — 1875. — N 4; передрукована в кн.: Политическія сочиненія М. П. Драгоманова / Под ред. И. М. Гревса и Б. Кистяковского. Т. 1 (єдиний, що появився), — Москва, 1908; 2) Еврейскій вопросъ на Украіне // Вольное Слово (Женева) — 1882. — N 41, 45; передруковано в кн.: Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. Існує цілком певна тяглість думки між цими двома статтями. Перша є багатшою на фактичні деталі, тоді як друга, в якій автор не мусив остерігатися царської цензури, відвертіша за своїми висновками. Короткі згадки і замітки щодо єврейського питання можна знайти ще в декількох творах Драгоманова.

86Ці проекти містяться у брошурі “Вольный Союз — Вільна Спілка: Опыт украинской политико-социальной программы” (Женева, 1884); передруковано у кн.: Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова. — Париж. 1905. — Т. 1; а в схематичнішому і часом радикальнішому формулюванні — у “Програмі” (підписаній спільно М. Драгомановим, М. Павликом і С. Лодолинським), яка появилася у першому номері журналу “Громада” (Женева, 1880), її передруковано в кн.: Драгоманов М. П. Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1 (єдиний опублікований).

87От группы социалистов-євреев. Женева, 1886; передруковано у кн.: Собраніе политическихъ сочиненій M. П. Драгоманова. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 320–329.

88Припускається, що одним із членів цієї групи міг бути Арон Вейлер, який незабаром після цього повернувся до Росії, зорганізував перші єврейські робітничі гуртки у Мінську, а згодом скінчив самогубством. Див.: Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 112 (примітка N 1).

89Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 328.

90Заславский Д. Указ. праця. — С. 111, 112–113.

91Patz G. Die Entwicklung des Föderativen Gedanken in Russland (докторська дисертація, подана в університет Фрідріха Вільгельма у Берліні) — Berlin, 1930. — S. 31–32. Авторка помиляється, твердячи, що поняття “аграризації” євреїв є центральним у Драгоманівській програмі. Хоча Драгоманов і думав, що певна частина євреїв може перейти до землеробства, він, звичайно, не очікував, що землеробською стане вся єврейська меншина на Україні. Драгоманов не був “народником” у сенсі романтичної ідеалізації селянства і вважав працю промислового робітника, техніка, професіонала тощо так само продуктивною, як і працю землероба.

92Dubnow S. Nationalism and History / Ed. Koppel S. Pinson. — Philadelphia, 1958. — P. 164.

93І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття // Житє і слово (Львів) — 1896. — P. V. — Кн. 7. Ця стаття, що її написав Франко й підписали 24 провідні галицькі українці, була офіційним протестом у зв’язку з святкуванням тисячоліття Угорщини. У ній розглянуто становище в Угорській Русі (Карпатській Україні), однак процитований уривок стосується єврейсько-української проблеми загалом.

94Еврейскій вопросъ на Украіне // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 539.

95Вниманию социалистов-эмигрантов из России // Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 315–319.

96Цит. за: Заславский Д. Указ. праця. — С. 133 (додані дужки).

97Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann. — New York, 1949. — P. 35.

98Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann. — P. 51.

99Гра слів, побудована на схожому звучанні слів “цивілізований” і “цибулізований”.

100Чикаленко Є. Щоденник: 1907–1917. — Львів, 1931. — С. 59–60.

101Це твердження вимагає певних уточнень. Серед видатних інтелектуальних лідерів сучасної Радянської України, які ідентифікують себе саме з українським, а не з російським культурним процесом, і які завоювали загальну повагу своєю чесною поставою у сталінський період, є декілька осіб єврейського походження.

102Дивнич Ю. Американське малоросійство. — Б.м., 1951. — С. 24. Автор уживає на означення зрусифікованих євреїв термін “єврейські малороси”, паралельний назві, вживаній щодо зрусифікованих українців.

103Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 440.

104Чикаленко Є. Вказ. праця. — С. 185–186.

105Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — Syracuse, University Press, 1957. — P. 88, прим. 27. Положення, що стосуються національного самоврядування меншостей, містяться у розділі VII, статті 69–78 Конституції Української Народної Республіки. Вони передруковані в кн.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Відень, 1921. — Т. 2. — С. 179–180. Існує настійна потреба ретельного наукового дослідження проблеми єврейської автономії на Україні та українсько-єврейських взаємин під час революції. За зразок могло б правити прекрасне дослідження польського історика, яке стосується польської національно-культурної автономії на Україні (див.: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie, 1917–1918. — Warszawa, 1948).

106Goldelman S. Zur Frage der Assimilierung und Denationalisierung der Juden in der Sowjetunion // Sowjet Studien. — N 10 (Institut zur Erforschung der UdSSR). — München, 1961. — S. 41–42. Цікаво відзначити склад Тимчасової єврейської національної асамблеї: із 125 членів 26 делегатів належали до трьох соціалістичних партій, 55 були сіоністами, 20 — членами релігійної партії (союзника сіоністів), крім цього були народні демократи та інші. Засимільовані євреї, які працювали в таких “всеросійських” партіях, як більшовики, меншовики, кадети (конституційні демократи) та ін., звичайно, не брали участі в асамблеї.

107Христюк П. Указ. праця. — Т. 4. — С. 164.

108Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934. — S. 65.

109Krysiak F. Z dni grozy we Lwowie. — Kraków, 1919. — S. 134–135.

110Жидівський курінь // Українська Галицька Армія / Вид. Д. Микитюк — Вінніпег, 1958. — С. 257–258. — Підпис: Д. М.

111Schwarz S. M. Op. cit. — P. 84.

112До проблеми євреїв на Україні // Сучасність (Мюнхен). — Р. І. — 1961. — N 8 (серпень). — С. 116–121. Ця публікація являє собою резюме доповіді Всеволода Голубничого на засіданні Української Вільної Академії Мистецтв і Наук у США, Нью-Йорк, 10 червня 1961 р.

113Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski, 1864–1945. — Londyn, 1956. — T. 2, czl. — S. 410 i 514. Варто відзначити, що в перших виборах (виборах 1922 р.) взяли участь лише українці з Волині (колишньої російської губернії), але не українці з Галичини (колишньої австрійської провінції): галичани в той час уважали, що вони перебувають під польською військовою окупацією і не є польськими громадянами, і, відповідно, бойкотували вибори до варшавського парламенту.

114Як типовий зразок див.: Марганець В. Жидівська проблема в Україні // Ідея в наступі. Альманах. — Б. м., — 1938. — С. 24–47.

115Hunczak Taras. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917–1921 // Jewish Social Studies. — 1969. — Vol. XXXI. — N 3. — P. 163–183; Szajkowski Zosa. A Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917–1921: A Rebuttal // Ibid. — P. 184–213.

116Див. мою статтю: “Націоналізм” у кн.: Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Вид. В. Кубійович. — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 5. — С. 1723–1728; передрукована у кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. — Мюнхен, 1973. — С. 233–249 (див. другий том цього видання).

117Чикаленко Євген. Щоденник (1907–1917). — Львів, 1931. — С. 59–60.

118Rudnytsky I. L. Mykhailo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. — 1969. — Vol. XI. — N 2. — P. 182–198 (див. далі український переклад цієї статті).

119Див.: Goldelman Solomon I. Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917–1920. — Chicago, 1968.

120Ідеї та мотиви, які спонукали цих людей, задокументовані у їхніх писаннях. Див.: Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин, 1921; ejusd. From a Political Diary: Russia, the Ukraine, and America, 1905–1945. New York, 1946; Гольдельман Соломон. Листи жидівського соціал-демократа про Україну: Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за революції. — Відень, 1921.

121Єреміїв Михайло. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба / Вид. Ю. Бойко. — Мюнхен, 1974. — С. 151.

122Гідне уваги, що Третій Універсал українського революційного парляменту, Центральної Ради, який проголосив створення Української Народный Республіки (20 листопада 1917) та Четвертий Універсал, що деклярував державну самостійність України та її повне відокремлення від Росії (22 січня 1918), оминали будь-які посилання на історичні права та базувалися виключно на принципі демократичного самовизначення. Оскільки президентом Ради та співавтором цих документів був сеньйор українських істориків Михайло Грушевський, це пропущення не було випадковим. Воно віддзеркалювало одну з суттєвих прикмет ідеології новітнього українського національного руху.

123Паралельну ситуацію знаходимо й при переході від першої до другої епохи української історії. Хоч Козацька держава не була прямим продовженням Київської держави, але вона не була позбавлена й пов’язань з своєю попередницею. Українська (“руська”, згідно з номенклятурою того часу) шляхта, міщанство й духовенство, що серед них традиції Київської Руси залишилися живі навіть під польським пануванням, забезпечили козацьке військове товариство релігійно-політичною програмою, а подекуди й провідним персоналом, що піднесло протипольське повстання 1648 року до рівня національно-визвольної війни. З цього погляду українське козацтво радикально відрізнялося від подібних до нього спільнот окраїнного населення Росії, донських та яїцьких (уральських) козаків. Вершком українського козацького історичного легітимізму був Гадяцький договір 1658 року, що ним відновлювалося Велике Князівство Руське, як автономна держава у складі тріялістичної польсько-литовсько-української федерації.

124Див. Jan Kucharzewski, Od białego caratu do czerwonego (Варшава, 1923–35); Franco Venturi, Roots of Revolution (New York, A. Knopf, 1960). Італійський оригінал книги Вентурі появився 1952 року під заголовком Il Populismo Russo.

125Євген Чикаленко, Спогади (1861–1907) (Нью-Йорк, 1955), стор. 337.

126Брак місця не дає можливости підкріпити ці твердження відповідними посиланнями. Нехай вистачать два короткі приклади: спогади Володимира Дебагорія-Мокрієвича та перша частина спогадів Івана Петрункевича; перші дають картину революційного народництва, а другі — земського лібералізму на Україні 1870-их рр. Обидва діячі були українцями з походження, але вважали себе за приналежних до російської нації й писали по-російськи. Не зважаючи на це, вони були зовсім свідомі того, що народ, серед якого їм доводилося працювати, багатьма істотними рисами відрізняється від великоросів і до нього треба підходити інакшим способом. Ці мемуари без сумніву надихані специфічно українською атмосферою.

127Тільки в деяких відсталих областях, як Карпатська Україна (Підкарпатська Русь), кристалізація модерної національної свідомости затягнулася аж до 1930-их років.

128Однак треба зазначити, що кожний великий міжнародний конфлікт, що в нього була втягнена Російська імперія, — війна 1812 року, кримська, балканська й японська війни, — мав виразний відгомін на Україні. Кожного разу виникали рухи, які прагнули до того, щоб використати труднощі Росії для поліпшення становища України.

129Д-р Роман Роздольський висловив авторові наступне зауваження до цього місця статті: “Це твердження [про неіснуваннл земельної “общини” на Україні], щоправда, дуже старе, — його можна було зустріти вже в літературі народовецького табору 60-их років минулого століття, — але тим не менше воно фальшиве. Найкращим доказом цього є описана мною подільсько-покутська “община” 18–19 століття, а далі — українське “часткове володіння землею в попередніх століттях”. (Лист Р. Роздольського до І. Лисяка-Рудницького від 17 вересня 1966). Див. Roman Rosdolsky, Die ostgalizische Dorfgemeinschaft und ihre Auflösung, “Vierteljahrschrift für Sozial und Wirtschaftsgeschichte”, 41 Band, Heft 2 (Wiesbaden, 1954), 97–145.

130Один з ранніх українських марксистів, Юліян Бачинський, в есеї “Україна irredenta” (1895) розвинув тезу, що промисловість Конгресової Польщі працює для російського ринку, від якого вона залежна, тоді як індустрія України й Центральної Росії є радше природними суперниками. З цього він виводив прогнозу, що відокремлення України від Росії правдоподібніше, ніж Польщі. Ця помилкова прогноза свідчить, яке хитке чисто економічне тлумачення історичних подій, і власне за це критикували Бачинського його визначні сучасники — М. Драгоманов та І. Франко. Проте факти, що на них вказував Бачинський, повчальні.

131Треба пригадати, що Прага і Рига ще довго в 19 столітті зберігали переважно німецький характер.

132Професор Олександер Оглоблин, що читав статтю в манускрипті, висловив авторові наступні завваги до цього місця: “Кілька слів про істориків-економістів 1920-их років, отже і pro domo sua. М. Яворський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепціями, нерідко навіть не посилаючися на їх авторів. Властиво самостійне наукове значення мають лише його праці з історії революційного руху другої половини 19 століття. (Маю на увазі II том його “Нарисів з історії революційної боротьби на Україні”). М. Волобуєв не був істориком-економістом і взагалі дослідником: це економіет-публіцист. До речі, його відома стаття — це продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумським). Ви не зовсім точно характеризуєте мою концепцію. Я якраз заперечував (і тепер заперечую), що Україна була “колонією Росії”. Я тільки доводив, (і тепер тої думки), що Росія провадила колоніяльну політику на Україні, зокрема в царині економічній. Інша справа, що термін “колоніялізм”, може, не цілком відповідний для Східньої Європи. Але це суті не зміняє. Слабченко дивився на це трохи інакше: він вважав Україну “колонією sui generis” (його власні слова). По суті однак він не заперечував моєї концепції”. (Лист О. Оглоблина від 13 січня 1963). Цінне тут визнання проф. Оглоблина в малій відповідності поняття “колоніялізм” для Східньої Європи. Ідеться не прослова, але про точне схоплення історичних явищ. З легкої руки марксистів завівся звичай кожну форму національного поневолення називати колоніялізмом. На мою думку, таке утотожнення неправильне. Термін колоніялізм треба застосовувати тільки в тих випадках, коли держава-метрополія, експлуатуючи завойовану країну у своїх інтересах, не прагне до національної асиміляції населення останньої.

133Найбільшою кривдою, що її царська Росія заподіяла українському народові в царині соціяльно-економічної політики, було заведення кріпаччини в 1783 році. Як довго козацька старшина ще виявляла нахил до політичного сепаратизму, тактика царизму полягала в тому, щоб удавати з себе “захисника” простолюддя проти місцевої провідної верстви. Згодом, коли загроза сепаратизму зменшилася, пожертвувано інтересами селянства, щоб цією ціною примирити українське шляхетство з утратою політичної автономії країни. Кріпацьку неволю на російський кшталт заведено на Україні власне в той час, коли ця система вже починала відмирати в інших частинах Східньої Європи й коли навіть у Галичині вона зазнавала обмежень через законодавство “просвічених монархів” — Марії Терезії і Иосифа II.

134Див. есей Костомарова, “Две русские народности”, вперше надрукований у журналі Основа (Петербург), 1861, ч. 3.

135М. Драгоманов, Вибрані твори. I, (Прага, 1937), стор. 70. Цитата взята з “Автобіографії”, написаної в 1883 році, вперше надрукованої 1896 року.

136Вячеслав Липинський, Листи до братів-хліборобів (Відень, 1926), стор. XXV.

137М. В. Нечкина, ред., Очерки истории исторической науки в СССР, II (Москва, 1960), стор. 307.

138Фундатори Харківського університету належали до кола, що перебувало під впливом ідей та особистого прикладу філософа й духовного реформатора Григорія Сковороди (1722–94).

139Як повчальний контраст, можна тут згадати історію Фінляндії. Вищі кляси в Фінляндії були шведські. Але вони не пробували повернути країну, в ім’я “історичних прав”, назад під владу Швеції. Вони радше об’єднали свої сили з тубільною фінською більшістю, для спільної оборони вольностей рідного краю. Ця співпраця виявилася надзвичайно доброчинною як для Фінляндії, так для Швеції, а також для самої шведської меншости в Фінляндії.

140Як приклад можна згадати тезу польсько-українського політичного письменника Ф. Духінського, що згідно з ним росіян не можна вважати за справді слов’янський народ; вони за своїм походженням угро-фіни, що зазнали мовної славізації. Висновок з того: етнічні різниці між росіянами й українцями глибші, ніж на це вказувала б близька спорідненість цих двох східнослов’янських мов. Це вчення, — без уваги на те, як оцінювати його наукову стійкість, — користувалося помітною популярністю в українських колах.

141Троє людей заслуговують на згадку в цьому контексті: Володимир Антонович (1834–1908), історик та археолог, основоположник “київської історичної школи”, провідник таємної організації “Громада” та цілого українського руху в Росії під час найтяжчого періоду реакції 1880–90-их років; Вячеслав Липинський (1882–1931), заслужений історик, політичний мислитель та консервативний політик; митрополит Андрей Шептицький (1865–44), голова Греко-Католицької церкви в Галичині протягом сорок чотирьох років та найвидатніший український церковний діяч цього століття.

142Stanislav Smolka, Les Ruthènes et les problèmes religieux du monde russien (Bern, 1917), стор. 225 i 228.

143На Правобережній Україні російський уряд ліквідував уніятську церкву в 1839 році. Царська Росія повсякчасно складала докази непримиренної ворожости супроти українського католицизму східнього обряду, і цю настанову перебрала від неї у спадщину також Росія радянська.

144У белетристичних творах з життя англіканського духовного середовища, наприклад, у “Вейкфільдському парохові” Олівера Гольдсміта, зустрічаємо атмосферу, що разюче схожа на ту, яка панувала колись у патріярхальних домах галицького попівства. Проте існувала й одна важлива різниця: духовники Англіканської церкви були соціяльними союзниками англійської аристократії, тоді як духовники Греко-Католицької церкви перебували в гострій опозиції до польської аристократії в Галичині.

145Коронний край, “Королівство Галичини й Льодомерії”, включав, поруч з територією староруського Галицького князівства (що від нього взята була його назва), також етнічно польські обшири на захід від ріки Сяну. В українській, східній частині Галичини існувала, як на Правобережжі, соціяльно упривілейована польська меншість, складена з земельних власників та міського населення. В цілій провінції чисельна сила польського й українського елементу була приблизно рівна, але аристократичний характер австрійської конституції та політика Відня сприяли полякам. Від 1848 року до останніх днів монархії українці змагалися за поділ провінції на етнічних основах, але їх зусилля залишилися безуспішні.

146Повий виборчий закон до галицького сойму ухвалено на початку 1914 року, але вибух війни перешкодив тому, щоб він набрав чинности. Українці дістали близько 30 відсотків місць у соймі та мали бути допущені до співучасти в автономній крайовій адміністрації. Це ще не досягало того, чого українці домагалися як належного їм, згідно з їхньою чисельністю. Проте польська монополія на владу, нарешті, була проломана.

147Автор намагався зробити це у своїй статті “The Intellectual Origins of Modem Ukraine”, Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. VI (1958), No. 3–4. Див. український переклад цієї статті далі.

148Русофільський напрям виник у 1860-их роках як реакція проти гегемонії, що її поляки в той час здобули у провінції. Він годувався консервативними настроями деяких галицьких кіл, які добачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для всіх східних слов’ян: церковнослов’янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця, юліянський календар, врешті, старовинне ім’я “Русь”, що його легко можна було утотожнити з новітньою Росією.

149J. G. Kohl, Russia: St. Petersburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. (London, 1844), стор. 527–29.

150Дмитро Дорошенко, Український рух 1890-их рр. в освітленні австрійського консула в Києві. Праці Українського Наукового Інституту, т. 48 (Варшава, 1938), стор. 63–65.

151С. Н. Щеголев, Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма (Київ, 1912).

152Пробою сили українського руху були вибори до Російських Установчих зборів пізньої осени 1917 року. “П’ять мільйонів голосів, що їх начисто одержали різні українські списки, являють собою досягнення, помітне з кожного погляду; до цього треба додати щонайменше ще півмільйона голосів, що становлять українську частку у спільних списках, домовлених з іншими партіями... Перед лицем такої виразної демонстрації сили просто не годиться говорити, що український рух був слабою та штучною справою, вигаданою групкою гіпернаціоналістичних інтелектуалістів”. Oliver Henry Radkey. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1950), стор. 18 і 30. Правильність цього іспиту виразно визнав сам Ленін. Роза Люксембург вірила Сяк сьогодні професор Адамс), що Центральній Раді бракувало масової бази, і вона докоряла Ленінові за те, що він буцімто “розбещує” український націоналізм. Виправдовуючи свою політику, Ленін посилався на висліди виборів до Установчих зборів, як на доказ того, що український рух являє собою силу, з якою треба рахуватися. Тут можна ще зауважити, що в вісьмох губерніях України більшовики дістали тільки десять відсотків голосів. Див. Jury Borys, The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine (Stockholm, 1960), стор. 159–60.

153Підложжя державного перевороту, що його вчинив Скоропадський, недавно тому дослідив Олег Федишин на основі німецьких архівних джерел. Виявляється, що Скоропадський не був висунений німцями. Він з власної ініціятиви започаткував змову правих кіл проти соціялістичного уряду Центральної Ради. Незалежно від цього, німецька військова влада прийшла до рішення, що треба позбутися Ради, яка виявила себе “неподатливою у співпраці”. Обидві сторони домовилися тільки за кілька днів перед переворотом, що відбувся 29 квітня 1918. Див.: Oleh S. Fedyshyn, German Plans and Policies in the Ukraine, 1917–1918 (unpubl. doctoral dissertation, Columbia University, 1962).

154W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mil Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923, (Berlin, 1934), стор. 1.

155С. Ю. Витте, Воспоминания, III (Москва, 1960), стор. 274.

156Wacław Lipiński, Szlachta na Ukrainie (Краків, 1909), стор. 69.

157Борис Ольхівський, Вільний нарід (Варшава, 1937), стор. 72.

158Wacław Lasocki, Wspomnienia z mojego życia, I, (Краків, 1939), стор. 331.

159В. Антонович “Моя исповедь”, Основа, I, 1862; цитовано за Д. Дорошенко, Володимир Антонович (Прага, 1942), стор. 40–42.

160К. Михальчук і В. Чубинський у Трудах этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край; цит. за М. Драгоманов, Австро-руські спомини (Львів, 1892), стор. 322.

161Микола Міхновський, Самостійна Україна. (Нове видання, без місця друку, 1948), стор. 28.

162D. S. Mirsky. Russia: A Social History (London, 1931), стор. 277–278.

163Юрій Лавріненко. Василь Каразин архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973. (Мюнхен: “Сучасність”, 1975), 191 стор.

164Данилевский Г. П. Сочинения, (С.-Петербург, 1901), т. XXI, стор. 106. Див. також стор. 114, де дано приклад разючої недискретности Каразина.

165“This tragicomic story of overenthusiasm, vague promises, unrealistic schemes, and bureaucratic obstruction ended in a modest success”. — Hugh Seton-Watson, The Russian Empire, 1801–1917 (Oxford, 1967), p. 101.

166Каразин В. “О истинной и ложной любви к отечеству”, Украинский вестник, ч. 12, 1818; уривки статті передруковано у книзі: Федченко П. М. (ред.), Матеріали з історії української журналістики, вип. 1, (Київ, 1969), с. 184–187. Лавріненко посилається на цю статтю, але дискретно промовчує її дійсну тенденцію.

167Квітка-Основ’яненко Г. Ф., “О слободских полках” (1840), Твори в шести томах (Київ, 1957), VI, стор. 136.

168Omeljan Pritsak. “Prolegomena to Ukrainian Intellectual History: The First Period, 1805–1860-s”, Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies Held at Harvard University (Cambridge, Mass., 1975–1976), No. VI, pp. 46–52.

169Ольхівський Борис. Вільний нарід (Варшава, 1937), стор. 72–73.

170Єдиний виняток — студія відомого англійського медієвіста Стівена Рансімена про візантійську цивілізацію, що на неї в одному місці посилається Лавріненко (стор. 133–134, прим.). Твір Рансімена має дуже віддалене відношення до питань, яким присвячується книжка.

171James Т. Flynn. “V. N. Karazin, the Gentry, and Kharkov University”, Slavic Review (June 1969), vol. 28, no 2, pp. 209–220.

172Flynn, p. 212.

173Frank Fadner, Seventy Years of Pan-Slavism in Russia: Karazin to Danilevskii (Washington, D.C., 1962). Ця книжка не була нам доступна.

174George S. N. Luckyj, Between Gogol and Ševšenko: Polarity in the Literary Ukraine, 1798–1847 (München, 1971).

175Marc Raeff, Michael Speransky: Statesman of Imperial Russia, 1772–1839 (The Hague, 1957); Nicholas V. Riasanovsky, Nicholas I and Official Nationality in Russia, 1825–1855 (Berkeley and Los Angeles, 1959).

176Про ці питання існує велика література. За провідних знавців європейського середньовічного февдалізму вважають між істориками нашого століття француза М. Бльока й бельгійця Ф. Гансгофа. На увагу заслуговує американська колективна праця Феодалізм в історії” (Feudalism in History, ed. Rushton Coulborn (Princeton, New Jersey, 1957), де в порівняльний спосіб досліджено февдалізм і явища февдального типу в різних країнах світу; між статтями цієї книги особливо цінна студія Едвіна Райшауера про февдалізм в Японії. На сторінках англійського часопису Times Literary Supplement відбулася останнім часом дискусія про природу февдалізму. Вільям Летвін піддав грунтовній критиці марксистську концепцію (ч. від 25 березня 1977); репліки марксиствуючих англійських істориків поміщені в наступних числах у відділі листів до редакції.

177Joseph R. Strayer, Feudalism (Princeton, New Jersey, 1965), pp. 11–14.

178Див. Борис Крупницький, “Проблеми феодалізму в Україні”, в його збірнику Основні проблеми історії України” (Мюнхен, 1955).

179Richard Pipes, Russia under the Old Regime (New York, 1974); Tibor Szamueli, The Russian Tradition (London, 1974).

180Тут потрібні деякі додаткові уточнення. Георгій Плеханов, “батько російського марксизму”, характеризуючи устрій Московського царства XVI–XVIII ст., прирівнював його до древніх і новітніх азіятських деспотій, зокрема до Османської імперії. (Див. його: “Історія російської суспільної думки”) Сам Маркс, що вивчав праці англійських дослідників про Індію й Китай, допускав, хоч не послідовно і з ваганнями, існування окремого “азіятського способу виробнитцва”, відмінного від рабовласницької й февдальної формацій. Ще в 1920-их роках ця проблема дискутувалася в колах радянських сходознавців і марксистських теоретиків. Дебати на цю тему припинилися на початку 1930-их років, коли в радянській науці канонізовано “фев-дальну тезу”, що була прийнята й закордонними комуністами й попутниками. Тривале панування цієї догми до сьогодні являє собою один із доказів, що сталінізм надалі живий в СРСР. Про спори в марксистському таборі довкола питання про “азіятський спосіб виробництва” див.: Карл Вітфогель. “Орієнтальна деспотія”, розд. 9, “Зростання й падіння теорії про азіятський спосіб виробництва”. (Karl A. Wittfogel, Oriental Despotism: A Comparative Study of Total Power (New Haven and London, 1957). Порівняй також статтю “Азиатский способ производства”, “Советская историческая энциклопедия” (Москва, 1960), т. 1, стор. 267–268.

181“Hipolit Terlecki” — польська, а “Владимир” — російська форма. Я вживаю ці форми, які можна знайти у тогочасних документах. Українська форма його ім’я — Іполіт Володимир Терлецький.

182Терлецький послідовно дотримувався традиційних національних термінів “Русь, русин”, які він чітко відрізняв від “Росії, росіянин”.

183Розповідь про життя Терлецького базується головним чином на таких джерелах: 1) Його власні спогади: Записки архимандрита Владимира Терлецкого, бывшего греко-униатского миссионера // Русская старина, — 1889. — Т. 63. — С. 1–26; 559–578; 1891 — Т. 70 — С. 581–601; 1891. — Т. 71. — С. 351–391. 2) Група документів з ватіканських архівів: Litterae S. C. de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarussiae spectantes / Ed. A. G. Welykyj. — Romae, 1957. — Vol. 7. Ці документи стосуються переважно другого паризького періоду життя Терлецького на поч. 1850-х років. 3) Стаття І. Кревецького: Кревецький І. Від апостольства до зради // Нова зоря. — 1929 — Р. 4. — Ч. 45. — С. 3–6. 4) і 5) Дві статті І. Борщака: Борщак І. Українська католицька церква в Парижі сто років тому // Вістник української греко-католицької церкви у Франції. — 1945. — N. 1, 3–4 (ця стаття була доступна мені лише в машинописній копії); Une Eglise Catholique Ukrainienne й Paris il у a un siècle // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. — Vol. 1 (8). — Ser. 2, sectia 2. — Roma, 1950. — Fasc. 2–3 — P. 360–363. Ці дві статті Борщака, які мають однакову назву, не збігаються цілком щодо їхнього змісту, і кожна з них містить деяку інформацію, що не повторюється в іншій.

184Борщак помилково стверджує, що Терлецький був уніатом від часу свого народження. Це суперечить власним спогадам Терлецького.

185Записки архимандрита Владимира Терлецкого // Русская старина. — 1889. — Т. 63. — С. 23.

186Записки архимандрита Владимира Терлецкого. — С. 565.

187Записки архимандрита Владимира Терлецкого. — С. 565.

188Микола Гоголь гостював у княжни Волконської під час свого побуту в Римі. Я не зміг знайти свідчень будь-якого безпосереднього контакту між Терлецьким і Гоголем, хоча з хронологічного погляду це не здається неможливим.

189Записки архимандрита Владимира Терлецкого // Русская старина. — 1891. — Т. 70. — С. 589. Варто відзначити, що за декілька років по тому, 1856 р, галицький митрополит Михайло Левицький був призначений кардиналом. Це був перший приклад підвищення українського єпископа до рівня колегії кардиналів. Цей учинок Пія IX можна розглядати як часткове виконання його обіцянки, даної Терлецькому. Щодо другого, важливішого її пункту — створення українсько-католицького патріархату — вона залишилася нездійсненою досьогодні.

190“Греко-католики” — термін, який застосовувався щодо католиків східного обряду, або уніатів, Габсбурзької імперії.

191На цьому закінчується та частина “Записок...” Терлецького, яка була мені доступна. Я не міг звернутися до кінцевої частини, яка надрукована у журн.: Русская старина. — 1891. — Т. 1. — С. 351–391.

192Цит. за: Borschak Е. Une Eglise Ukrainienne... — P. 362. Цікаво було б знати склад парафіян, до яких Терлецький звертався зі своїми українськими проповідями у Парижі. Служби Божі у Церкві св. Кирила і Мефодія могли відвідувати деякі польські емігранти, уродженці України. Проте вони були римо-католиками латинського обряду, а не уніатами.

193Деякі з документів у збірнику: Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3356, 3360, 3368, 3375, 3376, 3377 стосуються питання висвячення учнів Терлецького Юліана Куїловського та Теофіла Коростенського.

194Біографію митрополита Куїловського див. у кн.: Назарко І. І. Київські і галицькі митрополити: Біографічні нариси (1590–1960). — Рим, 1962. — С. 214–220.

195Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską. — Warszawa, 1937. — S. 124–126.

196Згідно зі спогадами Терлецького, під час перебування в Костантинополі у 1847 р. він одержав листа від князя Чарторийського, в якому той у дуже обережних висловлюваннях запропонував йому таку угоду: князь обіцяв підтримати унійну акцію Терлецького за умови, що той визнає над собою політичний провід Чарторийського. “Зрозуміло, я не міг прийняти такої умови” (Русская старина. — 1889. — Т. 63. — С. 576).

197М. Гандельсман згадує “злосливі зауваження” про Терлецького, що їх надрукував близько 1850 р. відомий польський журналіст Юліан Клячко (Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 120, примітка 3).

198Див. лист Конгрегації віри від 30 листопада 1853 р. до архієпископа Сакконі, паризького нунція у кн.: Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3374. — P. 265–266.

199Доступні мені джерела не дозволяють установити, чи зустрічався Іполіт Терлецький зі своїм сином після 1836 р., і де його син помер.

200Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3390 (24 Martus 1855). — P. 274–275.

201Зоря Галицька. — 1851. — N. 20, 21. Ця стаття розповідала про Східне товариство та його роботу. Кореспонденція розглядається у статті І. Франка “Стара Русь”: Франко І. Стара Русь // Літературно-науковий вістник. — 1906. — Т. 36. — С. 368–370.

202Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862 / Вид. К. Студинський. — Львів, 1905. — С. 273–276.

203Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862. — С. 351.

204Лист Терлецького за 29 січня 1859 р. // Там само. — С. 427–428.

205Устиянович К. Н. М. Ф. Раєвський і російський панславізм: Спомини з пережитого і передуманого. — Львів, 1884. — С. 78.

206Зовнішній вигляд Терлецького описаний в опублікованих спогадах Платона Костецького, які цитує І. Франко (Франко І. Стара Русь. — С. 374).

207Два варіанти цієї поеми, написаної 1860 р., передруковано у кн.: Духнович О. В. Твори. — Т. 1. — Братіслава, 1968. — С. 335–337.

208Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenishen Kirche mit Rom. — Würzburg, Wien, 1881. — Bd. 2. — S. 937 (примітка).

209Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3473 (2 Januaris 1862). — P. 317–318; N 3483 (13 Maius 1862). — P. 324.

210Розповідь про останній період життя Терлецького базована лише на статті Кревецького (див. прим. 3), оскільки інші доступні біографічні джерела не подають потрібної інформації.

211Видається цілком можливим, що донос на Терлецького і його арешт були інсценізовані з метою дати властям підставу вигнати незручну для них людину. Ми не знаємо, який був легальний статус Терлецького під час його перебування на Закарпатті та Галичині, але, ймовірно, він ніколи не одержував австро-угорського громадянства, оскільки інакше йому не могли б дати наказ покинути країну.

212Див. прим. 3.

213Див. прим. 13.

214Див. прим. 3. “Записки...” підготував до друку друг Терлецького Лев Лопатинський. Під псевдонімом “Л. І. Галичанин” Лопатинський після смерті Терлецького написав статтю, присвячену його пам’яті (Старому другу // Слово. — 1889. — Ч. 5.) Ця стаття, недоступна мені, може бути цінною як джерело біографічних даних.

215Handelsman М. Ukraińska polityka. — S. 120 (прим. 3).

216Подражання Іісуса Христа, книжок четыры. Сочиненіє Томы зъ Кемписа... — Перемишль, 1862.

217Думы та думки Іосыпа Богдана Залеского, переведены зъ полского на родимый рускій языкъ... — Перемышль, 1862.

218Отчеркъ праздничныхъ проповѣдей... — Перемышль, 1862.

219Записки второго поклонического путешествія зъ Рима въ Ієрусалимъ и по иншихъ мьсцях Востока совершенного... — Львовъ, 1861 (2 выпуски).

220Левицкий І. Є. Галицко-руская библіографія XIX столѣтія...: У 2 т. — Львів, 1895. — Т. 2. — С. 12. Ця робота також стала для мене джерелом інформації про назви книг, перерахованих у прим. 38–41.

221Кореспонденція Якова Головацького... — С. 274 (прим. 1).

222Вони перечислені у кн.: Левицкий І. Є. Галицко-руская библіографія... — Т. 2.

223Угорская Русь и возрождение сознания народности между русскими в Венгрии. — Киев, 1874.

224Така Конгрегація для справ східних церков (Congregatio pro ecclesia orientali) була справді створена у 1917 р., за понтифікату Бенедикта XV.

225Терлецький поділяв цю думку разом зі своїм товаришем по зброї Міхалом Чайковським. Біограф останнього стверджував: “Згідно з історичними теоріями Чайковського, причиною занепаду Польщі було її відділення від спільного інтересу слов’ян і від слов’ян узагалі. В результаті цього вона волочилась, сказати б, у хвості західноєвропейської політики і стала іграшкою в руках німців та інших європейських держав. Аби виправити цю віковічну помилку, треба було наблизитися до слов’ян”. — Rawita-Gawroński F. Michał Czaykowski (Sadyk-Pasza). Jego życie, działalność wojskowa i literacka. — Wyd. 2-е. — St. Petersburg, 1901. — S. 36.

226Концепція Терлецького щодо російської історії разюче нагадує аргументацію Астольфа де Кустіна (див.: Custine de Astolphe. La Russie en 1839 (1843)). Терлецький не покликається на де Кустіна, але я переконаний, що він черпав свої аргументи з цієї відомої і широко обговорюваної книги.

227Див.: Duchiński F.-H. (de Kiew). Peuples Aryâs et Tourans, Agriculteurs et Nomades. Nécessité des réformes dans l’exposition de 1’histoire des peuples Aryâs-Européens et Tourans, particulièrement des Slaves et des Moscovites. — Paris, 1864.

228Варто відзначити, що коли 1907 р. галицький митрополит Андрей Шептицький розпочав свою сміливу унійну акцію в Росії, він також мав намір оперти її частково на старовірах. Див.: Korolevskij С. Métropolite André Szeptyckyj, 1865–1944 // Opera Theologicae Societatis Scientificae Ucrainorum. — Romae, 1964. — Vol. 16–17. — P. 192 й наступні.

229Сам контекст наводить на думку, що посилання на “багатьох католиків”, які, за Терлецьким, плекали мрійливі думки про майбутнє повернення Росії, було прихованою полемікою з певними колами римської курії.

230Трансакція, про яку згадує Терлецький, — це конкордат між Святим престолом і Росією від 3 серпня 1847 р., що його підписали кардинал-державний секретар Луїджі Ламбрускіні і граф Дмітрій Блюдов. Конкордат був спробою упорядкувати становище католицької церкви латинського обряду в Російській імперії, але він оминав проблему уніатів. Унія офіційно була заборонена Миколою I у 1839 р., за винятком Холмської дієцезії у Конгресовій Польщі. В тлумаченні Терлецького, конкордат 1847 р. означав мовчазне визнання цього акту.

231Це єдиний приклад уживання у “Слові...” терміна “Україна”. Контекст показує, що Терлецький розумів цей термін у його традиційному значенні, як ім’я козацької території над Дніпром.

232Можна впевнено стверджувати, що знання Терлецького про долю Шевченка й інших членів Кирило-Мефодіївського товариства йшло від Духінського. Той перед утечею на Захід у 1846 р. жив у Києві, де одержав з других рук деяку інформацію про існування підпільної української групи. Між січнем і березнем 1848 р. Духінський опублікував у друкованому паризькому органі князя Чарторийського “Trzeci Maj” (“Третє травня”) серію статтей з українського питання під назвою “Переяславська угода”. Там він обстоював ідею польсько-українського співробітництва, розповідав про гніт царського уряду на Україні і згадував процес над Шевченком, Кулішом (ім’я якого він неправильно подав як Кулеша) і декількох їхніх товаришів (імена яких він страшенно перекрутив). Уривки зі статтей в “Trzeci Maj” передруковано у кн.: Pisma Franciszka Duchińskiego: W 3 t. — Rapperswill, 1901–1904. — T. 2. — S. 213–225. Див. також: Handelsman М. Ukraińska polityka... — T. 2. — C. 110–115. Всупереч помилковому твердженню Духінського, що його повторив Терлецький, жоден із кирило-мефодіївців не був засуджений до примусових робіт у шахтах.

233Ідея, що слов’янські народи є особливо схильними до демократії, була широко поширена у добу романтизму. Терлецький, найімовірніше, почерпнув її з писань впливового польського еміграційного історика та публіциста Йоахіма Лелевеля (1786–1861), який стверджував, що народне правління (gminowładstwo), як суспільно-політична система, була характерною для первісних слов’ян.

234В оригіналі вжито слово “wieszcze” — почесне ім’я, надане польським поетам-романтикам, в першу чергу — Міцкевичеві, з яким Терлецький був особисто знайомий.

235Цей пункт програми Терлецького дивовижно схожий на уривок із “Правил” або “Катехізису” Товариства об’єднаних слов’ян (1823–1825): “... (15) Ти еси слов’янин і на землі твоїй при берегах морів, що її оточують, побудуєш чотири флоти — Чорний, Білий, Далмацький і Льодовитий... (16) У [портах] твоїх, слов’янин, процвітатимуть торгівля і морська сила, а в [місті] посеред землі твоєї справедливість для тебе мешкати стане”. (Избранные социально-политические и философские произведения декабристов: В 3 т. — Москва, 1951. — Т. 3. — С. 72). Чи ця загадкова паралель є простим збігом? Або ж ми маємо право припустити, що до Терлецького дійшла якась інформація про Об’єднаних слов’ян? Він був уродженцем Волині, де зародилося це Товариство; деякі з його членів належали до місцевої польсько-української шляхти. Об’єднані слов’яни були відгалуженням декабристського руху, яке, незважаючи на брак розвиненої української національної свідомості, слід розглядати як таке, що належить до традицій української політичної думки. Демократичний і федералістичний панславізм Об’єднаних слов’ян знайшов продовження у програмі Кирило-Мефодіївського братства, з одного боку, і в програмі Терлецького — з другого.

236Називаючи окремі слов’янські мови “наріччями” (“narzecza”), Терлецький дотримувався тієї традиції, яка була звичною для багатьох панславістів XIX ст. Хибне уявлення, що серед слов’янських мов українська є особливо близькою до церковнослов’янської, могло бути навіяне Терлецькому тією обставиною, що українізована версія церковно-слов’янської мови, т. зв. “славено-руский язык”, був літературною мовою України аж до XVIII ст.

237Ідея Терлецького про високе становище та духовне першенство Києва виводиться з традиції української думки XVII ст. Міф про “Київ, другий Ієрусалим” був поширений на Україні в час козацької доби (див.: Оглоблин Олександр. Гетьман Мазепа та його доба. — Нью-Йорк, Париж, Торонто. — 1950. — С. 145–147). Цю ідею можна також зустріти у деяких сучасників Терлецького. Микола Костомаров, лідер та ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, у незакінченій повісті “Панич Наталич” вклав в уста одного з провідних героїв пророцтво, що “примирені слов’яни одного дня об’єднаються в Києві, “столиці слов’янської раси”, а дзвін св. Софії [головної церкви у Києві] проголосить визволення слов’янських народів”. (Luciani С. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. — Paris, 1950. — P. 46.) А знайомий Терлецького і його товариш по зброї під час повстання 1831 р., поляк-українофіл Міхал Чайковський говорив у своїх “Козацьких повістях” (“Powieście kozackie”, 1837): “Київ є справжньою колискою слов’янської раси... Мені часто випадало розмовляти зі слов’янами різних країн, і всі згоджувалися, що Київ є архислов’янським містом” (Luciani G. Le Livre de la Genfèse... — P. 47).

238Франко I. Стара Русь: // Літературно-науковий вістник. — 1906. — Т. 36. — Кн. 12. — С. 360. Ця стаття не включена до радянського видання вибраних творів І. Франка (Твори: У 20 т. — Київ, 1950–1956).

239Див. найновіші книжки про Кирило-Методіївське товариство: Kostomarov’s ’Books of the Genesis of the Ukrainian People’. — New-York, 1954; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. — Москва, 1959; Luciani G. Le Livre de la Genèse...; Papazian D. N. I. Kostomarov and the Cyril-Methodian Ideology // Russian Review. — 1970. — Vol. 29. — N 1 (January); Papazian D. The Trial of the Cyril-Methodians // The Michigan Academician. — 1971. — Vol. 3. — N 4 (Spring). Див. також відповідні розділи книжок: Сергієнко Г. Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів 1826–1850. — Київ, 1971; Luckyj G. S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. Polarity in the Literary Ukraine: 1798–1847. — Municn, 1971.

240Handelman M. Ukraińska polityka... — S. 121.

241Див. резюме лекції Є. Пизюра у журн.: Harvard Ukrainian Studies Newsletter, 1972. — Vol. 4. — N 3–4 (November-December). — P. 15.

242Handelman M. Ukraińska polityka... — S. 121.

243Релігійна філософія кирило-мефодіївців розглянута у книжках: Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів, 1925. — С. 111–124; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага, 1931. — С. 107–134.

244Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. — Ляйпціг, б.д. — С. 24. Ідеологічні пов’язання між кирило-мефодіївцями, особливо Шевченком, та їхніми польськими сучасниками, були досліджені В. Щуратом у статті “Основи Шевченкових зв’язків з поляками”, поміщеній у книзі: Щурат В. Г. Вибрані праці з історії літератури. — Київ, 1963. — С. 242–350. Це питання теж розглядалося, стисло, але вичерпно у книзі: Luciani G. Le Livre de la Genfcse... — P. 33–36.

245Борщак І. Вступ [до його видання]: Костомаров М. Книги битія українського народу. — Париж, б.д. — С. 35.

246Франко І. Стара Русь. — С. 359.

247Франко І. Стара Русь. — С. 374.

248Професор Омелян Пріцак твердить, що генерал Дабіжа існував насправді; відомо, що він мав мазепинську орієнтацію і надрукував декілька статей у журналі “Киевская старина”.

249Цей біографічний нарис базується головним чином на статті: Grabski S. Życie і działalność literacka Franciszka Duchińskiego Kijowianina, надрукованій як вступ до зібрання праць Духінського: Pisma Franciszka Duchińskiego. — Rapperswill, 1901. — T. I. — S. VIII–XXIV. Спогади про юність Духінського можна знайти у його публікації: “Drógi [sic] mój XXVе letni jubileusz. — Paryż, 1885. Додаткову інформацію взято з досліджень: Handelsman М. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską. — Warszawa, 1937; Борщак І. Україна в Парижі... IX. Францішек Духінський // Україна. — 1953. — N 9. — С. 701–709.

250Щодо року народження Духінського існує деяка непевність. Частина джерел подає 1817 р. Але я приймаю той рік, що його вказує сам Духінський у праці: Drógi mój XXVе letni jubileusz. — S.V. Я не маю інформації про місяць і день його народження.

251Trzeci Maj. — 1848 — N 7. — 24 stycznia. Див. Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 114. Хоча Духінський жив у Києві у той самий час, коли діяло Братство, він не був знайомий із жодним із його членів (Duchiński F. Drógi mój XXVе letni jubileusz. — S. XXII).

252Під час Кримської війни Чайковський організував у Туреччині козацький легіон із метою створити автономну українську козацьку державу під Османським протекторатом. Див. Czajkowski М. (Mehmed Sadyk Pasza). Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku. — Warszawa, 1962. Порівняй недавнє біографічне дослідження: Chudzikowska J. Dziwne życie Sadyka Paszy: O Michale Czajkowskim. — Warszawa, 1971. У 1847–1848 рр. Терлецький подав декілька меморандумів папі Пію IX, пропонуючи встановити Руський уніатський (католицький східного обряду) патріархат, аби відвернути український і білоруський народи від духовної влади Руської православної церкви. Див.: Рудницький-Лисяк І. Іполіт Володимир Терлецький — забутий церковно-громадський діяч і політичний мислитель XIX століття і і Український історик. — 1973. — N 3–4 (39–40). — С. 157–160. Переклад повнішої англійської версії статті див. с. 221–249 цього тому.

253На основі яскравого літературного портрету, зробленого М. Гандельсманом (Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 110).

254Grabski S. Życie... — S. XXXIV. Борщак (Борщак І. Україна в Парижі... С. 709) подає дату 13 червня 1893 року.

255Фотографію могили Духінського вміщено в кн.: Борщак І. Україна в Парижі... — С. 709. Борщак також відтворює текст епітафії:

DUCHINSKOMU

ZEMLAKI

NACHI LUDE NE ZABUDUT’

DOKI ŻYTY BUDUT’

DUSZI TWEI, SŁOWA TWOHO BILSZ NE TRA NICZOHO.



256Pisma Franciszka Duchińskiego (далі — Pisma). — 1901 — Т. 1; 1902 — Т. 2; 1904-Т. 3. Усі томи надруковані у Рапперсвілі.

257Бібліографію публікованих творів Духінського надруковано в: Pisma. — Т. 1. — С. II–IV.

258Дальший виклад базується головним чином на: Duchiński F.-H. (de Kiew). Peuples Aryâs et Tourans, Agriculteurs et Nomades: Nécessité des réformes dans l’exposition de 1’histoire des peuples Aryâs-Européene et Tourans, particuliérement des Slaves et des Moscovites. — Paris, 1864. Я використав також три томи творів Духінського (“Pisma...”).

259Pisma... — T. 1. — S. 222.

260Peuples Aryâs et Tourans... — P. 22.

261Peuples Aryâs et Tourans... — P. 48. Це неправильна дата — не друкарська помилка, позаяк Духінський повторив її в назві німецькомовної брошури: Ursachen die seit der Katastrophe von Pultava 1708 zur Entwickelung der ruthenischen Nationölitat das Meiste beigetragen haben... — Rapperswill, 1872, яку цитує І. Борщак (Україна в Парижі... — С. 707.)

262Pisma. — T. 1. — S. 43.

263Pisma. — Т. 2. — S. 277–278; Peuples Aryâs et Tourans... — Р. 76–79.

264Pisma. — T. 1. — S. 51.

265Лист Ф. Духінського до графа Владислава Замойського, племінника і найближчого соратника князя Адама Чарторийського, від 15 березня 1852 р. Повний текст цього важливого листа передруковано в кн.: Handelsman М. Ukraińska polityka. — S. 148–150. Цитований уривок — на с. 150.

266Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 149.

267Handelsman М. Ukraińska polityka... — S. 148.

268Peuples Aryâs Агуаб et Tourans. — P. 74 (примітка 27).

269Peuples Aryâs Агуаб et Tourans. — P. 64 (примітка 12).

270Drógi mój XXVе letni jubileusz. — S. X.

271Публікації французьких послідовників Духінського перераховано й коротко розглянуто у праці І. Борщака: Borschak Е. L’Ukraine dans la littérature de 1’Europe occidentale. — Paris, 1935, спершу надрукованій у журналі: Le Monde Slave. — 1933. — N 3, 4; 1934. — N 1, 2, 4; 1935. — N 1. — P. 89–91.

272Borschak E. L’Ukraine... — P. 90.

273Delamarre C. Un pluriel pour un singulier, et le panslavisme est détruit dans son principe. — Paris, 1868. Цитовано у кн.: Borschak Е. L’Ukraine... — P. 90–91.

274Надрукована у Парижі, 1869. Уривки з цього тексту вміщено у кн.: Borschak Е. L’Ukraine... — Р. 93–94. Мені був доступний німецький переклад: Delamarre C. Ein Volk von fünfzehn Millionen Seelen welches von der Geschichte vergessen worden ist: Eine Petition an den Französischen Senat. — Paris, Berlin, Lemberg, 1869.

275Delamarre C. Ein Volk... — S. 8.

276Leger L. Souvenirs d’un Slavophile. — Paris, 1905. — P. 20–24. Цитується у праці: Borschak E. L’Ukraine... — p. 88.

277Od Wydawców // Pisma. — Т. 1. — S. V.

278Газету “Основа”, що виходила у Львові двічі на тиждень у 1870–1872 рр, не слід плутати з більш відомим петербурзьким місячником з такою самою назвою (1861–1862).

279Детальний розгляд статей Ф. Духінського в “Основі” див.: Возняк М. Під гаслом “На Дніпро! На Дніпро! До Києва!” Францішек Духінський і українська справа // Діло. — 1935. — NN 96, 97, 98, 101. — 12, 13, 14, 17 квітня.

280Інформацію взято з кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — Т. 2. — Київ, 1970. — С. 11, 183–185, 461. Відомо, що одним із галичан, який зустрічав Ф. Духінського у Цюріху, був Василь Нагірний (1847–1921). Пізніше він зробив видатну кар’єру як архітектор і піонер українського кооперативного руху.

281Про політику Юліана Лаврівського див.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 118–123.

282Порівняй глибокий тогочасний аналіз Ю. Венеліна “О споре между южанами и северянами на счет их россизма”, надрукований посмертно у “Чтениях Московского общества истории и древностей” (1847, N 4). Я користувався резюме з обширними цитатами з оригіналу, вміщене у кн.: Пыпин А. Н. История русской этнографии. — СПб, 1891. — Т. 3. Этнография малорусская. — С. 301–307.

283Костомаров Н. Две русские народности // Основа (СПб.) — 1861. — N 3. Уривки цієї статті в англійському перекладі див.: Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — 1957. — Vol. 5–6. — P. 137–139.

284Костомаров M. Мое украинофильство в “Кудеяре” // Науково-публіцистичні і полемічні писання / Ред. М. Грушевський. — Київ, 1929. — С. 251.

285Doroshenko D. A Survey... — Р. 139.

286Історія Русів / Ред. О. Оглоблин, перекл. В. Давиденко. — Нью-Йорк, 1956. — С. 134, 158, 184, 223, 274, 308, 320.

287О. Кониський надрукував у Галичині під псевдонімом О. Стодольский дослідження під назвою “Етнографія славянщини” (Львів, 1887), у яких описував росіян як хижих дикунів і пояснював їхній характер “фінсько-татарською кров’ю”. Див. критичну рецензію М. П. Драгоманова “Науковий метод в етнографії” (1888 р.), передруковану в кн.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Вид. М. Павлик. — Львів, 1906. — Т. 3. — С. 117–128.

288Драгоманов М. П. Добавление к автобиографической заметке // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 77.

289Я міг користуватися другим доповненим виданням: Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Росія. — Стамбул [насправді Відень], 1916.

290Спогади А. Цурковського, надруковані в кн.: Альманах “Молодої України”: Спогади про гімназійні гуртки в Бережанах. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1954. — С. 30.

291Костомаров М. Ответ на выходки газеты (краковской) “Czas” i журнала “Revue contemporaine” (1861) // Науково-публіцистичні писання... — С. 79.

292Див. статтю-рецензію М. П. Драгоманова “Науковий метод в етнографії”, наведену вище у примітці 39. Подібні аргументи часто зустрічаються у його творах.

293М. П. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 364.

294Лист М. П. Драгоманова до М. Павлика від 31 жовтня 1889 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом / Зладив М. Павлик. — Чернівці, 1912. — Т. 5. — С. 396. Згаданий у листі російський публіцист Михайло Катков (1818–1887) вважався ідеологом реакційно-шовіністичного режиму Олександра III.

295Я аналізую цей перехід з позицій федералізму до самостійництва у статті “Четвертий Універсал і його ідеологічні попередники” (див. другий том цього видання).

296Донцов Д. Підстави нашої політики. — Відень, 1921.

297Див. недавню спробу підперти цю тезу науковими аргументами: Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй. — Нью-Йорк, Париж, 1964.

298Шерех Ю. Друга черга — [Нью-Йорк], 1978. — С. 370–371; цитований уривок був написаний у 1948 р.

299Duchiński F. Drógi mój XXVе letni jubileusz. — S. XI.

300Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871–1877/ Зладив М. Павлик. — Львів, 1910. — С. 72.

301Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — Варшава, 1937. — С. 320.

302Архів Михайла Драгоманова. — Т. 1. — С. 245–246.

303Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под. ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 329.

304Драгоманов M. П. “Переднє слово” до “Громади” // Вибрані твори. — Т. 1 (єдиний, що з’явився). — Прага, 1937. — С. 120.

305Драгоманов M. П. “Переднє слово” до “Громади”. — С. 115.

306Порівняй: Феденко П. М. Драгоманов і П’єр Жозеф Прудон // Драгоманівський збірник / Вид. В. Сімович. — Прага, 1932. — С. 271 й наступні.

307Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 124.

308Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 118.

309Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 435.

310Драгоманов М. П. Историческая Польша... — T. 1. — С. 124.

311Драгоманов M. П. Переднє слово... — С. 115.

312Драгоманов М. П. Листи до Ів. Франка і інших, 1881–1886 Вид. І. Франко. — Львів, 1906. — С. 138–139.

313Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 194–195.

314Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик.: У 7 т. (нумерація: ТТ. 2–8). — Чернівці, 1910–1912. — T. 3. — C. 382.

315Драгоманов М. П. Къ вопросу о національностях въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 865.

316Драгоманов M. П. “Народная Воля” о централизаціи революціонной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 397 (примітка).

317Драгоманов M. П. Чудацькі думки про українську національну справу. — Відень, 1915. — С. 76–81.

318Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 259.

319Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 318–319.

320Порівняй: Слюсаренко X. Студії Драгоманова з історії Риму // Драгоманівський збірник. — С. 243 й наступні.

321Драгоманов М. П. Переписка / Вид. М. Павлик. — Львів, 1901. — С. 123.

322Драгоманов М. П. Вопросъ об историческом значеніи Римской имперіи и Тацитъ. — Киев, 1870. — С. 36–37.

323Драгоманов M. П. Рай і поступ. — Відень. 1915. — С. 64.

324Порівняй: Дорошенко В. М. Драгоманов і його думки про релігійні і церковні справи // Віра і наука (Коломия). — 1926 — N 6.

325Драгоманов М. П. “Мария”, поэма Т. Гр. Шевченка // Собраніе политическихъ coчиненій — Т. 2. — С. 766.

326Порівняй: Драгоманов М. Віра у громадські справи // Пам’яті Михайла Драгоманова, 1895–1920: Збірник / Вид. Я. Довбишенко. — Харків, 1920. — С. 89.

327Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілом Окуневським / Зладив і видав М. Павлик. — Львів, 1905. — С. 208.

328Драгоманов М. П. Оповідання про заздрісних богів. — Нью-Йорк, 1918.

329Драгоманов М. П. “Марія”, поэма... — С. 757.

330Дорошенко В. М. Драгоманов і його думки... // Віра і наука. — 1926. — N 9.

331Див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 184. Ці принципи визнають Боже батьківство, братерство всіх людей і самоуправління всіх громад трьох або більше членів “Руського братства”.Див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 184. Ці принципи визнають Боже батьківство, братерство всіх людей і самоуправління всіх громад трьох або більше членів “Руського братства”.

332Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілом Окуневським. — С. 209.

333Драгоманов М. П. Отповіді і замітки // Громада. — 1879. — N 4. — С. 351, 356.

334Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 256.

335Драгоманов М. П. Новыя русскія статьи по польскому вопросу // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 558.

336Драгоманов М. П. Рай і поступ. — С. 61.

337Порівняй: Drahomanov М. Р. The Program of the Review “Hromada” // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Ed. I. L. Rudnytsky. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Vol. 2. — 1952. — N 1. — P. 206–208.

338M. P. Drahomanov. Les paysans russo-ukrainiens sous les libéraus hongrois, цит. за: Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 86.

339Драгоманов М. П. Абсолютизмъ и капитализмъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 573.

340Драгоманов М. П. Передне слово... — С. 122.

341Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. — Відень, 1915. — С. 38.

342Драгоманов M. П. Чудацькі думки... — С. 13.

343Драгоманов M. П. Чудацькі думки... — С. 16.

344Порівняй: M. P. Drahomanov. Political and Social Ideas in Ukrainian Folk Songs // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 204.

345Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. 6. — С. 151–152.

346Архів М. Драгоманова. — С. 308.

347Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка... — С. 350.

348Драгоманов М. П. Австро-руські спомини. — Львів, 1889–1892. — С. 445.

349Драгоманов М. Переписка. — С. 22–23.

350Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка... — С. 350.

351Drahomanov М. Р. Free Union: Draft of a Ukrainian Political and Social Program (Part 2, Section 5) // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 204.

352Драгоманов М. П. Переднє слово. — C. 119.

353Драгоманов М. П. Абсолютизмъ и капитализмъ. — С. 572.

354Драгоманов М. П. Австро-руські спомини. — С. 356.

355Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 151.

356Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 29.

357Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Громада. — 1879. — N 4. — С. 199–200.

358Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 206–207.

359Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 212–213.

360Драгоманов М. П. Отповіді і замітки. — C. 313.

361Драгоманов М. П. Терроризмъ и свобода, муравьи и корова. Ответы на ответь “Голоса” // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 289, 301.

362Порівняй: Заславский Д. М. П. Драгоманов... — С. 100.

363Це є основною ідеєю дослідження М. Грушевського “З починів українського соціалістичного руху: Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток” (Відень, 1922). З офіційного радянсько-російського погляду теорія незалежного походження українського марксизму є, звичайно, страшною єрессю. Звинувачення у такому націоналістичному ухилі відігравали свою роль у ліквідації місцевих українських комуністичних лідерів у 1930-х роках.

364Драгоманов М. П. Переписка... — С. 122.

365Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 350.

366Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Т. 6. — С. 143.

367Драгоманов М. П. Историческая Польша... — C. 136–137.

368Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 344.

369Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 342–343.

370Драгоманов М. П. Обаятельность энергіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 386.

371Драгоманов М. П. Обаятельность энергіи. — С. 3846.

372Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 216.

373Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Келябова. — С. 427.

374Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 130 (підрядкова примітка).

375Це є головною тезою праці Драгоманова “Историческая Польша...”

376Драгоманов М. П. Естественныя области и пропаганда соціализма на плебейских языкахъ восточной Европы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 330 (й наступні).

377Заславский Д. М. П. Драгоманов... — С. 109.

378Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 145.

379Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 49.

380Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 220.

381Drahomanov М. Р. La Littérature Oukraïnienne proscrite par le Gouvemement Russe. — Genéve, 1878. — P. 8.

382Драгоманов М. П Автобіографія // Вибрані твори. — C. 70.

383Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 195.

384Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 215–216.

385Порівняй: Drahomanov М. Р. The Lost Epoch // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 153–160.

386Драгоманов M. П. Письмо В. Г. Белинскаго къ Н. В. Гоголю (Предисловіе) // Собрате политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 246 (підрядкова примітка).

387Драгоманов М. П Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 17 й наступні.

388Драгоманов М. П Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 17–18.

389Драгоманов М. П Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 22.

390Драгоманов М. П. Переднє слова... — С. 108.

391Драгоманов М. П. Къ вопросу о національностяхъ в Россіи. — С. 866.

392Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 112.

393Драгоманов М. П. Чудацькі думки... — С. 94.

394Драгоманов М. П. Чудацькі думки... — С. 102.

395Драгоманов М. П. К биографии А. И. Желябова. — С. 418.

396Драгоманов М. П. Терроризмъ и свобода. — С. 287.

397Відповідь М. Драгоманова на юбілейні привітання // Вибрані твори. — С. 92.

398Цит. за: Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 213.

399Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 216.

400Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 147.

401Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 138.

402Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 125.

403Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 16.

404Порівняй: Drahomanov М. Р. Political and Social Ideas in Ukrainian Folk Songs // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 209–213.

405Драгоманов М. П. Козацькі спомини і громадські потреби в Кубанщині // Громада. — 1882. — N 5. — С. 225 й наступні.

406Відповідь М. Драгоманова... — С. 91–92.

407Відповідь М. Драгоманова... — С. 89–90; Архів МДрагоманова. — С. 240, 331.

408Архів М. Драгоманова. — С. 271.

409Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. 1887–1895 / Зладив І. Франко. — Львів, 1908. — C. IV.

410Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка... — С. 297–299.

411Драгоманов М. П. Переднє слово... — С. 139.

412Драгоманов М. П. Чудацькі думки... — С. 20.

413Архів М. Драгоманова. — С. 245–246.

414Порівняй: Драгоманов M. П. Шевченко, українофіли і соціалізм.

415Драгоманов M. П. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 64–65.

416Архів М. Драгоманова. — С. 315.

417Архів М. Драгоманова. — С. 32.

418Франко І. Передмова. — C. V.

419Драгоманов M. П. Историческая Польша... — С. 253.

420Порівняй: Drahomanov М. Р. Free Union... — P. 202.

421He треба змішувати з сучасною радянською адміністративною одиницею з тією самою назвою.

422Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка. — С. 314 і наступні.

423Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik — Bd. 22. — Tubingen, 1906. — S. 267.

424Драгоманов М. П. Переднє слово... — C. 142.

425Порівняй: Drahomanov М. Р. The Centralization of the Revolutionary Struggle in Russia // Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. — P. 181–192.

426Драгоманов M. П. Письмо В. Г. Белинскаго... — C. 248.

427Драгоманов М. П. Вольный союзъ — Вільна спілка... — С. 344 (підрядкова примітка).

428Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським. — С. 14.

429Драгоманов M. П. До чего довоевались // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 121.

430Драгоманов М. П. Либерализмъ и земство в Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 787–857.

431Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм. — С. 202.

432Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 259.

433Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших, 1881–1886. — С. 66.

434Заславский Д. M. П. Драгоманов... — С. 48.

435Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйне // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 525 і наступні.

436Заславский Д. М. П. Драгоманов... — С. 113.

437Драгоманов M. ПИсторическая Польша... — С. 253.

438Драгоманов летально розглянув польське питання у своїй капітальній праці “Историческая Польша...” (Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 1–272.)

439Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським. — С. 217.

440Драгоманов M. П. Внутреннее рабство и война за освобожденіе// Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 88.

441Порівняй: Drahomanov М. Р. Germany’s Drive to the East and Moscow’s Drive to the West // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 161–174.

442Інформації взято з таких джерел: М. П. Драгоманов. Автобиографи ческая заметка. — “Літературно-публіцистичні праці”, 1, Київ, 1970; М. Грушевський. З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток. Відень, 1922; Д. Заславский. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. Київ, 1924; Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна” (Київ), 1926, ч. 2–3; Ігнат Житецький. Останній виїзд М. П. Драгоманова за кордон. — “Україна”, 1926, ч. 2–3.

443Див.: В. Калинович. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. Львів, 1967.

444“Турки внутренние и внешние” (1876); “Внутреннее рабство и война за освобождение” (1877); “До чего довоевались” (1876). Брошури передруковані в: “Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова”, т. 2. Париж, 1906.

445Історія взаємовідносин між Драгомановим і Старою громадою задокументована в книзі: Архів Михайла Драгоманова, 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). Праці Українського Наукового Інституту, т. 37. Варшава, 1937.

446Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна”, 1926, ч. 2–3, ст. 3.

447“Відповідь М. Драгоманова на ювілейні привітання 16.XII.1894”. М. П. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1 (єдиний, що з’явився). Прага, 1937, ст. 89.

448“Переднє слово” до “Громади” цитуємо за виданням: М. П. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1, ст.ст. 93–147.

449М. П. Драгоманов. Автобиографическая заметка. — “Літературно-публіцистичні праці”, т. 1, ст. 68.

450Стосовно ставлення Драгоманова до поляків і проблеми польсько-українських взаємовідносин див. нову монографію Горнової: Elżbieta Hornowa. Problemy polskie w twórczości Michała Drahomanowa. Вроцлав, 1978.

451О. К. Мицюк. Український економіст-громадівець С. А. Подолінський. Львів, 1933, ст.ст.3–4.

452Пантелеймон Куліш. Об отношении малорусской словесности к общерусской. Эпилог к “Черной раде”. — Вибрані твори. Київ, 1969, ст. 499.

453Доповідь В. Антоновича “Характеристика деятельности Богдана Хмельницкого”, прочитана на засіданні “Товариства Нестора-літописця” 14 січня 1898 р. і надрукована в “Чтениях Общества Нестора-летописца”, кн. 13. Київ, 1899, ст.ст. 101–104. Цитовано за: Д. Дорошенко. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. Прага, 1942, ст. 131.

454“По вопросу о малорусской литературе”. Відень, 1876. Цитовано за виданням: М. Драгоманов. Літературно-публіцистичні праці, т. 1, ст. 352.

455Вольный союз — вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы. Женева, 1884. Передруковано в: Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова, т. 1 Париж, 1905.

456Див.: Євген Пизюр. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова. — “Листи до приятелів”, рік XIV (1956), кн. 8–9–10.

457Іван Лисяк-Рудницький. Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та конфлікту. — “Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського”. Філадельфія, 1978, ст.ст. XLVII–XLVIII (див. другий том цього видання).

458Prof. Mytziuk, Prag. Die politischen und sozialökonomischen Anschaungen Drahomanivs. — “Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven”. Нова серія, том II (1935), ст. 291.

459Плодом співпраці між Драгомановим і Подолинським була “Програма”, датована 1 вересня 1880 р., що з’явилася в першому числі т. зв. періодичної “Громади”, за підписами М. Драгоманова, М. Павлика й С. Подолинського. Її основним автором був Подолинський, але Драгоманов вніс свої поправки. Тон і зміст цього документу куди радикальніший, ніж “Переднього слова” з 1878 року. Це був найлівіший пункт у політичних виступах Драгоманова, і він сам потім жалів, що піддався вимогам Подолинського. Текст “Програми” 1880 р. передруковано в: М. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1, ст.ст. 148–151.

460Заголовок вступної статті, вміщеної в празькому виданні “вибраних творів” Драгоманова.

461Характеристичним продуктом націоналістичного середовища є брошура М. Мухина (Драгоманов без маски, Львів, 1934), що в ній, між іншим, прирівняно Драгоманова до Азефа та названо його “законим спадкоємцем Петра I” (ст.ст. 54–55).

462Stanislaus von Smolka. Die reussische Welt. Historisch-politische Studien, Vergangenheit und Gegenwart. Відень, 1916, ст. 105.

463Д. Заславский. Цит. праця, ст. 5.

464Первісний начерк цієї статті було написано до того, як я познайомився зі статтею Е. Горнової “Єврейське питання в творчості Драгоманова” (Hornowa Е. Problem żydowski w twórczości Dragomanowa // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. 1966. — N 57. Stycz.-marz. — S. 3–37). Виклад матеріалу у пані Горнової детальніший, ніж у мене, але вона не намагається вмістити предмет дослідження у контекст еволюції української суспільної думки. Можна також простежити певну тенденцію до замовчування тих аспектів ідей Драгоманова, які несумісні з офіційною ідеологією сучасної Польщі.

465Драгоманов М. П. Евреи и поляки в Юго-Западномъ краѣ // Политическія сочиненія / Под. ред. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. — Москва, 1908. — Т. 1 Центр и окраины [єдиний, що зявився]. — С. 217–267. Я користувався цим виданням. Варто відзначити, що стаття Драгоманова була написана з приводу публікації книжки: Труды этнографическо-статистической экспедиціи в Западно-Русскій край / Изд. П. П. Чубынский: В 7 т. — Ст. Петербургъ, 1871–1878. Драгоманов написав обширний огляд сьомого тому збірки П. Чубинського, що стосувався польської та єврейської меншостей на Правобережній Україні. Він використовував дані, які знаходив у Чубинського, але інтерпретація та висновки повністю належать йому.

466Драгоманов M. П. Евреи и поляки... — С. 219.

467Архів Михайла Драгоманова. — Варшава, 1937. — Т. 1. — С. 320.

468Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 542.

469Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 224–229.

470Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 227.

471Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 225.

472Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 224.

473Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 227.

474Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 223–224.

475Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 226.

476Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 226.

477Драгоманов М. П. Евреи и поляки... — С. 226–227.

478Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 525–540.

479Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 527.

480Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 529.

481Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 631.

482Драгоманов M. П. “Народная Воля” о централизаціи революционной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 394 (підрядкова примітка).

483Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 540. Це твердження, яке є наріжним каменем поглядів Драгоманова на єврейське питання, можна знайти вже в статті 1875 р. Див.: Политическіе сочиненія. — С. 218.

484Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534.

485Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534, 537..

486Драгоманов М. П. Отъ группы сощалистовъ-евреевъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 327.

487Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 539.

488Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 539.

489Особливо важливими є дві роботи: післямова Драгоманова як видавця до брошури “Отъ группы соціалистовъ-евреевъ” (Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 328) і коротка стаття “Еврейскій вопросъ въ славянскомъ кружкѣ въ Лондонѣ” (Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 541–542).

490Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовъ-евреевъ. — С. 328.

491Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ наУкрайнѣ. — С. 529.

492Загальний огляд політичної філософії Драгоманова, зокрема його федеративних та конституційних ідей; див. у моїй статті “Драгоманов як політичний теоретик” (див. с. 299–346 цього тому), а також: Пизюр Є. Конституційна програма і теорія М. Драгоманова // Journal of Ukrainian Studies. 1981 — Vol. 6. — N 2. — P. 28–42. Сучасне радянське трактування цієї теми див.: Сокуренко В. Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине XIX века. — Львов, 1966.

493Детальні пропозиції Драгоманова щодо перебудови Російської імперії на федеративних засадах містяться у його трактаті: Вольный союз — Вільна спілка: Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 273–375. (Англомовний переклад центральної частини цієї праці — самих конституційних пропозицій, без обширного авторського коментаря — включений у кн.: Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Vol. 2. — 1952. — N 1. — P. 193–205. Альтернативна концепція незалежної України у “Програмі”, яка за підписами Драгоманова та його двох співпрацівників, М. Павлика і С. Подолинського, була опублікована в журналі “Громада” N 1 (1880), передрукована у кн.: Драгоманов М. П. Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1. (єдиний, що появився). — С. 148–151.

494Програма... // Там само. — С. 149.

495Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка (Опытъ украинской политико-соціальной программы) // Собраніе политическихъ сочиненій. — T. 1. — С. 309.

496Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 541–542.

497Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 112 (примітка N 1).

498Драгоманов М. П. Вниманію соціалистовъ-эммигрантовъ изъ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 315–319.

499Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 179.

500Trial and Error: The Autobiography of Chaim Weizmann. — New York, 1949. — P. 35.

501Порівняй: Vincenz Stanislav. Begegnung mit Chassidim // Kairos. Zeitschrift für Religionswissenschaft und Theologie (Salzburg). — 1961. — N 1. — S. 20–31.

502Драгоманова змальовано, наприклад, як антисеміта у кн.: Greenberg L. The Jews in Russia: In 2 vols. — New Haven, 1951. — Vol. 2. — P. 57. У рецензії на другий том цієї роботи Й. Шацький коментував це так: “Наділяти українського вченого Драгоманова ярликом антисеміта несправедливо і цілком безпідставно” (див.: Circle of Jewish Bookland / Ed. Jewish Book Council of America. — New York, 1952. — P. 2.)

503Воспоминания Бориса Николаевича Чичерина: Земство и московская дума. — Москва, 1934. — С. 292.

504Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовъ-евреевъ. — С. 328.

505Patz S. Die Entwicklung des föderativen Gedankens in Russland im Zeichen des Liberalismus Ende der 70-er und Anfang 80-er Jahre des 19. Jahrhunderts. Ph. D. Dissertation, Friedrich Wilhelm Universität. — Berlin, 1930. — S. 31.

506Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов... — С. 111, 112–113.

507Feldmann W. Geschichte der politischen Ideen in Polen seit dessen Teilungen (1795–1914). — Osnabrück, 1964. — S. 423 (передрук видання 1917 p.).

508Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів. 1926. — С. 440.

509Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — Syracuse, N.Y., 1951-P. 88 (примітка N 27).

510Тексти Третього універсалу і Закону про національно-персональну автономію див.: Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року / Вид. Я. Зозуля. — Нью-Йорк, 1967. — С. 70–73, 85–86.

511Goldelman S. Zur Frage der Assimilierung und Denationalisierung der Juden in der Sowjetunion // Sowjet Studien. — 1961. — N 10. — S. 41–42. Цей самий автор зробив вагомий внесок до історії українсько-єврейських взаємин працею: Goldelman S. I. Jewish National Autonomy in the Ukraine, 1917–1920. — Chicago, 1968. Ця публікація є англомовним перекладом праці: “Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920”. — Мюнхен, 1967. Задля порівняння варто взяти до уваги ранішу роботу на паралельну тему, пов’язану з польською меншістю: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917–1918. — Warszawa, 1948.

512Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — P. 84.

513До проблеми євреїв на Україні // Сучасність. — 1961. — N 8. — С. 116–121. (Конспект доповіді Всеволода Голубничого, виголошеної на зібранні Української Вільної Академії Мистецтв і Наук у Сполучених Штатах Америки 10 червня 1961 р. в Нью-Йорку).

514Текст промови І. Дзюби, який поширюється в Українській РСР підпільно, був надрукований у декількох українських еміграційних періодичних виданнях. Див., наприклад: Дзюба І. У 25 роковини розстрілів у Бабиному яру // Сучасність. — 1967. — N 11. — С. 31–35. Англомовний переклад появився у кн.: The Chornovil Papers / Comp. V. Chornovil. — New York, Toronto, London, 1968. — P. 222–226.

515Buber М. The Tales of Rabbi Nachman. — Bloomington, Ind., 1962. — P. 32.

516В. А. Серчик (див.: Serczyk W. Koliszczyzna. — Kraków, 1968. — S. 97) оцінює кількість жертв серед євреїв під час уманської різанини як бл. 3 000 чол.

517Див.: Жаботинський В. Зібрані статті з національного питання / Вид. І. Клейнер. — Б. м., 1983.

518Передруковано у кн.: Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / Вид. М. Грушевський. — Київ, 1928. — С. 111–123.

519Полеміку між “Основою” та “Сіоном” підсумовано у вступній статті М. Грушевського “З публіцистичних писань Костомарова” (Там само. — С. XIII–XV).

520Там само. — С. 123.

521Там само. — С. 122.

522Там само. — С. XIII.

523Дальша розповідь базується на моїй ранішій статті “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин (див. с. 375–388 цього тому). Деякі уривки з неї включено в цю статтю. Див. також: Hornowa E. Problem żydowski w twórczości Dragomanowa // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1966. — N 52. — Stycz. — Marz. — S. 3–37.

524Див.: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик. — С. 299–347 цього тому.

525Передруковано у кн.: Драгоманов М. П. Политическія сочиненія / Под ред. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского. — Москва, 1908. Т. 1 Центръ и окраины [єдиний, що появився]. — С. 217–267. “Південно-Західний край” був офіційним адміністративним терміном для трьох провінцій Київської, Волинської та Подільської, — території, назагал відомої як Правобережна Україна.

526Передруковано у кн.: Драгоманов М. П. Собраніе политическихъ сочиненій. / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905–1906. — Т. 2. — С. 625–540.

527Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовь-евреевъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 327.

528Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 540.

529Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534.

530Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 534, 537.

531Драгоманов М. П. Отъ группы сощалистовъ-евреевъ. — С. 327.

532Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 539.

533Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 527.

534Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 539.

535Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйні. — С. 529.

536Див.: Mishkinsky М. The Attitude of the Southem-Russian Workers’ Union Toward the Jews (1880–1881) // Harvard Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 6, N 2. — P. 191–216.

537Serbyn R. In Defense of an Independent Ukrainian Socialist Movement: Three Letters of Serhii Podolynsky to Valerian Smirnov // Journal of Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 7, N 2. — P. 11.

538Драгоманов МЛ. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — T. 1. — С. 235.

539Драгоманов М. П. Еврейскій вопрось на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 531.

540Драгоманов М. П. “Народная Воля” о централизаціи революціонной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 394 (прим. N 1), 399.

541Драгоманов М. П. Еврейский вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 542.

542Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ. — С. 531.

543Драгоманов М. П. Евреи и поляки въ Юго-Западном краѣ // Политическія сочиненія. — С. 226.

544Драгоманов М. П. Евреи и поляки въ Юго-Западном краѣ. — С. 227.

545Драгоманов М. П. Отъ группы соціалистовъ-евреевъ. — С. 328.

546Детальніше див.:Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин. — С. 378–379 цього тому.

547Заславский Д. М. П. Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 111, 112–113.

548Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ. — С. 542.

549Драгоманівські пропозиції щодо умов, які забезпечили б права етнічних меншостей, містяться у його проекті демократично-федералістичної конституції для Росії: Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 237–375 (особл. див. с. 280, 316).

550Драгоманов М. П. Програма “Громади” // Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1 (єдиний, що вийшов). — С. 149.

551Mishkinsky М. Op. cit. — P. 193.

552Див.: Кудрявцев П. Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка // Збірник праць єврейської історично-археографічної комісії. — Київ, 1929. — Т. 2. — С. 1–81.

553Спочатку надрукована польською мовою під назвою “Semityzm і antysemityzm w Galicji” (Przegląd Społeczny. — 1887. — N 4. — C. 431–444). Українську версію в авторському перекладі див. у кн.: Франко І. В наймах у сусідів. — Львів, 1914. — С. 115–131.

554Франко І. В наймах у сусідів. — С. 117.

555Франко І. В наймах у сусідів. — С. 129.

556Франко І. В наймах у сусідів. — С. 131.

557Franko І. Państwo żydowskie // Tydzień: Dodatek literacki “Kurjera Lwowskiego”, 1896. — 9 Marzec. Оригінальний польський текст разом з англійським перекладом надруковано в статті: Wilcher A. Ivan Franko and Theodor Herzl. To the Genesis of Franko’s Mojsej // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 6, N 2. — 1982. — P. 238–243.

558Зустріч між Герцлем і Франком списано у першій половині статті А. Dільчера, цитованої вище, с. 233–238.

559Зустріч між Герцлем і Франком списано у першій половині статті А. Dільчера, цитованої вище, с. 243.

560Див.: Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вісник. — 1900. — Т. 10, кн. 12. — С. 1–9.

561Передруковано у кн.: Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. — Київ, 1979. — Т. 20.

562Передруковано у кн.: Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. — Т. 20. — С. 389–393, скорочено.

563Ivan Franko, Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten, 1882–1915. Unter Mitarbeit von O. I. Bileckyj und I. I. Bass herausgegeben und eingeleitet von E. Winter und P. Kirchner. (Berlin: Akademie-Verlag, 1963). — Pp. x, 577. “Quellen und Studien zur Geschichte Osteuropas”, vol. XIV.

564Іван Франко, Твори в двадцяти томах (Київ, 1950–1956).

565Михайло Рудницький, Від Мирного до Хвильового (Львів, 1936), стор. 169.

566Побіжно хочемо звернути увагу на курйозний факт, що гасло про Едварда Вінтера в Українській радянській енциклопедії не згадує тієї книги, що, чейже, становить його головний вклад в українознавство (див. УРЕ, XV, 527–528). У названій праці Вінтер інтерпретує своєрідний характер української релігійної й культурної історії як вислід синтези візантійських та західноєвропейських первнів. Саме це підкреслення української національної самобутности, мабуть, не подобалося редакції “Української радянської енциклопедії”.

567Місце, де говорять про Франка, без ніякої згадки про Грушевського, звучить так: “Концепція, що її він (Франко?) висловив уже в своєму меморіялі, “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства”, творить теж немов ляйтмотив його Історії України” (стор. 27).

568Радянські автори часто твердять, що між Франком і Грушевським буцімто існувала особиста ворожнеча. Але коли заглянути до німецької статті Франка “Римські враження” (стор. 64 і наст.), ми довідуємося, що 1904 року він вибрався у вакаційну подорож до Італії “разом з моїм дорогим приятелем, професором Грушевський”. Див. також: Володимир Дорошенко, “Іван Франко і Михайло Грушевський”. Сучасність (Мюнхен), Ч. 2. 1962, стор. 16–26.

569(Примітка до української версії статті). До цього питання висловився радянський академік О. Білецький: “І. Франко не був, повторюємо ще раз, українським варіянтом російської революційно-демократичної літератури... Вплив російської літератури на І. Франка розкривається значно складніше, ніж це здається багатьом нашим літературознавцям”. Олександр Білецький, “До питання — Іван Франко і російська література”, “Зібрання праць у п’яти томах”. Київ, 1965–1966, T. IV, стор. 627–628). Це сформульовано обережно, але, як на радянські умови, доволі ясно. Слід пригадати, що ім’я покійного Білецького позначене, як співредактора, на даній публікації німецьких творів Франка, незважаючи на те, що там у передмові сказано про цю проблему щось зовсім протилежне.

570Не тяжко помітити, що Франко був упереджений у своєму ставленні до Міцкєвіча. Франко, людина пуританської чесности, був майже одержимий справою вірности й віроломства. Складається враження, що на образ польського поета він кинув проекцію своїх власних внутрішніх труднощів. Див.: Alfred Berlstein, “The Figure of Mickiewicz in Ivan Franko’s life”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, VI (1958), no. 3–4, pp. 1372–1380).

571Речник марксистської течії в галицькій Радикальній партії Юліян Бачинський так скаржився на Франка в листі до Драгоманова 1894 року: “Хочемо, щоб Радикальна партія вийшла вже раз з того зачарованого кола “мочення конопель”, “латання дір в мості” і т. д. Та що ж, Франко каже, що домагання латання дір в мості то вже і є клясова боротьба!.. Хочемо, щоб партія оперла свою діяльність на грунті клясовім; та що ж, коли Франко каже, що така політика — то політика ненависти!” (Україна ірредента, 3 вид., Берлін, 1924, стор. 229).

572(Примітка до української версії статті). Поняття “націоналізм” вжито тут в його англійському розумінні, себто — активної любови до батьківщини та прагнення до її незалежности. Самозрозуміло, що політичний світогляд Франка, що спирається на основах гуманізму, раціоналізму й демократизму, несполучний з ідеями тоталітарного націоналізму, який виник після першої світової війни.

573Подаємо частковий список цих творів: дві фундаментальні статті, що проповідують створення незалежної української держави, “Україна ірредента” (1895) і “Поза межами можливого” (1900); чотири статті, явно критичні щодо марксизму: “Соціялізм і соціял-демократизм” (1897), “Народники і марксисти” (1899), “Що таке поступ?” (1903) та “До історії соціялістичного руху” (1904); Франкова історія його власної доби та інтерпретація українського національного відродження — Молода Україна: З останніх десятиліть XIX в. (написана 1901 року, книжкове видання 1910).

574Rudnyckyj S. Ukraina: Land und Volk. — Wien, 1916. — S. 143–146.

575Про аграрне і селянське питання в Галичині до 1848 р. див.: Франко І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині // Тв.: У 20 т. — К., 1956. — Т. 19. — С. 560–661; Mises L., von. Die Entwicklung des gutsherrlichbäuerlichen Verhältnisses in Galizien (1772–1848) // Wiener staatswissenschaftliche Studien. — Wien, 1903. — Bd. 4, Heft 2; Герасименко М. П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. — К. 1969; Rozdolski R. Stosunki poddańcze w dawnej Galicji: W 2 t. — Warszawa, 1962.

576Rozdolski R. Stosunki poddańcze... — T. 1. — S. 261.

577Франко I. Тв. — Т. 19. — C. 685.

578Про церковний розвиток, особливо у перші десятиліття австрійського панування, див.: Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom: In 2 Bd. — Wińrzburg, Wien, 1878–1880 (особливо див. другий том); Korczok A Die griechisch-katholische Kirehe in Galizien. — Leipzig, 1921; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. — Leipzig, 1942; Назарко І. Л. Київські і галицькі митрополити // Analecta Ordinis S. Basilii Magni.. — Romae, 1962. — Vol. 13. — Ser. 2, sect. 1.

579Stasiw M. Metropolia Haliciensis: Eius historia et iuridica forma // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. — 2 ed. — Romae, 1960. — Vol. 12. — Ser. 2, sect. 1.

580Pelesz J. Geschichte der Union... — Bd. 2. — S. 875–882.

581Розповідь очевидця про гурток Шашкевича можна знайти у спогадах Я. Головацького “Пережитое и перестраданное” (у кн.: Письменники Західної України 30–60-х років XIX ст. — Київ, 1965. — С. 229–285). З усієї існуючої багатої літератури про галицьких “будителів” для дослідників суспільної думки цікавими є такі праці: Заневич І. (Терлецький О.) Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 р. // Житє і слово. — Львів, 1894–1895. — Т. 1–4; Гербільський Г. Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині в першій половині XIX ст. — Львів, 1964; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w latach 1830–1848. — Kraków, 1973; Тершаковець M. Галицько-руське літературне відродженє. — Львів, 1908.

582Заневич І. Літературні стремління... // Житє і слово. — 1894. — Т. 2. — С. 444.

583Декілька важливих досліджень про чесько-українські зв’язки у XIX ст. можна знайти у кн.: З історії чехословацько-українських зв’язків. — Братіслава, 1969. Див. також: Hostička V. Ukrajina v názorech české obrozenecké společnosti do roku 1848 // Slavia (Praha). — 1964. — T. 33. — S. 658–578.

584Havlíček Borovsky К. Politické spisy / Vyd. Z. Tobolka. — Praha, 1900. — Т. 1. — S. 59.

585Rusyn H. (Головацький Я.). Zustände der Russinen in Galizien // Slawische Jahrbücher. — Leipzig, 1846. — Bd. 4. — S. 361–379.

586Kieniewicz S. Konspiracje galicyjskie (1831–1845). — Warszawa, 1950; щодо проблеми польсько-українських відносин див. с. 103–104; 155–161, 213–214.

587Sala М, Freiherr von. Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846. — Wien, 1867. — S. 98–102.

588Sala М, Freiherr von. Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846. — S. 102.

589Текст петиції і згаданого нижче маніфесту від 10 травня див. у кн.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 17, 21–24. Детальніше про участь українців у революції 1848 р. див.: Баран С. Весна народів в австро-угорській Україні. — Мюнхен, 1948; Косачевская Е. М. Восточная галиция накануне и в период революции 1848 г. — Львов, 1965; Bohachevsky-Chomiak М. The Spring of a Nation: The Ukrainians in Eastern Galicia in 1848. — Philadelphia, 1967; Данилак M. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848–1849 років. — Братіслава, 1972; Kozik J. Między reakcją a rewolucją: Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1845. — Warszawa, Kraków, 1975.

590Friedjung F. Österreich von 1848 bis 1860. — Stuttgart, Berlin, 1908. — Bd. 1. — S. 100.

591Kann RA The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848–1918. — New York, 1950. — Vol. 2. — P. 62.

592Жачек В. Про зв’язки чехів і західних українців у революційних 1848 та 1849 роках // З історії чехословацько-українських зв’язків. — С. 343–369; Hostička V. Spolupráce Čechů a haličských Ukrajinců v letech 1848–1849 // Rozpravy Československé Akademie Věd: Řada společenských věd. — Roč. 75. — N 12 (1965).

593Текст резолюції див.: Slovanský sjezd v Praze roku 1848. Sbírka dokumentů / Vyd. Žaček V. — Praha, 1958. — S. 314–315. Див. також: Orton L. D. The Prague Slav Congress of 1848. — Boulder, Colo., 1978.

594Protokolle des Verfassungs-Auschusses im Oesterreichischen Reichstage 1848–1849 / Herausg. Springer A. — Leipzig, 1885. — S. 31.

595Левицький К. Історія політичної думки... — C. 21.

596Protokole des Verfassungs-Ausschusses... — S. 30–31.

597Цит. за: Galicja od Pierwszego Rozbioru do Wiosny Ludów / Wyd. Tyrowicz M. — Kraków, 1956. — S. 230–232; Rosdolsky R. Die Bauemabgeordneten im konstituirenden österreichischen Reichstag 1848–1849. — Wien, 1976. — S. 136–138.

598Однак один із провідних членів Ради Григорій Шашкевич (він не мав ніякого зв’язку з “будителем” Маркіяном Шашкевичем) запропонував рейхстагові законопроект щодо створення у Галичині арбітражних комісій для розгляду справ між поміщиками і селянами (Левицький К. Історія політичної думки... — С. 37; Rosdolsky R. Die Bauemabgeordneten... — S. 167–169). Про аграрні проблеми в Галичині під час революції 1848–1849 років див.: Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772–1849): Документи і матеріали. — Київ, 1974.

599Детальніше див.: Charmatz R. Oesterreichs innere Geschichte von 1848 bis 1907. — Leipzig, 1909. — Bd. 1. — S. 23. Детальніший розгляд питання про поділ Галичини див.: Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850 // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1910. — Т. 93. — С. 54–69; Т. 94. — С. 58–83; Т. 95. — С. 54–82; Т. 9. — С. 96–115; Т. 97. — С. 104–154.

600Левицький К. Історія політичної думки... — С. 104.

601Для повного уявлення про заплутаність конституційно-правової системи див.: Grzybowski К. Galicja: 1848–1914. Historia ustroju politycznego na tle historii ustroju Austrii. — Kraków, Wrocław, Warszawa, 1959.

6021861 p. у галицькому сеймі було 49 українських депутатів 1867 р. Їхнє число зменшилося до 14 (з загальної кількості 144). У результаті виборів 1879 р. пройшло три українські депутати проти 57 поляків. Див.: Das Nationalitätenrecht des alten Oesterreichs / Herausg. Hugelmann K. G. — Wien, Leipzig, 1934. — S. 693, 713.

603Rudnytskyj S. Ukraina... — S. 145. Варто відзначити, що польська меншість у Східній Галичині помітно зросла протягом XIX ст. 1857 р. римо-католики становили лише 21,5%. Для ранішого періоду ми не маємо точних даних, але, схоже, процентна частка поляків була тоді навіть меншою. “У Рутенії проживала [у 1772 р.] невелика меншість римо-католицьких поляків, переважно шляхтичі і міські жителі, а подекуди — також підневільні селяни”. — Brawer A. J. Galizien, wie es an Oesterreich kam. Eine historisch-statistische Studie über die Verhältnisse des Landes im Jahre 1772. — Leipzig, Wien, 1910. — S. 21. Зростання чисельності польського населення було наслідком декількох причин: вищого рівня смертності серед українців; колонізації польськими переселенцями з західної частини провінції; постійною асиміляцією. Сини німецьких чиновників, які прибули в Галичину протягом абсолютистського періоду, звичайно ставали поляками. Це саме стосувалося вірменів та деяких емансипованих євреїв. Українці з села, переселяючись до міста або піднімаючись на вищий соціальний рівень, часто полонізувалися, і цей процес почав сповільнюватися лише у другій половині XIX ст.

604Bujak F. Galicya. — Lwów, Warszawa, 1908. — Т. 1. — S. 72–73.

605Bujak F. Galicya. — Т. 1. — S. 84.

606Ostaszewski-Barański K. Wacław Michał Zaleski (1799–1849). Zarys biograficzny. — Lwów, 1912. — S. 353.

607Protokolle des Verfassungs-Ausschusses... — S. 20.

608Wiadomości Polskie (Paryż). — 1858. — N 30. Цит. за: Kalinka W. Dzieła. — Kraków, 1894. — T. 4, cz. 2. — S. 212.

609Kaczała S. Polityka Polaków względem Rusi. — Lwów, 1879. — S. 306.

610Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie. — Warszawa, 1931. — T. 3. — S. 296–297.

611Dunin-Wąsowicz K. Dzieje Stronnictwa Ludowego w Galicji. — Warszawa, 1966; Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1876–1896. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968.

612Smolka S. von. Die reussische Welt: Historisch-politische Studien. — Wien, 1916. — S. 77–78, 76–76.

613Франко І. Наш погляд на польське питання // Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К. 1966. — С. 282.

614Загальний вступ до цього питання див.: Терлецький О. Москвофіли і народовці в 70-их рр. — Львів, 1902; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москофільства. — Львів, 1936; Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства в XIX–XX ст. — Прага, 1941; Свистун Ф. Прикарпатская Русь под владением Австрии. — Trumbull, Conn., 1970 (передрук в одному томі двотомового видання, що вийшло у Львові, 1896–1897). Про початкову стадію цієї суперечки див.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862 / Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 8–9. — Львів, 1905. Проникливий тогочасний аналіз можна знайти у статтях М. Драгоманова, зібраних у кн.: Политическія сочиненія М. П. Драгоманова / Изд. И. М. Гревс и Б. А. Кистяковский. — Москва, 1908.

615Дідицькій В. Своежитевые записки. — Львов, 1906. — T. 1. — С. 10–14, 64–65.

616Дідицькій В. Своежитевые записки. — T. 1. — С. 72–81.

617Korczok A. Die griechisch-katolische Kirche... — S. 121–136.

618Левицький К. Історія політичної думки... — С. 80–81.

619Tanty М. Kontakty rosyjskich komitetów słowiańskich ze Słowianami z Austro-Węgier // Kwartalnik Historyczny. — R. 71. — 1964. — N 1. — S. 59–77. Див. також: Picht U. M. P. Pogodin und die slavische Frage: Ein Beitrag zur Geschichte des Panslavismus. — Stuttgart, 1969. — S. 161–179.

620Kohn H. Pan-Slavism: Its History and Ideology. — Notre Dame, Ind., 1953. — P. 23.

621“Народ” з української мови можна перекласти на англійську як “people” і як “nation”. Тому “народовці” можуть бути або “populists”, або “nationalists”; але перший термін є, очевидно, точніший.

622Терлецький О. Москвофіли і народовці... — С. 24.

623Чорногора Ф. (Танячкевич Д.) Письмо народовців руських до редактора політичної часописі “Русь” яко протест і меморіал. — Відень, 1867. — С. 3, 5, 6, 15.

624Найкраще зображення ранніх стадій народовського руху можна знайти у спогадах О. Барвінського: Барвінський О. Спомини з мого життя. Образи з громадянського і письменського розвитку русинів: У 2 т. — Львів, 1912–1913. Див. також: Трусевич С. М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 60–70-их роках XIX ст. — К. 1978.

625Про організаційні досягнення українського руху аж до 1880-их років див.: Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772–1880 рр.). — Відень, 1916. Про історію товариства “Просвіта” див.: Сторіччя матері “Просвіти”. — Вінніпег, 1968.

626Див. тогочасний звіт про цей судовий процес: Драгоманов М. П. Процессъ постыдный во всѣхъ отношеніяхъ // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 626–637.

627Про початок радикального руху див.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. — Київ, 1959. Про судовий антисоціалістичний процес 1878 р. див.: Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. — Львів, 1967.

628Устиянович К. Н. М. Ф. Раєвський і російський панславізм. Спомини з пережитого і передуманого. — Львів, 1884.

629Драгоманов M. П. Автобіографія // Вибрані твори. — Т. 1. — Прага, 1937. — С. 68.

630Драгоманов М. П. Відповідь на юбілейні привітання // Вибрані твори. — Т. 1. — С. 89. Своїм раннім зв’язком з Галичиною М. П. Драгоманов присвятив обширні спогади: Австро-руські спомини, 1867–1877. — Львів, 1889–1892, передруковані у кн.: Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. — Київ, 1970. — Т. 2. — С. 151–288. Бібліографію опублікованого листування Драгоманова з галицькими діячами можна знайти у кн.: Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Ed. I. L. Rudnytsky // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Yearbook 2, N 1 (Spring 1952). — P. 131–140. Див. також: Bilinsky Y. Drahomanov, Franko and the Relations between the Dnieper Ukraine and Galicia // Annals of the Ukrainian Academy... — Yearbook 8. — N 1–2 (1959). — Р. 1542–1566.

631Shevelov G. V. Die ukrainische Schriftsprache 1798–1963. — Wiesbaden, 1963.

632Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). — 2-е вид. — Нью-Йорк, 1955. — С. 336.

633Назву запозичено з назви розділу книги: Smolka S., von. Die reussische Welt... — S. 103–120.

634Франко I. Молода Україна: Провідні ідеї і епізоди. — Львів, 1910. — С. 17.

635Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934. — S. 14–15.

636Kukiel M. Dzieje Polski porozbiorowej, 1795–1921. — London, 1961. — S. 412–415.

637Інформацію зібрано зі статей Р. Димінського і С. Барана в кн.: “Енциклопедія українознавства”. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1, ч. 1. — С. 1037, 1046–1047; з книг Galicja w dobie autonomicznej (1850–1914). / Wyd. Kieniewicz S. — Wrocław, 1952 (див. вступ видавця й джерельний матеріал у частинах 5–8); Najdus W. Szkice z historii Galicji. — Warszawa, 1958. — Т. 1. — S. 27–104; Свєжинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст. — Львів, 1966.

638Проникливий тогочасний аналіз див.: Franko I. Bauemstreiks in Ostgalizien (1902) // Beiträge zur Geschkhte und Kultur der Ukraine: Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten, 1882–1915 / Herausg. Winter E. und Kirchner R. — Berlin, 1963. — S. 411–422. Див. також: Najdus W. Szkice z historii Galicji. — T. 1. — S. 263–282.

639Кубійович В. та ін. Географія українських і сумежних земель. — 2-е вид. — Краків, Львів, 1943. — С. 301; Бачинський Ю. Українська еміграція. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 81–97. Кубійович В. та ін. Географія українських і сумежних земель. — 2-е вид. — Краків, Львів, 1943. — С. 301; Бачинський Ю. Українська еміграція. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 81–97.

640Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — 1. — С. 149.

641Процедуру “парцеляції” яскраво описано в мемуарах Т. Войнаровського: Войнаровський Т. Спогади з мого життя // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. Отець Войнаровський був видатним аграрним реформатором і близьким дорадником митрополита Андрея Шептицького.

642Детальніший огляд див.: Витанович І. Історія українського кооперативного руху. — Нью-Йорк, 1964. — С. 134–167.

643Smolka S. von. Die reussische Welt... — S. 134.

644Погодин А. Л. Славянский мир: Политическое и экономическое положение славянских народов перед войной 1914 года. — Москва, 1915. — С. 185.

645Franko І. Beiträge... — S. 434.

646Про І. Франка див.: Возняк М. Велетень думки і праці. — К. 1958. Див. також збірку спогадів: Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів, 1966. Про М. Грушевського див. біографічний нарис Б. Крупницького, вміщений як вступ до першого тому праці М. Грушевського “Історії України-Руси” (Нью-Йорк, 1954. — T. 1. — C. I–XXX).

647Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy in the US. — Yearbook 6–6. — N 4 (1967). — P. 262. Про історію Наукового товариства ім. Шевченка див.: Історія Наукового товариства ім. Шевченка. — Нью-Йорк, Мюнхен, 1949; Дорошенко В. Огнище української науки. Наукове товариство ім. Шевченка. — Нью-Йорк, Філадельфія, 1951.

648Korolevskij С. Métropolite André Szeptyckyj, 1865–1944 // Opera Theologicae Societatis Scientificae Ucrainorum. — Romae, 1964. — Vol. 16–17. Цю обширну біографію, присвячену, головним чином, пастирській та екуменічній діяльності Шептицького, слід доповнити двома нарисами, які торкаються громадської активності і впливу на життя українського суспільства: Баран С. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. — Мюнхен, 1947; Дорошенко В. Великий митрополит. — Йорктон, 1958.

649Підгрунтя “нової ери”, особливо ступінь причетності до неї австрійського уряду, ніколи повністю не було розкрите. Про роль, яку відіграли київські українці, див.: Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя і наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. — С. 78–84. Про розвиток подій у самій Галичині див.: Левицький К. Історія політичної думки... — С. 235–275. Важливу інформацію можна також знайти у кн.: Олесницький Є. Сторінки з мого життя: У 2 т. — Львів, 1935. — Т. 1. — С. 221–243.

650Яскравий опис зловживань в одному із галицьких провінційних містечок під час виборів 1895 р. див. у кн.: Олесницький Є. Сторінки з мого життя. — Т. 2. — С. 96–115.

651Матеріали про історію радикальної партії можна знайти у спогадах: Макух І. На народній службі. — Детройт, 1958.

652Про історію національно-демократичної партії, крім основної праці К. Левицького “Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914” (Львів, 1926) див. дві книжки біографічних нарисів: Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів: У 2 т. — Львів, 1936–1937; Сохоцький І. Будівничі новітньої української державності в Галичині // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. Остання книжка містить також цитовані вище спогади Тита Войнаровського. Про програми націонал-демократів і радикалів див.: Feldmann W. Stronnictwa і programy polityczne w Galicyi 1846–1906, — Kraków, 1907. — T. 2. — S. 317–362; Баран C. Наша програма і організація. Програма і організація Української національно-демократичної (народної) партії. — Львів, 1913; Скварко З. Програми Народно-демократичної і Радикальної партії. — Коломия, 1913.

653Левицький К. Історія політичної думки... — С. 327.

654Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині. — Київ, 1914.

655Особливо показовими щодо цього є оповідання Леся Мартовича. Див.: Мартович Л. Тв.: У 3 т. / Вид. Ю. Гаморак. — Краків, Львів, 1943.

656Kann R. A. The Multinational Empire... — Vol. 2. — P. 223.

657Багату інформацію дають спогади намісника М. Бобжинського: Bobrzyński М. Z moich pamiętników. — Wrocław, Kraków, 1967. Порівняй монографічне дослідження: Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905–1914. — Warszawa, 1956. Див. також тогочасний нарис, сповнений блискучого проникливого погляду: Kulczycki L. Ugoda polsko-ruska. — Lwów, 1912.

658Srokowski К. N.K.N. Zarys historji Naczelnego Komitetu Narodowego. — Kraków, 1923. — S. 19–21.

659Фіголь А. Львівський державний університет ім. І. Франка // Енциклопедія українознавства. — Т. 2, ч. 4. — С. 1420–1421; Мудрий В. Боротьба за огнище української культури на західних землях України. — Львів, 1923. Про переговори, що велися у зв’язку з університетським питанням, див.: Bobrzyński М. Z moich pamiętników. — S. 302–317; Sirka A. The Nationality Question in Austrian Education: The Case of Ukrainians in Galicia 1867–1914. — Frankfurt am Main, Bern, Cirencester, 1980. — P. 136–165.

660Srokowski К. N.K.N... — S. 12–13.

661Опис русофільської пропаганди у передвоєнні роки див.: Wasilewski L. Die Ostprovinzen des alten Polenreiches. — Kraków, 1916. — S. 263–265.

662Kulczycki L. Ugoda polsko-ruska. — S. 47, 61.

663Про “принципи порозуміння” 1913 p. див.: Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza... — S. 226–228.

664Левицький К. Історія політичної думки. — С. 658–691; Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza... — S. 262–265.

665У 1911–1912 pp. у Галичині нараховувалося сімдесять польських і вісім українських гімназій для хлопців, двадцята польських та одна українська для дівчат, чотирнадцять польських і жодної української середньої технічної школи (Realschule). — Das Nationälitatenreсht des alten Oesterreichs. — S. 709; Sirka A. The Nationality Question in Austrian Education... — P. 110–135.

666Bujak F. Galicya... — Т. 1. — S. 94.

667Обширні витяги з декларації можна знайти у кн.: Bobrzyński М. Z moich pamiętników... — S. 296.

668Повний текст див.: Левицький К. Історія політичної думки... — С. 720–722.

669Про напіввійськовий рух у Галичині і початки Українських січових стрільців див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: Визвольна ідея і збройний чин. — Нью-Йорк, 1958. — С. 17–76.

670Дорошенко Д. Історія України: 1917–1923. — Ужгород, 1923. — Т. 1. — С. 30–32.

671Roberts H. L. Eastern Europe and the Historian // Slavic Review. — 1961. — Vol. 20, N 3. — October 1961. — P. 615.

672Точніше 1 134 100 чол. станом на 1 січня 1977 р. — Див.: Kubijovyč V. and Žukovsky A. Map of Ukraine — Munich and Paris, 1978 [додана до карти брошура). — P. 5.

673Див. фундаментальну працю з ранньої історії Карпатської України (до середини XIX ст.): Мицюк О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Русь: В 2 т. — Прага, 1936–1938.

674Варто звернути увагу на працю: Magocsi P. R. An Historical Guide to Subcarpathian Rus’ // Austrian History Yearbook. — 1973–1974. — Vol. 9–10. — P. 201–266. Це корисне дослідження може розглядатися як доповнення до рецензованої книжки.

675Magocsi P. R. The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rub’, 1848–1948. — Cambridge, Mass, and London, 1978; Magosci R. P. The Rusyn-Ukrainians of Czechoslovakia: An Historical Survey. — Vienna, 1983.

676Żeguc I. Die Nationalpolitischen Bestrebungen der Karpato-Ruthenen 1948–1914. — Wiesbaden, 1965. Порівняй мою рецензію в: Austrian History Yearbook. — Vol. 6–7. — 1970–71. — P. 406–9.

677Це зауваження висловлено раніше у статті-рецензії Івана-Павла Химки: Himka J.-P. The Formation of National Identity in Subcarpathian Rus’: Some Questions of Methodology // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 2, N 3. — September 1978. — P. 374–80.

678Magocsi P. R. The Ruthenian Decision to Unite with Czechoslovakia // Slavic Review. — Vol. 34, N 2. — September, 1978. — P. 360–80. Варто відзначити, що назву цієї статті в книжці Магочі (N 1742 у бібліографічному розділі) змінено на “The Subcarpathian Decision”. Цікаво було б знати, чи ці розходження зумовлені недоглядом, а чи навмисними косметичними змінами.

679Bidermann Н. І. Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, ihr Erwerb und ihre Geschichte. — Innsbruck, 1867. — S. 222.

680Trevor-Roper H. History and Imagination // Times literary Supplement. — 1980. — 25 July. — P. 835.

681Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Літературно-публіцистичні праці.: В 2 т. — Київ, 1970. — Т. 2. — С. 286. Див. редакторський додаток: М. П. Драгоманов о венгерской Украине-Руси // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 642–647.

682Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1367–1877). — С. 278.

683Відповідь Михайла Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов (1841–1896). Єго ювілей, смерть, автобіографія і спис творів / Вид. М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 109–110.

684Žeguc I. Op. cit. — S. 594–596.

685Імена цих учених (в алфавітному порядку): Олександр Баран, Йосиф Данко, Іван Фізер, Василь Маркусь, Афанасій Пекар і Петро Стерчо.

686Martel R. La Ruthénie Subcarpathique. — Paris, 1935. — P. 133–134.

687Olbracht I. Nikola Šuhaj loupeňík. Golet v údolí. Hory a staletí. — Praha, 1959. — S. 482, 485.

688Tichý F., Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi. — Praha, 1938. — S. 125.

689Історію Карпато-Української держави можна знайти у кн.: Stercho P. G. Diplomacy of Double Morality: Europeas Crossroads in Carpatho-Ukraine, 1919–1939. — New-York, 1971. Незважаючи на претензійну назву, це корисне дослідження. Зосереджуючи свою увагу на конституційних і міжнародних питаннях, автор, на жаль, знехтував внутрішнім розвитком краю до і під час автономії. Як яскраву розповідь очевидця можна рекомендувати книжку англійського журналіста: Winch Р. Republic for a Day. — London, 1939.

690Ковалевський М. При джерелах боротьби. — Іннсбрук, 1960. — С. 162.

691Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 687.

692Borschak Е. Le mouvement national ukrainien au XIXе siècle // Le Monde slave. — 1930. — N 10. — P. 11, 12; Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії (див. с. 145–171 цього тому).

693Зайончковський П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846–1847). — Москва, 1969; Luckyj G. S. N. Between Gogol and Ševčenko. — Munich, 1971.

694Savchenko F. The Suppression of Ukrainian Activities in 1876. — Munich, 1970 (перевидання, з додатком інших матеріалів, книги: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. — К., 1930).

695Wallace D. M., Sir. Russia on the Eve of War and Revolution. — New York, 1961. — P. 195.

696Swoboda V. Shevchenko and Belinsky // Slavonic and East European Review. — Vol. 40. (December 1961). — P. 168–183.

697Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. В. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1905. — Т. 1. — С. 145.

698Тихомиров Л. Воспоминания (1927); цитується за: Kucharzewski J. The Origins of Modem Russia. — New York, 1948. — P. 451.

699Чикаленко Є. Спогади (1861–1907) — 2-е вид. — Нью-Йорк, 1955. — С. 121.

700Рудницький-Лисяк І. Українці в Галичині під австрійським пануванням (див. с. 413–450 цього тому).

701Свєжинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст. — Львів, 1966.

702Сохоцький І. Що дали греко-католицька Церква і духовенство українському народові. — Філадельфія, 1951.

703Borschak Е. Un prélat ukrainien, le Métropolite Cheptyckyj. — Paris, 1946; Korolevskij C. Métropolite André Szeptyckyj. — Rome, 1964.

704Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — Київ, 1971.

705Дорошенко В. Огнище української науки: Наукове товариство імені Т. Шевченка. — Нью-Йорк, Філадельфія, 1951; Винар Л. Михайло Грушевський як голова Наукового товариства ім. Шевченка // Український історик. — 1969. — N 1–3 (21–23).

706Мудрий В. Боротьба за вогнище української науки на західних землях України. — Львів, 1923.

707Steed H. W. The Habsburg Monarchy. — 4th ed. — London, 1919. — P. 128.

708Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Львів, 1923. — Т. 1. — С. 6–7.

709Щеголев С. Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — Киев, 1912; Дорошенко В. Українство в Росії. — Відень, 1917; Лотоцький О. Сторінки минулого: В 4 т. — Варшава, 1932–1939.

710Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — Львів, 1931.

711Lozynsky М. Die russische Propaganda und ihre polnischen Gönner in Galizien. — Berlin, 1914.

712Витанович І. Історія українського кооперативного руху. — Нью-Йорк, 1964.

713Киевлянин. — 1911. — N 318. — 17 ноября. Цит. за: Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 248–252.

714Соловей Д. Розгром Полтави. — Вінніпег, 1974. — С. 44–51.

715Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 383.

716Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). — С. 389.

717Elwood R. C. Russian Social Democracy in the Underground: A Study of the RSDRI in the Ukraine, 1907–1914. — Assen, The Netherlands, 1974.

1“словами Драгоманова, “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше”див.: Драгоманов М. Переднє слово до “Громади” // Вибрані твори. — Т 1. (єдиний, що з’явився). — Прага, 1937. — С. 139.

2Петро Лисяк-Рудницький (1951 р. н.) — син Івана Лисяка-Рудницького, професор англійської філології і директор Інституту психологічних досліджень мистецтва при Флорідському університеті. Закінчив Колумбійський (1973) і Кембріджський (1975) університет; захистив дисертацію в Єйльському університеті (1979). Автор книжок “Freud and Oedipus” (1987), “The Psychoanalytic Vocation: Rank, Winnicott and Legacy of Freud” (1991) та інших досліджень у галузі літератури й психоаналізу.

3Омелян Пріцак (1919 р. н.) — історик і сходознавець, близький приятель Івана Лисяка-Рудницького. Народився у містечку Луці (тепер — Озірне) біля м. Самбора. Навчався в гімназії у Тернополі, після її закінчення (1936) — у Львівському університеті, де й познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким. Після приходу радянської влади декілька місяців виконував обов’язки секретаря львівського філіалу Інституту історії АН УРСР. У квітні-жовтні 1940 р. навчався в Києві в аспірантурі у відомого вченого-сходознавця Агатангела Кримського. Мобілізований у радянську армію, а після початку радянсько-німецької війни заарештований НКВД. Врятувався завдяки втручанню слідчого, який у минулому теж був учнем Кримського. Навчався в Берлінському (1943–1945) та Геттінгенському (1946–1948) університетах. У Берліні був обраний головою української студентської громади “Мазепинка”, членом якої був і Іван Лисяк-Рудницький (див.: Лисяк-Рудницький І. Про один сміливий почин // Бюлетень Централі Націоналістичної Організації Українських Сту-дентів у Великонімеччині (НОУС) (циклостильне видання). — Ч. 1. — Травень 1943. — С. 11–13). 1948 р. захистив докторську дисертацію “Караханідські студії” у Геттінгенському університеті, 1951 р. габілітувався на доцента історії Євразії та алтайської філології в тому ж університеті. У 1952 р. переїхав до Гамбурга, де 1957 р. одержав звання професора. Від 1960 р. — у США, від 1965 р. — професор Гарвардського університету. Ініціатор створення при цьому університеті українського наукового центру, а після заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету від 1973 до 1989 р. був його директором та водночас очолював створену при ньому кафедру історії України ім. Михайла Грушевського. 1990 р. обраний закордонним членом АН України, від 1991 р. очолює Інститут сходознавства ім. Агатангела Кримського в Києві. Автор бл. 800 праць, зокрема капітальної монографії “The Origin of Rus’”(1981). Іван Лисяк-Рудницький від часів своєї юності аж до самої смерті підтримував з ним активні наукові та особисті контакти. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його обширне листування з Омеляном Пріцаком.

4Текст доповіді, прочитаної на конференції для вшанування пам’яті Івана Лисяка-Рудницького, що відбулася в Нью-Йорку в залі Української Вільної Академії Наук і Мистецтв у США 27 квітня 1985 р. Первісна публікація тексту: Сучасність. — 1986. — N 3. — С. 65–73. Передруковано в перекладі англійською мовою у кн.: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History — Edmonton, 1987 — P. XV–XXII. Друкується на основі первісної публікації з невеликими змінами, внесеними за згодою автора.

5Павло Лисяк — про свого батька Іван Лисяк-Рудницький підготував для “Енциклопедії українознавства” статтю, текст якої наводимо повністю: “Лисяк Павло (1887–1948), адвокат, громадсько-політичний діяч і публіцист, посол від УНДО до польського сойму (1938–1939), редактор газети “Український прапор” (1919–1921) у Відні, журналу “Natio” (1926) у Варшаві, співробітник “Діла”, “Нового Часу”, “Краківських Вістей”; зокрема статті на економічні теми і про совітську політику щодо України, брошури “Наша національна політика і останній Народний З’їзд” (1938); на еміграції був головою Крайового Представництва Української Еміграції в брітанській зоні Німеччини.” (Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1288).

6Мілена Рудницька (1892–1976) — відома західноукраїнська суспільно-політична діячка, мати Івана Лисяка-Рудницького. Народилася в м. Зборові в Галичині. Закінчила Львівську класичну гімназію у Львові (1910 р.), філософський факультет Львівського та Віденського університетів (1910–1917 рр.). Доктор філософії (тема дисертації — “Математичні основи естетики Ренесансу”). 1923 р. одержала другий диплом з педагогіки та дидактики як головних дисциплін. Вчителька гімназії й учительської семінарії у Львові, професор Високого педагогічного інституту у Львові. В 1928–1935 рр. депутат до польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання, у 1928–1934 рр. — делегат від західних українців до Ліги націй у Женеві. Найбільшого розголосу з часів перебування в Лізі націй набрала її оборона прав українців під час пацифікації 1930 р. та голоду 1932–1933 рр. Від 1919 р. брала активну участь у жіночому русі, від 1928 аж до 1939 р. — голова Союзу українок у Львові, від 1934 р. — голова Світового союзу українок. Редактор журналу “Жінка” (1935–1939 рр.), у якому вперше під псевдонімом І. Брусна друкувався Іван Лисяк-Рудницький. Після окупації Галичини радянськими військами разом із сином нелегально перебралася на Захід. Під час війни перебувала у Кракові, пізніше у Берліні і Празі. Після війни заснувала Український допомоговий комітет, була його директором до квітня 1950 р. У 1948–1950 рр. — представник Української національної ради у Швейцарії. У 1951 р. переїхала до США, однак невдовзі повернулася до Мюнхену, де проживала до кінця життя. Автор книжок “Українська дійсність і завдання жінки” (1934), “Дон Боско. Людина, педагог, святий” (1963), “Невидимі стигмати” (1970, біографія Йосипа Сліпого), збірника “Західна Україна під большевиками” (1944, 1958). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його обширне листування з матір’ю. У 1955–1957 рр. написала спогади про “свій рід, батьків і дитинство як дарунок синові з нагоди його дня народження”. Наприкінці свого життя Лисяк-Рудницький готував до друку збірник статей Мілени-Рудницької, до якого мали ввійти і згадані спогади.

7Ольга Рудницька (Іда Шпігель, 1862 (1864?) — 1950) — народилася у єврейській купецькій сім’ї у Львові. Навчалася, ймовірно у школі Бенедиктинок. 1888 р. без згоди батьків одружилася з Іваном Рудницьким, охрестилася й одержала ім’я Ольга. Після смерті чоловіка у 1906 р. сама виховувала п’ятьох дітей. Пережила другу світову війну завдяки фальшивій метриці, яку видав о. Дам’ян Лопатинський. Спогади про неї містяться в праці Мілени Рудницької “З минулого роду Рудницьких”.

8Іван Рудницький (1856–1906) — народився в містечку Дунаїв Перемишлянського повіту. Навчався в Бережанській гімназії, у 1874–1880 рр. — на правничому факультеті Львівського університету. Під час судового процесу над Іваном Франком і товаришами (1877–1878) підданний обшукові через контакти з Драгомановим. Близький приятель одного із народовських лідерів Данила Танячкевича, належав до народовського табору, до його правого крила (групи Олександра Барвінського). У 1882 р. був мобілізований в австрійську армію, брав участь в окупації австрійськими військами Боснії та Герцеговини. Після закінчення військової служби працював у різних галицьких містах судовим ад’юнктом та нотарем. Помер передчасно від зараження крові.

9Михайло Рудницький (1889–1975) — український письменник, критик та перекладач. Закінчив Львівський університет 1912 р. У 1917–1918 рр. — викладач у Народному українському університеті в Києві, секретар дипломатичної місії УНР у Парижі. У 1919–1922 рр. вивчав зарубіжну літературу в Парижі та Лондоні. Після повернення у 1922–1925 рр. — професор таємного українського університету в Львові. У 1923–1939 рр. — працював у львівскій газеті “Діло”. З 1939 р. й аж до смерті — професор зарубіжної літератури Львівського університету. Автор книг “Між ідеєю і формою”, “Від Мирного до Хвильового”, “В наймах у Мельпомени”, оповідань “Нагоди й пригоди” (1929), спогадів “Письменники зблизька” (Т. 1–3. 1958–1964); “Змарнований сюжет” (1960), “Ненаписані новели” (1966), книги памфлетів у співавторстві з В. Бєляєвим “Під чужими прапорами” (1954, Михайлові Рудницькому в цій книзі належить опис розстрілу польських професорів у Львові), поезій, перекладів творів О. Бальзака, П. Меріме, У. Сомерсета-Моема, Д. Честертона, Е. По, В. Гюго та ін., театральних рецензій, критичних розвідок з історії української та європейських літератур. Іван Лисяк-Рудницький одержав відомості від нього уже в перші післявоєнні роки, а в середині 1960-х рр. підтримував із ним регулярні зв’язки через польського історика Кшиштофа Дуніна-Вонсовича. Влітку 1970 р., під час нетривалого побуту в Україні, зустрічався з ним особисто. Збірка матеріалів про Михайла Рудницького, його листування з Іваном Лисяком-Рудницьким за 1970–1975 рр., а також копії його листів з 1919 р. з архіву І. Петрушевича в Інституті Гувера зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 7, file 176, box 9, files 218, 220, box 37, files 793, 799, 801, 804).

10 Володимир Рудницький (1890–1974) — нотар і адвокат, громадський діяч. Голова Товариського суду Відділу УККА у Філадельфії, голова філадельфійського Об’єднання колишніх вояків-українців, почесний голова Літературно-мистецького клубу у Філадельфії. Автор споминів, які друкувалися у видавництві “Сучасність” у Мюнхені.

11 Іван Кедрин — народився у 1896 р. у м. Ходорові. Гімназійну освіту розпочав у м. Бережанах, закінчив у Львові, куди після смерті батька переїхав із матір’ю, братами та сестрами. 1915 р. мобілізований до австрійського війська, 1916 р. потрапив у російський полон, відбував його в таборі в Забайкаллі. Після вибуху революції 1917 р. потрапив до Києва, де працював у державних установах освіти і шкільництва. Вступив до армії УНР, брав участь у боях, працював редактором військової газети. Після нетривалого арешту більшовиками в Кам’янці-Подільському 1920 р. виїхав на Захід. Закінчив філософський факультет Віденського університету (1923). Під час навчання у Відні співредагував журнал “Воля”. Після повернення до Львова прийнятий до редакції газети “Діло”. В 1925–1931 рр. кореспондент і пресовий референт Української парламентської репрезентації у Варшаві, від 1937 до 1939 р. — політичний редактор газети. Тісно пов’язаний з екзильним урядом УНР та найвпливовішою партією в Західній Україні — Українським національно-демократичним об’єднанням. Після окупації західноукраїнських земель радянськими військами (1939) переїхав до Кракова. В 1944 р. Емігрував до Австрії, у 1949 р. — до США 31953 до 1973 р. працював у редакції газети “Свобода” — найбільшому українському щоденнику на американському континенті. Автор книг “Берестейський мир” (1929), “Причини упадку Польщі” (1941), “Паралелі з історії України”, “Життя — події — люди” (1976), “У межах зацікавлень” (1986). Активний учасник політичного, наукового та громадського життя, був членом Центрального комітету УНДО, головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ в Америці. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його обширне листування з Іваном Кедрином.

12 Антін Рудницький (1902–1975) — музикант, диригент і композитор. Народився в Луці біля Самбора, навчався у німецькій та академічній гімназії у Львові. 1928 р. закінчив Львівську консерваторію, у 1926–1928 рр. — студіював у Берлінському університеті та Берлінській високій музичній школі. У 1927 р. виїхав на Радянську Україну, де працював диригентом оперних театрів у Харкові та Києві. У 1932 р. повернувся до Львова. Після гастролей 1937–1938 рр. залишився в США Навчав у семінарії та коледжі у Стамфорді (штат Коннектикут), був музичним керівником американського ансамблю “Cosmopolitan Stars of Opera”, професор Академії вокального мистецтва у Філадельфії. Автор опер “Довбуш” та “Анна Ярославна”, численних музичних композицій, книжки “Українська музика, історично-критичний огляд” (1963).

13У короткій, синтетичній формі Іван виклав свій погляд під час дискусії за круглим столом на українській історичній конференції в Лондоні (Онтаріо)”див. нижче статтю “Проблеми термінології і періодизації в українській історії” (с. 41–46 цього тому).

14 Василь Рудко (1910 р. н., псевдонім Р. Лісовий) — політичний діяч, публіцист і філософ. Навчався у Львівському та Берлінському університетах (1941–1944). Під керівництвом німецького філософа Ніколая Гартмана написав дисертацію “Ein Beitrag zum Strukturproblem des sittlichen Phänomens” (Геттінгентський університет, 1947). У 1941–1944 рр. був головою Націоналістичної Організації Українських Студентів (НОУС), яка об’єднувала українські студентські групи у Німеччині, Австрії та Чехії (І. Лисяк-Рудницький у той же час був членом управи централі НОУС в Німеччині та головою Української Академічної Громади в Празі). Після переїзду до США одержав науковий ступінь доктора в галузі бібліотечних наук (Колумбійський університет, 1968). До 1977 р. працював бібліотекарем в Єйльському університеті. Редактор журналів “Студентський вісник” (1935–1937), “Бюлетень НОУС” (1943–1944), “Листи до приятелів” (1966–1967). Автор книжки “Розлам в ОУН” (1947). Один із найпослідовніших і найгостріших критиків теорії та практики українського інтегрального націоналізму. Наприкінці 1960-х — на початку 1960-х — на початку 1970-х, запідозривши Івана Лисяка-Рудницького у зближенні з “двійкарями” (див. коментарі до статті “Що робити?” у другому томі цього видання), розірвав з ним стосунки. У листі до Богдана Цимбалистого від 23 грудня 1974 р. (box 38, file 806) Іван Лисяк-Рудницький писав про Рудка: “Ми колись були дуже близькі, й я його любив, як старшого брата Але кілька років тому він змінив своє відношення до мене, до чого я, гадаю, не дав ніякого приводу... Я свідомий теж, який великий вплив Рудко мав на мій інтелектуальний і громадський розвиток і за це залишуся йому досмертно вдячний”.

15У його архіві, переданому Канадському інститутові українських студій, зберігається декілька томів, впорядкованих азбучно за прізвищами кореспондентів“листування Івана Лисяка-Рудницького за 1940–1984 рр. зберігається в архіві Альбертського університету (The University of Alberta Archives. Accession no. 84–155. Dr. Ivan Rudnytsky Personal Papers, 1940–1984, boxes 33–40, files 742–844).

16 Первісний варіант цієї статті був прочитаний англійською мовою як доповідь 12 липня 1963 р. на Слов’янському історичному конгресі пам’яті св. Кирила і Мефодія в Зальцбурзі (Австрія). Публікація тексту. Rudnytsky Ivan L. The Ukraine between East and West // Das östliche Mitteleuropa in Geschichte und Gegenwart. Acta Congressus historiae Slavicae Salisburgensis in memoriam SS Cyrilli et Methodii anno 1963 celebrati. — Wiesbaden: Otto Harrasowitz, 1966. — P. 163–169. Публікація авторського, доопрацьованого перекладу в журналі “Листи до приятелів” (P. XIV. — 1966. — Кн. 11–12. — С. 12–19) та книжці: Лисяк-Рудницький Іван. Між історією й політикою... — С. 5–16. Друкується за останньою публікацією.

17Щоб бути точним, тут узагалі не доводиться говорити про лінію, але радше про граничну смугу, широкий пояс рубіжних земель“це речення автор додав при пізнішому доопрацюванні статті.

18...вибір Володимира був трагічною, епохальною помилкою”в англійському варіанті тексту до цього фрагменту додано: “у світському розумінні цих слів”.

19Але ця тенденція була притаманна всім українцям, а не тільки католикам східнього обряду“після цього речення в первісному варіанті статті йшло речення: “17 століття — період великого розквіту української православної церкви — було водночас епохою, просякнутою латинськими впливами.”

20 Ця стаття у двох частинах під двома різними заголовками (“Формування українського народу і нації (Методологічні зауваги)” та “Народ і нація як елементи української історії”) була надрукована в газеті: “Українські Вісті” (Новий Ульм, Німеччина) — 1951. — Ч. 24 (489). — 22 березня; Ч. 25 (490). — 25 березня. У листі до редактора газети “Українські Вісті” А. Ромашка (Женева, 9 березня 1951 р.) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Бажаючи зберігати контакт з У[країнськими] Вістями, пересилаю Вам оцим манускрипт моєї недрукованої статті “Формування українського народу й нації”. Історія її така: перед кількома місяцями дістав я від НТШ для зрецєнзування дві студії [підготовлені для соціологічного відділу “Енциклопедії українознавства” — Г. Я.] на вище названу тему, одну пера Матвія Стахова, одну доц. Лева Ребета (Ця остання праця саме тепер друкується в угаверівській “Сучасній Україні”). Обі розвідки мало мене задовольняли, й я, в відповіді на них, написав самостійний есей, що в ньому зупинився головно на методологічних питаннях та соціологічній аналізі понять “нарід” і “нація”. Своєї праці я, власне кажучи, не призначував для публікації. Але дехто з моїх товаришів, що мав нагоду з нею ознайомитися, мені це дораджує. Я дещо виправив рукопис, стушовуючи полемічні нотки, й віддаю його тепер до Вашого розпорядження”. Оригінал рукопису не зберігся. Друкується за його газетною публікацією, з урахуванням пізніших авторських поправок, зроблених після появи статті.

Матвій Стахів (1895–1978) — правник, історик, суспільно-політичний діяч. Народився у с. Нище на Зборівщині (Галичина). Закінчив Карлів університет у Празі (докторат у 1923–1924). Професор Українського вільного університету у Празі. У роки визвольних змагань 1918–1919 рр. — старшина УГА. У 1925–1939 рр. — секретар Української радикальної партії, редактор її періодичного органу — тижневика “Громадський голос” (1929–1939), а також журналів “Проти хвиль” (1928–1929), “Живе слово” (1939). Після війни — на еміграції в Німеччині, викладав в Українському вільному університеті та інших вищих навчальних закладах, член Української національної ради. Від 1949 р. — у США, редактор тижневика “Народна Воля” (1949–1971). Дійсний член НТШ (з 1943 р.), голова НТШ у США (1969–1974). Автор книжок: “Західна Україна” (Т. 1–6, 1958–1961); “Україна в добі Директорії УНР” (Т. 1–7, 1962–1968); “Soviet Statehood of Ukraine from Sociological Aspect” (1961), “Ukraine and Russia, an Outline of History” (1968), “Western Ukraine at the Turning Point of European History” (1971, у співавторстві з П. Штендерою), “Ukraine and the European Turmoil, 1917–1920”. Vol. 1. (1973, у співавторстві з П. Стерчом і М. Чировським).



Лев Ребет (1912–1957) — український політичний діяч, публіцист і вчений. Навчався права у Львівському університеті. У 1928 р. вступив до УВО, згодом — до ОУН. Після масових арештів в ОУН у відповідь на вбивства польського міністра Пєрацького (1934 р.) став керівником Крайової екзекутиви в Галичині. У 1940 р. після розколу в ОУН став на боці “революційної” течії. Один з організаторів Акту проголошення Української державності (30 червня 1941 р.), заступник голови Тимчасового правління Я. Стецька. Ув’язнений німцями; після звільнення належав до Закордонного центру в ОУН, головний суддя Закордонних частин ОУН. Кооптований 1952 р. членом Закордонного представництва УГВР, голова Ради референтів ЗП УГВР. Наприкінці 1953 р. провід ОУН на Україні призначив Л. Ребета, С. Бандеру, З. Матлу членами Колегії уповноважених для полагодження конфлікту у ЗЧ ОУН. Після розколу в 1955 р. — один з провідників ОУНз (“двійкарів”), голова Політичної ради ОУНз. Редактор “Українського Самостійника” (спочатку тижнева газета, пізніше — місячник). Закінчив докторат з права в Українському вільному університеті. Габілітувався в 1949 р. (праця “Держава і нація”). Від 1954 р. професор на правничому факультеті УВУ. Загинув від рук агента КДБ Богдана Сташинського. Автор книжок: “Світла і тіні ОУН” (посмертне видання, 1964); “Теорія нації” (1955). Згадана у статті праця Лева Ребета була надрукована окремою відбиткою: “Формування української нації” (Мюнхен, 1951).

21французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит“слова із славнозвісної лекції Ернеста Ренана “Qu’est-ce que c’est q’une nation” (“Що таке нація?”), прочитаної 11 березня 1882 р. у Сорбонні.

22Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.“за декілька років по тому Лисяк-Рудницький дещо скорегував цю думку. У статті “Структурні питання східноєвропейської історії”, написаній не раніше 1955 р., як підсумок листовної дискусії з Павлом Грицаком (стаття залишилася неопублікованою, машинопис зберігається в архіві автора (box 25, file 523)), він писав, що “формування націй та національних держав припадає щойно на пізнє Середньовіччя”.

23у студії проф. М. С.“мається на увазі рукопис Матвія Стахіва, підготовлений для “Енциклопедії українознавства” (див. вище).

24у зв’язку з катастрофою під Білою Горою“розгром чеських протестанських військ габсбурзько-католицькою коаліцією у битві під Білою Горою біля Праги 8 листопада 1620 р. Де прискорило втрату чеської автономії і негативно позначилося на чеському національному житті.

25це була... східноєвропейська держава доби патримоніяльної монархії...”пізніше Лисяк-Рудницький переглянув свою думку щодо патримоніального характеру Київської Русі. Під час роботи круглого столу “Проблеми термінології і періодизації у навчанні української історії” (31 травня 1978 р., Лондон, Онтаріо, Канада) він, зокрема, заявив: “Якщо я вважаю, що Візантійська імперія або пізніша Московщина були патрімоніальними державами, то т. зв. Київська федерація, на мою думку, була чимось зовсім іншим, через відсутність у ній бюрократії та постійної армії, децентралізацію її влади, значну мобільність і елементи безпосередньої демократії мас”. — Див: Rethinking Ukrainian History. — Р. 255. Див. також його дискусію з проф. Омеляном Пріцаком з цього приводу. — Ibid. — Р. 255–256, 262–264. Про патримоніальну державу див. також статтю “Каразин і початки українського національного відродження” (див. с. 216 цього тому).

26голосна теза Кордуби”див: Кордуба М. Найважніший момент в історії України // Літературно-науковий вістник. — 1930. — Кн. 6. — С. 439–546.

27 “студія Л. Окіншевича”мається на увазі книга: Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Право державне. Доба станового суспільства. (Цикльостильовий скрипт УВУ). — Мюнхен, 1947.

28На це складалися краще-економічне й правне становище селянства, незалежна позиція міст, автономія церковної організації...”після цих слів у первісній публікації було “особливо характеристична для станової доби”.

29створили трагічний “пропащий час” у нашій історії, вживаючи влучного вислову М. Драгоманова“мається на увазі заголовок книги Михайла Драгоманова “Пропащий час — українці під Московським царством, 1654–1876” (бл. 1880).

30 Друкується за публікацією: Rudnytsky I. L. Observations on the Problem of “Historical” and “Non-historical” Nations // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. V. — N 3. — September 1981. — P. 358–368.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



Стаття є частиною дискусії, яка розгорілася на сторінках “Harvard Ukrainian Studies” між Іваном Лисяком-Рудницьким та Григорієм Грабовичем. Див. також відповідь Грабовича: Grabowicz George G. Some Further Observations on “Non-Historical” Nations and “Incomplete” Literature. A Reply // Harvard Ukrainian Studies. — Vol V. — N 3. — September, 1981. — P. 369–388.

31 Григорій Грабович (1943 р. н.) — український літературознавець. Народився в Кракові. Захистив докторську дисертацію “The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature” (1975) у Гарвардському університеті. З 1975 р. займає кафедру української літератури ім. Дмитра Чижевського в Українському науковому інституті Гарвардського університету, від 1989 р. очолює цей інститут. 1990–1993 рр. — голова Міжнародної асоціації україністів. Автор книжок: “Toward a History of Ukrainian Literature” (1981, вперше надрукована як рецензія на кн. Д. Чижевського у журн.: Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 1. — N 4. — December 1977. — P. 402–523), “The Poet as Mythmaker. A Study of Symbolic Meaning in Taras Šhevčenko” (1982, укр. переклад — 1991 p.)

32 Дмитро Чижевський (1894–1977) — український вчений та громадський діяч. Виходець із козацько-старшинського роду. Навчався в Петербурзі (1911–1913) та Києві (1913–1917, 1919). У молоді роки — член РСДРП (меншовиків). Під час революції — член Центральної Ради, її виконавчого органу — Малої Ради. 1921 р. з політичних мотивів покинув радянську Україну і виїхав до Німеччини, де продовжував навчання в Гейдельберзькому (1921–1922) та Фрейбурзькому (1922–1924) університетах (серед його професорів — відомі філософи Карл Ясперс, Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеггер). У 1933 р. захистив дисертацію “Hegel in Russland” (“Гегель в Росії”, опублікована 1934 р.). У 1924–1926 рр. належав до німецьких соціал-демократів, від 1926 р. до кінця життя був пов’язаним з екуменічним рухом в Німеччині. Професор Українського вищого педагогічного інституту в Празі, Українського вільного університету, німецьких університетів у Галле, Єні, Марбурзі, Гейдельберзі, Кельні; у 1949–1953 рр. — професор-гість Гарвардського університету. Член-засновник Української вільної академії наук і мистецтв у США Автор більш як 1000 наукових праць в галузі славістики, історії літератури, філософії, філології, інтелектуальної історії, в т. ч. — згадуваної у статті “Історії української літератури від початків до доби реалізму” (Нью-Йорк, 1956; англійська версія: “A History of Ukrainian Literature (From the 11th to the End of the 19th Century”. (1975)).

33ця обставина змусила Вацлава Ганку вдатися до горезвісної підробки”у 1817–1819 рр. Вацлав Ганка опублікував написані ним власноручно Краледвірський та Зеленогорський рукописи, видавши їх за автентичні пам’ятки старочеської літератури. Хоча наприкінці XIX ст. було доведено, що обидва рукописи були фальсифікатами, вони відіграли важливу роль в історії чеського національного відродження.

34 Фанаріоти (від грец. Фанар — назви грецького кварталу в Стамбулі, де розміщений екуменічний патріархат) — грецькі аристократичні й купецькі сім’ї, які від 1712 до 1821 р. були господарями Молдавського та Валаського князівств. Їхнє правління відзначалося великими здирствами щодо місцевого населення та непомірною корупцією (див. нижче у наведеній статті тезу про те, що “румунське життя було заражене нефортунною традицією... фанаріотських звичаїв”).

35знаний Гегелів приклад про відносини між паном і рабом”мається на увазі розділ “Феноменології духу” Гегеля під заголовком “Пан і раб”. Згідно з Гегелем, нормальний розвиток суспільства передбачає встановлення того типу суспільних відносин, який існує між паном і рабом. Але ці відносини постійно зазнають внутрішнього перетворення. Раб, виконуючи накази пана, створює йому речі для споживання і насолодження. Але робота одночасно формує і самого раба; завдяки їй він приходить до усвідомлення свого низького становища. Він розуміє, що існує не лише для пана, але й для самого себе. З другого боку, пан, насолоджуючись тим, що створив раб, потрапляє у повну залежність від раба. Раб, виробляючи речі, починає панувати не лише над ними, але й над своїм паном. Протилежні полюси цих відносин міняються місцями: пан стає рабом раба, а раб — паном пана.

36як я стверджував в іншій своїй статті”див. статтю “Русифікація чи малоросіянізація” у другому томі цього видання.

37 Текст доповіді, прочитаної під час роботи круглого столу українських істориків “Проблеми термінології і періодизації у навчанні української історії” (31 травня 1978 р., Лондон, Онтаріо, Канада) Друкується у перекладі за публікацією: Rethinking Ukrainian History / Ed. by Ivan L Rudnytsky with the assistance of John-Paul Himka. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1981. — P. 237–242.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

У листі до Лева Біласа від 19 липня 1982 р. (box 40, file 834) Іван Лисяк-Рудницький писак “Щодо теми “Дискусії круглого стола”, то це була пропозиція Любомира Винара, який був членом підготовчого комітету конференції. Подібно як Ви, не прив’язую великої ваги до проблеми періодизації. ...Йшлося про те, щоб, так би мовити, “офіційно” устійнити певні засади щодо періодизації й термінології, які на майбутнє мали б зобов’язувати всіх українських еміграційних істориків. Я сам рішуче не погоджуюся з такою авторитарно-бюрократичною настановою в науці. Але, незалежно від інтенцій, мені здається, що дискусія вийшла досить цікава”.


38Я проаналізував характерні риси тієї доби у декількох попередніх статтях“див. статті “Роля України в новітній історії”, “Структура української історії у XIX столітті”, “Інтелектуальні початки нової України”, надруковані в цьому томі.

39 Первісна публікація тексту: Лисяк-Рудницький І. Февдалізм // Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3480–3483. Доповнена і перероблена англомовна версія Rudnytsky I. L. Feudalism // Encyclopedia of Ukraine. — Vol. 1: А-F/ Ed. by Volodymyr Kubijovyč / Published for the Canadian Institute of Ukrainian Studies, the Shevchenko Society (Sarcelles, France) and the Canadian Foundation for Ukrainian Studies. — Toronto, Buffalo, London. — University of Toronto Press, 1984. — P. 879–881. Друкується за останньою публікацією.

Впорядкування та переклад окремих фрагментів тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

До теоретичних питань феодалізму Іван Лисяк-Рудницький раніше звертався у статті “Каразин і початки українського національного відродження” (див. с. 213–218 цього тому).


40 Переклад рецензії на книгу Філіпа Лонгворта “The Cossacks” та пізнішого відгуку на відповідь автора рецензенту. Публікація текстів: Rudnytsky I. L. A Study of Cossack History // Slavic Review. — Vol 31. — N 4. — December, 1972. — P. 870–875; Professor Rudnytsky replies... // Idem. — Vol. 33. — N 2. — June 1974. — P. 414–416.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



Філіп Лонгворт (1933 р. н.) — професор історії у МакГільському університеті (Монреаль, Канада). Автор праць з історії Росії та Східної Європи, зокрема книжок: “The Cossacks” (1970); “The Three Empresses Catherine I, Anne and Elizabeth of Russia” (1970); “The Rise and Fall of Venice (1974); “Alexis, Tsar of All the Russias (1984). Листування з Філіпом Лонгвортом з приводу рецензії на його книгу зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 37, file 804).

41У тогочасній Європі цього принципу [рівності усіх громадян перед законом] взагалі ще ніде не існувало“у своїй відповіді на рецензію Івана Лисяка-Рудницького Філіп Лонгворт вказував, що насправді цей принцип уже в той час існував у Венеції (Longworth Р. Letter to the Editor // Slavic Review. — Vol. 33. — N 2. — June, 1974. — P. 413).

42 Одна з найраніших статей Івана Лисяка-Рудницького, написана ним ще в студентські роки. Публікація тексту: Лисяк-Рудницький І. Розмова про барокко // Наші дні. — Рік II. — Ч. 7. — Липень 1943. — С. 2–3. — Підпис: Іван Брусний. Передруковано в книжці “Між історією й політикою” (С. 54–62). Друкується за останньою публікацією.

43 Едуард Вінтер (1896–1982) — професор історії Східної Європи. Народився у м. Гроттау, навчався в Інсбрукському університеті та Німецькому університеті в Празі. У 1934–1945 — професор церковної історії та доцент історії філософії у Празі. 1945 р. — співзасновник Інституту науки і мистецтва у Відні, у 1945–1951 — професор східноєвропейської історії в університеті Галле, у 1948–1951 — ректор цього університету. З 1951 до 1964 р. — професор східноєвропейської історії університету Гумбольдта в Берліні, а з 1953 р. — одночасно директор Інституту історії народів СРСР. Під час навчання Івана Лисяка-Рудницького у Празькому університеті керував його докторською дисертацією про політичні погляди Михайла Драгоманова (див. коментарі до статті “Михайло Драгоманов”, а також згадку про це в автобіографічній книзі Едуарда Вінтера: Winter Е. Mein Leben im Dienst des Volkerverstandnisses. — Berlin, 1981. — S. 134). Іван Лисяк-Рудницький зустрічався з ним у Зальцбурзі у 1963 р. під час роботи Слов’янського історичного конгресу пам’яті Кирила і Мефодія (див. коментарі до статті “Україна між Сходом і Заходом”); зокрема, на його прохання написав статтю-рецензію “Іван Франко у своїх німецьких писаннях” (див. нижче). У листі до Романа Роздольського від 4 червня 1967 р. (box 24, file 581) Лисяк-Рудницький писав: “Я маю супроти Вінтера довг вдячности, як до мого колишнього професора, й він особисто був мені завжди симпатичний. Інша річ, що його наукові праці берлінського періоду не приносять йому честі”. Листування з Едуардом Вінтером зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, files 787, 799).

44 Переклад передмови до книжки: Basarab John. Pereiaslav. 1654: A Historiographical Study. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, 1982. — P. XI–XXIII. Передруковано в книжці “Essays in Modern Ukrainian History” — P. 77–90.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Напередодні виходу з друку книги Джона Басараба Іван Лисяк-Рудницький писав у листі до Романа Шпорлюка (Едмонтон, 19 липня 1982): “Ця праця первісно постала як докторська дисертація в Американському університеті під моїм керівництвом. Її редагуван-ня коштувало нам з Джоном-Польом [Химкою] чимало праці”. Примірник дисертації Джона Басараба (Basarab John. The Perejaslav Arrangement. Ph. D. dissertation. American University. 1974) разом із супровідними матеріалами (листування з її приводу, коментарі, примітки, бібліографія) зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 28, file 600). В архіві зберігається також російськомовний переклад передмови, підготований д-ром Олександром Бабйонишевим для публікації в одному з російських еміграційних видань з примітками і виправленнями самого автора (посмертна публікація: Лысяк-Рудницкий И. Переяславль; история и миф // СССР: внутренние противоречия / Ред. В. Чалидзе. — Вып. 9. — 1984. — С. 137–161). Цей переклад разом з авторськими коментарями було враховано при підготовці даної публікації.


45 Джон Басараб (1918 р. н.) — американський історик українського походження. Народився в Пенсильванії, здобув освіту в Пенсильванському державному університеті та Карловому університеті в Празі. Познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким ще 1948 р. у Швейцарії, підтримував з ним близькі, приятельські стосунки. Захистив під керівництвом Лисяка-Рудницького докторську дисертацію в Американському університеті (1975). Працював американським політичним дорадником радіо “Свобода”, викладав політичні науки й історію в Піттсбурзькому (1970–1972) та Мерілендському (з 1972 р.) університетах.

46 Стаття “Польсько-українські взаємини: тягар історії” була надрукована в збірнику матеріалів наукової конференції, присвяченої польсько-українським взаємовідносинам, яка відбулася 1977 р. в МакМастерському університеті, Гамілтон, Канада (Rudnytsky I. L. Polish-Ukrainian Relations: The Burden of History // Poland and Ukraine: Past and Present/Ed. Peter J. Potichnyj. — Edmonton — Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1980. — P. 3–31). Передруковано в книжці “Essays in Modern Ukrainian History” — P. 49–76. Скорочений український переклад був надрукований в журналі “Віднова” (Ч. 5. — Літо-осінь 1985. — С. 20–44.) Друкується на основі україномовної публікації з відновленням тих пропусків, які були зроблені при перекладі оригінального англомовного тексту.

Впорядкував і переклав окремі фрагменти тексту Ярослав Грицак, мовна редакція Володимира Кулика.

Питання польсько-українських взаємин було однією із провідних тем у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Ще на початку 1950-х років він мав намір “зреалізувати мій плян, що з ним ношуся віддавна, — написати велику статтю для [паризької] “Культури” про історіософію українсько-польських взаємин... — українську версію призначую для “У[країнських] Вістей” (із листа до Богдана Осадчука від 14 серпня 1952 р., Нью Йорк, (box 34, file 756)). На замовлення НТШ Іван Лисяк-Рудницький у співавторстві з Богданом Кравцівим, Володимиром Кубійовичем та Олександром Оглоблиним підготував для “Енциклопедії українознавства” статті “Поляки на Україні” та “Польща й Україна” (див.: Енциклопедія українознавства. Словникова частина/ Гол редактор В. Кубійович. — Париж — Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — C. 2215–2228). Окрім цього, йому належить ще декілька публікацій, присвячених діяльності поляків-українофілів — Іполіта Терлецького, Міхала Чайковського та Францішка Духінського (див. с. 221–279 цього тому). Матеріали до історії українсько-польських стосунків зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, files 229–235, box 10, files 229–234, 236–237).

Науковий інтерес до цієї теми тісно переплітався з суспільно-політичними потребами. Наприкінці вересня — на початку жовтня 1952 р. Лисяк-Рудницький мав три кількагодинні розмови з відомим польським журналістом Клавдіюшем Грабиком, близьким до кіл лондонського уряду. Розмови мали напівофіційний і дискретний характер. Зокрема, Грабику йшлося про вияснення міри поступливості українських еміграційних кіл в українсько-польській територіальній суперечці (див. “Записку про розмову з редактором К. Грабиком на тему польсько-українських взаємин”, що зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 35, file 756)). 25 вересня 1953 року на засіданні Ліги незалежності Польщі Іван Лисяк-Рудницький виголосив доповідь “Україна і Польща на тлі середньо-східної Європи”. 9 травня 1959 р. він виступав із доповіддю “Польща й Україна” на конференції, яку влаштували Генеральний секретаріат УГВР та видавництво “Пролог”. 1965 р. із редактором паризького польськомовного журналу “Культура” Єжи Гедройцем Іван Лисяк-Рудницький обговорював можливість проведення у Мюнхені неофіційної конференції про польсько-українські стосунки. Наприкінці 1965 р. він декілька раз зустрічався з проф. Збігнєвом Бжезінським, аби виробити план заохочення докторантів та наукових працівників до досліджень історії польсько-українських стосунків міжвоєнного періоду. Наприкінці 1975 р. Іван Лисяк-Рудницький разом із дружиною перебував у Польщі, працював у краківських архівах, шукаючи пам’ятки української політичної думки в Галичині з доби “весни народів”(1848). У листі до Романа Шпорлюка від 26 березня 1976 р. він писав: “Не менше був для мене важливим неофіційний бік побуту у Польщі: зустрічі з людьми (головно з наукового світу, але також з деякими речниками польської “інтелектуальної опозиції”, до яких я мав рекомендації). Загальне враження й висновки: тепер, коли відійшов у минуле старий конфлікт, стає ясним, скільки ми маємо спільного з поляками й як добре ми можемо з ними розумітися. В польських наукових колах існує сьогодні порівняно сильний інтерес до української проблематики на грунті відчуття спільноти історичної долі обох народів. Уважаю, що під цю пору передумови для польсько-українського наукового й навіть політичного діялогу більш сприятливі, ніж мабуть коли-небудь”. (Серед осіб, з якими Лисяк-Рудницький зустрічався в 1975 р., був Адам Міхнік (див. лист до Марти Богачевської-Хом’як від 17 жовтня 1976 р. (box 38, file 812))).

У листі до Богдана Цимбалістого від 12 квітня 1975 року (box 38, file 808) він писав: “Вповні визнаю велетенське значення польсько-української проблеми, що їй надаю просто ключової ваги. Наладнання відповідної співпраці з поляками могло б бути для нас, української еміграції, виходом з нашої теперішньої ізоляції. В умовах комуністичного режиму, для українських інтелектуалістів Польща є сьогодні головним вікном у світ. У перспективі майбутнього, “вісь” Варшава-Київ мала б бути фундаментом для нового міжнародного ладу у Східній Європі”.


47 Після того, як Іван Лисяк-Рудницький написав для “Енциклопедії українознавства” дві статті про польсько-українські взаємини (див. коментарі до статті “Польсько-українські взаємини: тягар історії”), редакція цього видання згідно з усталеною традицією вислала їх на рецензію проф. В. Сукенніцькому. Його машинопис із коментарями до обох статтей зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 219). “Зауваження до коментаря проф. В. Сукенніцького” написані у 1971 р. Публікуються вперше на основі машинопису, що зберігається в архіві автора (box 25, file 219).

Сукенніцький Віктор (1901–1983) — польський історик, професор Вільнюського університету (1931–1939). Після окупації Литви радянськими військами ув’язнений у таборі в Красноярську (1940–1941). Після звільнення працював у польському посольстві в Куйбишеві. 1942 р. перебрався до Тегерана. У 1942–1952 рр. — викладав в Оксфордському університеті та Польській школі політичних наук у Лондоні, у 1952–1959 рр. — працівник польської секції радіо “Свобода” в Мюнхені. Починаючи з 1959 р. працював в Інституті Гувера при Стенфордському університеті. Автор числених праць, головним чином з історії політичного розвитку Середньо-Східної Європи першої половини XX ст., зокрема, книжок “Facts and Documents Concerning Polish Prisoners of War Captured by the U.S.S.R. during the 1939 Campaign” (1946); “A Columbus Error Sketches from the History, Theory, and Practice of Soviet “Communism” (1959); “The White Book: Facts and Documents from the Times of Two World Wars” (1964); East-Central Europe during World War I: From Foreign Domination to National Independence” (1984, посмертне видання). У листі до Володимира Кубійовича від 7 липня 1971 р. (box 37, file 798) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Його [В. Сукенніцького] коментар дуже характеристичний: він свідчить, до якої міри поляки ще сьогодні перебувають в полоні традиційних уявлень”.

48 Текст доповіді, виголошеної на конференції про українсько-єврейські взаємини 26 листопада 1961 р. у Нью-Йорку. Публікується вперше на основі англомовного машинопису доповіді, що зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 525).

Переклад з англійської Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Ця стаття — перша з серії праць Івана Лисяка-Рудницького, присвячених історії українсько-єврейських взаємин. Окремі положення цієї доповіді були включені й розвинуті у його пізніших статтях: “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин” та “Проблема українсько-єврейських взаємин в українській політичній думці 19 ст.” (див. с. 375–403 цього тому). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються зібрані ним матеріали до дослідження історії українсько-єврейських стосунків (box 9, files 224–227).

Стаття присвячена Петрові Равичу (1919–1982) — уродженцю Львова, євреєві за національністю, товаришу Івана Лисяка-Рудницького з дитячих років (батько Петра Равича працював в нотаріальній конторі діда Івана Лисяка-Рудницького). Навчався орієнталістики у Львівському університеті, а після приєднання Західної України до Української РСР — у Києві, в Агатангела Кримського. У листі до Кирила Митровича від 28 липня 1967 р. (box 36, file 786) Лисяк-Рудницький писав: “Равич — мій найближчий приятель юнацьких років. Саме від мене навчився він української мови, що йому дуже придалося за німецької окупації”. Під час війни заарештований і відправлений до концентраційного табору Аушвіц (Освєнцім). Від 1947 р. жив у Парижі, продовжував навчання у Сорбонні. Співпрацював із паризьким польськомовним журналом “Kultura” та газетою “Le Monde”, іншими виданнями. Автор книг “Le Sang du ciel” (у 1962 p. одержала французьку літературну премію — Prix Rivarol), “Bloc-notes d’un contre-revolutionaire ou la queule de bois” (1969), поеми в прозі “Le Campagnon d’un songe”, передмови до фрацузького перекладу “Жовтого князя” Василя Барки (1981) та ін. Закінчив життя самогубством після смерті свої дружини. Равичу присвячена й інша стаття Івана Лисяка-Рудницького “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин”. Листування з Петром Равичом зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.



49існує настійна проблема ретельного наукового дослідження проблеми єврейської автономії на Україні...”така праця, авторства Соломона Гольдельмана, мовою ідиш появилася 1961 р. У 1963 та 1967 рр. вона вийшла українською мовою під назвою “Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920”, у 1968 р. — видана у перекладі англійською мовою “Jewish National Autonomy in the Ukraine, 1917–1920”.

50 Текст виступу, виголошеного в обговоренні на науковій конференції МакМастерського університету “Україна в семидесяті роки” 25–27 жовтня 1974). Оригінал тексту зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 26, file 533). Публікація тексту: Rudnytsky I. L. Comments on Professor Zvi Gitelman “The Social and Political Role of the Jews in Ukraine” // Ukraine in the Seventies Papers and Proceedings of the McMaster Conference on Contemporary Ukraine, October 1974 / Ed. Peter J. Potichnyj. — Oakville, Ontario: Mosaic Press, 1975. — P. 187–193.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



Дві Гітельман — професор політології Мічіганського університету, автор праць з історії євреїв у Радянському Союзі та в Україні, в т. ч. співавтор та редактор книг “Jewish Nationality and Soviet Politics: The Jewish Sections of the CPSU. 1917–1930” (1972), “Becoming Israelites: Political Resocialization of Soviet and American Immigrants” (1982), “A Century of Ambivalence: The Jews of Russia and the Soviet Union. 1881 to the Present” (1988), “The Quest for Utopia: Jewish Political Ideas and Institutions Through the Ages” (1987, 1991). Коментар Лисяка-Рудницького до статті професора Гітельмана розпочинався словами: “Статтю професора Гітельмана я одержав за декілька днів до початку конференції. Цей факт може послужити виправданням за дещо імпровізований характер моїх зауважень” (box 26, file 533).

51різанина під Дрогедою”кривава розправа Олівера Кромвеля над ірландськими католиками-роялістами — захисниками та мешканцями міста-фортеці Дрогеда у вересні 1649 р.

52варто згадати недавню цікаву дискусію між професором Тарасом Гунчаком і Зосою Шайковським”див. недавній україномовний передрук частини цієї дискусії: Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. — К.: Либідь, 1993.

53 Одна з найперших статтей, що поставила в американському науковому світі проблеми, пов’язані з дослідженням української історії. За словами Івана Лисяка-Рудницького, “в ній найповніше та найбільш систематично виражена моя концепція українського історичного процесу й саме їй у циклі статтей та есеїв належить центральне місце” (з листа до Мирослава Прокопа від 18 січня 1970 р.). Стаття була написана спеціально для дискусійного відділу журналу “Slavic Review”. Первісна публікація: Rudnytsky I. L. The Role of the Ukraine in Modern History // Slavic Review — Vol. XXII. — N 2. — June, 1963. — P. 199–216. Ця публікація з’явилася з двома коментарями: Артура А Адамса (без назви) і (спільним) Джона Решетаря та Омеляна Пріцака “Україна і діалектика формування нації” (Ibid. — Р. 217–223; 224–255) та відповіддю Івана Лисяка-Рудницького опонентам (Ibid. — Р. 256–262). Див. також лист-відповідь Артура А Адамса: Slavic Review. — Vol. XXII. — N 3. — September, 1963. — P. 615–616. Згодом дискусія була передрукована у книзі: The Development of the USSR An Exchange of Views / Ed. by Donald W. Treadgold. — Seattle, 1964. — P. 211–274. Український переклад, що обіймає основну статтю та відповідь автора опонентам, але не включає коментарів, опубліковано в журналі “Сучасність” (1966. — Ч. 1 (61). — Січень. — С. 87–97; Ч. 2 (62). — Лютий. — С. 67–82).

У 1970 р., готуючи цю статтю до друку в збірнику “Між історією й політикою” (с. 17–53), автор вніс нові поправки до неї відповідно до зауважень Миколи Лебедя, Мирослава Прокопа, Богдана Кравціва. Друкується за цією, останньою і найповнішою, публікацією.



54 Після слів її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом“ в первісній, англомовній публікації йшло:

Упродовж свого розвитку вона пережила два великі періоди занепаду. Середньовічну Русь після того, як їй було завдано руйнівного удару монголів, поступово поглинула Литва, врешті приєднана Польщею. В середині XVII століття Україна піднялася проти польського панування, і постала нова державність — Козацька держава. Але в другій половині XVIII століття автономію козацької України зліквідувала Російська імперія. Новий цикл піднесення розпочався у XIX столітті. Рух національного відродження досяг своєї кульмінації у добу революції 1917 року, коли виникла незалежна українська держава, що незабаром підпала під більшовицький контроль. Цей третій, останній великий розділ української історії, який триває від 1780-x років аж до теперішнього часу, становить те, що ми можемо означити як “новітня українська історія”.

Цей фрагмент випущено в найпізнішій редакції статті на пропозицію директора видавництва “Пролог” Мирослава Прокопа, який уважав за потрібне підкреслити тяглість українського національного життя. У відповідь на це Іван Лисяк-Рудницький писав у листі до видавництва “Пролог” (червень 1970 р.): “Я доповнив дане місце статті, так що тепер повинно бути ясним для читача, що я маю на увазі дисконтинуїтет на рівні державного буття та “високої культури” та що я не заперечую наявність тяглости в українській історії на рівні низових суспільних клітин та людової культури” (box 37, file 795).



55 Роман Роздольський (1898–1967, псевдоніми — Прокопович, П. Сук, Тенет, В. С. та ін.). — український історик, марксолог, громадський діяч. Син Осипа Роздольського (1872–1945), відомого українського етнографа і класичного філолога. Навчався у Львівському, Празькому й Віденському ун-тах. Один із засновників організації “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь” (1918), яка стала попередницею українського комуністичного руху на Західній Україні. Під час польсько-української війни 1918–1919 рр. — рядовий УГА. Один із засновників та головних ідеологів КПЗУ. Виключений із її рядів у 1926 р. за порушення партійної дисципліни — за відмову покинути наукову працю у Відні й перейти на партійну роботу до Львова. Зберігав ідейні пов’язання з цією партією, під час розколу КПЗУ у 1928–1929 рр. пристав до національно-свідомого крила (т. зв. “КПЗУ-більшості” або “васильківців”). 1929 р. одержав звання доктора політичних наук у Відні 1934 р. повернувся до Львова, де працював в університеті на кафедрі відомого польського економіста Францішка Буяка. Після окупації Галичини більшовиками переїжджає до Кракова. 1942 р. арештований гестапо за переховування євреїв. До закінчення другої світової війни перебував у концтаборах: Освєнцімі, Равенсбрюку, Оранієнбургу. У 1947 р. переїхав у США Де поселився в Детройті Після переїзду до Америки повністю присвятив себе дослідницькій роботі. Автор близько 50 наукових праць, в. т. ч. — книжок “Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtlosen” Völker” (Archiv für Sozialgeschichte. 1964 — Bd. IV. — Hannover); “Stosunki poddańcze w dawnej Galicji” (Warszawa, 1962. T. 1–2); “Die grosse Steuer und Agrarreform Jozefs II. Ein Kapitel zur österreichischen Wirtschaftgeschichte” (Warszawa, 1961). “Zur Entstehungsgeschichte des Marxischen “Kapital” (Frankfurt, 1968, переклад англ., франц., італ, ісп., двома скандінав., сербо-хорват. та япон. мовами); “Die Bauemabgeordnetnen im konstituerenden österreichischen Reichstag, 1848–1849” (Wien, 1976, посмертне видання). Архів Роман Роздольського зберігається в Інституті соціальної історії (Амстердам). Копії окремих статей Романа Роздольського, матеріали до його біографії а також листи (зокрема, цитований лист від 17 вересня 1966 р.) зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, file 219; box 24, file 501).

56 Олександр Оглоблин (1899–1992) — український історик. Виходець зі старокозацьких родів Лашковичів і Савицьких. Народився в Києві, закінчив Київський ун-т св. Володимира (1919). Професор кафедри історії України в Київському ун-ті (1921–1943), професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту (1921–1922), кафедри народного господарства України Київського інституту народного господарства (1927–1930), кафедри історії України Одеського ун-ту (1938–1940). Старший науковий співробітник УАН (1926–1943) і керівник комісії соціально-економічної історії України (1929–1932), дійсний член харківського Інституту історії української культури ім. Д. Багалія (1926–1931), заступник директора Всеукраїнського історичного музею в Києві (1931–1932), директор Всеукраїнського центрального архіву стародавніх актів в Києві (1932–1933), дійсний член Українського науково-дослідного інституту педагогіки в Києві (1938–1941). У 1930–1931 рр. був ув’язнений ДПУ. З 1944 р. — на еміграції, спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а від 1951 р. — у Сполучених Штатах Америки. Професор Українського вільного університету у Празі (від 1944 р.) та у Мюнхені (від 1945 р.), член його Сенату (1946–1951); професор Богословської Академії УАПЦ та член її Сенату (1946–1951). Дійсний член НТШ, УВАН, Американської асоціації славістів. Голова історичної секції УВАН у США (від 1951 р.), директор філософського відділу Делегатури УВУ у США (1957–1962), професор УТІ в Нью-Йорку (від 1958). Від 1965 р. — голова Українського історичного товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу “Енциклопедії українознавства”. У 1968–1970 рр. — професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970–1973 рр. — консультант для докторантів з історії України при цьому університеті. Автор біля 30 книжок і 300 статей, присвячених в основному питанням соціально-економічного розвитку України, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Біо-бібліографічні матеріали про Олександра Оглоблина див.: Винар Л. Олександр Оглоблин (1958, відбитка із “Записок ЧСВВ”. — Т. III. — Вип. 1–2); Збірник на пошану Олександра Оглоблина. — Нью-Йорк, 1977. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Оглоблиним.

57 Артур Е. Адамс (1917 р. н.) — професор-емерит історії, працював у Стенфордському, Мічиганському університетах й Державному університеті Огайо. Автор книжки: “Bolsheviks in the Ukraine. The Second Campaign, 1918–1919” (1963; 2nd Ed, 1973) та співавтор книжок “An Atlas of Russian and East European History” (1967), “The Russian Revolution and Bolshevik Victory. Why and How?” (1960; 3rd. Ed.: “The Russian Revolution and Bolshevik Victory. Visions and Revisions” (1990)), “Stalin and His Times” (1st. Ed, 1972; 2nd Ед, 1986). Висловлені в його коментарях погляди детальніше розвинуті ним у книзі “Bolsheviks in the Ukraine”.

58зовсім так, як його колишній товариш зброї, генерал Маннергайм повернувся на службу Фінляндії”генералу Маннергайму Іван Лисяк-Рудницький присвятив окрему статтю. Див.: Маленька але велика духом нація (з приводу смерті маршала Маннергайма) // Українські Вісті. — 1951. — Ч. 13 (478). — 11 лютого — Підпис: І.Л.Р.

59 Джон Решетар (1924 р. н.) — американський історик та політолог українського походження. У 1950 р. захистив докторську дисертацію “Ukraine and Revolution (1917–1920)” у Гарвардському університеті. Працював професором політології в Університеті Вашінгтона (Сієтл). Автор книжок “The Ukrainian Revolution, 1917–1920: A Study in Nationalism” (1952, передрук у 1972 p.; див. рецензію Лисяка-Рудницького на цю книжку. Rudnytsky I. L. An American Study of the Ukrainian Revolution // The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US. — Vol. II. — Summer 1952. — N 2 (4). — P. 316–322); “Problems of Analyzing of the Communist Party of the Soviet Union” (1955), “A Concise History of the Communist Party of the Soviet Union” (1960, друге, переглянуте видання — 1964). Джон Решетар та Іван Лисяк-Рудницький тісно співпрацювали у 1950-х роках як голова та секретар “Комісії для дослідів над пореволюційною Україною”, що діяла при УВАН. Їхнє листування зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

60 Первісна публікація: Rudnytsky I. L. The Intellectual Origins of Modern Ukraine // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US — Vol. VI. — 1958. — N 3–4 (21–22). — P. 1381–1405. Український переклад: Інтелектуальні початки нової України 1. Шляхетська доба (до 1840-х років). 2. Народницька доба (від 1840-их до 1880-х рр). 3. Модерністична доба (від 1890-их рр. до Першої світової війни). 4. Погляд назад // Українська Літературна Газета. — P. V. — 1959. — Ч. 2 (44). — Лютий. — С. 1, 10; Ч. 5 (47). — Травень. — С. 1–2; Ч. 6 (48). — Червень. — С. 1–2. Друкується на основі публікації в кн. “Між історією й політикою” (с. 76–99).

Після рецензії Івана Лисяка-Рудницького на статті Матвія Стахова та Лева Ребета (див. коментарі до статті “Формування українського народу й нації”) редактор “Енциклопедії українознавства” Володимир Кубійович звернувся до нього з пропозицією написати для цього видання статтю “Формування української нації” (лист Володимира Кубійовича до Івана Лисяка-Рудницького, Мюнхен, 21 червня 1951 р., зберігається в архіві Лисяка-Рудницького (box 33, file 754)). Іван Лисяк-Рудницький згодився за умови уточнення самого сюжету статті, зосередившись, у першу чергу, на формуванні української національної свідомості новітнього часу (від середини XVIII ст. до сучасності). “Щодо методологічного підходу, то я трактував би мою тему у стилі історії ідей (“Ідеенгешіхте”). Себто зміни політичної історії та соціяльно-економічні переверствування були б узгляднені тільки в тій мірі, як це необхідно для зрозуміння духового процесу: кристалізування національної свідомости в українському етнічному колективі. Натиск лежав би в аналізі збірних духових процесів, а не на індивідуальних характеристиках окремих діячів і авторів.” (Лист Івана Лисяка-Рудницького до Володимира Кубійовича, Мт. Голлі, 17 липня 1951 р., зберігається в архіві автора (box 34, file 753)). Частина підготованого для “Енциклопедії українознавства” тексту статті була надрукована під назвою “Нарис історії модерної української національної свідомості й політичної думки” (Історично-філософічна секція НТШ. — II. Кореспонденційне засідання. Матеріал. — 1952. — Ч. 7. — С. 1–14. (Циклостилеве видання)). Оскільки розміри статті і, відповідно, час її написання розросталися, а характер викладу матеріалу не зовсім задовільняв редакцію “Енциклопедії українознавства”, то замовлення залишилося невиконаним. “...Той факт, що НТШ взагалі з цим звернулося було до мене, вважав я за сумну ілюстрацію стану нашої науки: у світі цього роду речі (синтетичні нариси) пишеться як укоронування праці життя. Сидячи над цією статтею, я ввесь час мав дуже прикре почуття, що роблю річ з наукового боку безвідповідальну, бо не побудовану на відповіднім матеріяловім знанню. Тому саме промучився я над цією статтею досить довго, перетягнув визначений речинець, так що вона для енциклопедії була вже спізнена, з чого я — по суті — був радий. Для мене особисто користь була тільки та, що це примусило мене зформулювати перед самим собою деякі думки”, — писав Лисяк-Рудницький у листі до Павла Грицака (без місця, 30 квітня 1955 р., box 34, file 757). Стаття присвячена пам’яті Павла Грицака.



61 Павло Грицак (1925–1958) — історик, дійсний член НТШ та УВАН. Народився у Перемишлі. Навчався в Німеччині, закінчив студії в Університеті Міннесоти. Працював над докторською дисертацією у Фордгамському університеті. Дослідник княжої доби Галицько-Волинської держави. Автор монографії “Галицько-Волинська держава” (1958, посмертне видання). Як писав Іван Лисяк-Рудницький, “для нашої науки його смерть є незамінимою втратою. Особисто мав я в покійному друга, що з ним зв’язували мене не тільки спільні професійні зацікавлення, але також взаємне довір’я. Грицак був людиною мудрою, внутрішньо дисциплінованою, з сильним громадським інстинктом, обдарованою гострим обсерваційним змислом та дотепом; його дотеп не був ані сентиментальний, ані деструктивно-нігілістичний, але мужній і філософський. Грицак був рівночасно й ерудитом, справжнім ученим, і надзвичайно практичною та життєво зарадною людиною...” (Лист Івана Лисяка-Рудницького до невстановленого адресата, Філадельфія, 12 квітня 1958, box 34, file 763). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Павлом Грицаком (box 34, file 757), а також стаття-рецензія “На маргінесі праці Павла Грицака про Галицько-Волинську державу (Завваги не-фахівця)” (box 25, file 523).

62таємна дипломатична місія Василя Капніста до Пруси 1791 року”у публікації в кн. “Між історією й політикою” (с. 67) помилково: “1798 року”.

63 Первісний варіант статті зачитано як доповідь в “Осередку праці НТШ” у Філадельфії (3 жовтня 1958 р.) та на засіданні історично-філософічної секції НТШ у Нью-Йорку (22 листопада 1958 р.). Після доопрацювання стаття була надрукована в “Українській літературній газеті” (1959. — Ч. 10 (52). — Жовтень. — С. 3–4).

Упорядковуючи збірник “Між історією й політикою”, автор вніс у текст невеликі зміни порівняно з газетною публікацією.

Іван Лисяк-Рудницький писав цю статтю як доповнення до “Інтелектуальних початків нової України” з метою “підхопити, так би мовити, формальні моменти у нашому 19 ст., що творять його “кістяк” (лист до невстановленого адресата (Миколи Шлемкевича?), Філадельфія, 10 грудня 1958 р., box 34, file 763). Друкується за останньою авторською публікацією (“Між історією й політикою”. — С. 63–75).


64 Рецензія на книгу Юрія Лавріненка “Василь Каразин — архітект відродження. Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973”. (Мюнхен: Сучасність, 1975). Друкується за виданням: Лисяк-Рудницький Іван. Каразин і початки українського національного відродження // Сучасність. — 1977. — Ч. 11 (203). — С. 78–97.

65 Юрій Лавріненко (1905–1987, псевдонім — Юрій Дивнич) — український поет, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Народився на Київщині в селянській сім’ї. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1930). Навчався в аспірантурі київського інституту літератури ім. Т. Шевченка (1930–1932, науковий керівник О. Білецький), після закінчення якої захистив дисертацію про український епос. Автор літературно-критичних нарисів про В. Еллана (Блакитного) (1929), В. Чумака (1929), П. Тичину (1930). У 1932–1933 рр. — працював у газеті “Вісті ВЦВК”. 1933 р. заарештований ДПУ, перебував ув’язнення у таборах в Норільську 1935–1939). У 1939–1941 рр. — на “вільному засланні” на Північному Кавказі без права відвідувати Україну. Після окупації німецькими військами Північного Кавказу (1942) перебрався в Україну. У 1945–1947 рр. жив в Австрії, з 1947–1950 р. — у Німеччині. У 1950 р. перебрався до США. Редактор “Українських вістей” (Новий Ульм, 1948–1950) та “Літературно-Наукового Збірника” (Нью-Йорк, 1952). У 1955–1958 рр. разом з І. Кошелівцем редагував “Українську літературну газету”. Автор близько 300 публікацій, у т. ч. бібліографічного збірника “Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917–1953” (Vol. 1–2, 1953); антології “Розстріляне відродження Антологія. 1917–1933. Поезія-проза-драма-есей” (1959); книжки “Василь Карамзин — архітект відродження” (1975); збірок статей “Зруб і парости” (1971); “Чорна пурга та інші спогади” (1985).

Іван Лисяк-Рудницький співпрацював з виданнями, редактором яких був Юрій Лавріненко. Водночас, їхня співпраця доповнювалася полемікою, яка інколи набирала дуже гострих форм (див, наприклад: Лавріненко Ю. Нещастя з Каразином (Вимушена репліка) // Сучасність. — 1977. — N 11 (203). — С. 98–101). Полеміку викликали не стільки розбіжності в поглядах, скільки різниця темпераментів. “З Ю. Лавріненком у мене певна “психологічна неспівзвучність”, — зізнавався Лисяк-Рудницький у листі до Євгена Маланюка від 24 липня 1958 р. (box 34, file 763). Як писав Іван Кошелівець, “Юрій Андрійович [Лавріненко] був найвищим авторитетом, але [...] для середньо розвиненої верстви читачів [...] Люди, здібні мінімальною дозою критицизму темперувати свої захоплення, не могли не помічати небезпеки некритичного замилування образно блискучим стилем Лавріненка. Йому властиве було захоплюватися кожною темою, яку він обрав об’єктом свого дослідження, і в цьому стані його заносило, і він часто перебирав міру. Приміром, коли він заходжувався коло теми Каразина, то цей останній в його очах виростав не менше, як на “архітекта відродження”. Коли ж добрий знавець історії України Іван Лисяк-Рудницький висловив у дописі до “Сучасності” застереження проти надмірного перебільшення ролі Каразина, Юрій Андрійович так темпераментно відповів йому, не без певної дози демагогії.., що середньоінтелектуальний читач напевно став на стороні Лавріненка, хоч повну рацію мав Лисяк-Рудницький.” (Кошелівець І. У дорозі дружби і співробітництва // Сучасність. — 1988. — Ч. 9. — С. 31–32).



66 Юрій Луцький (1919 р. н.) — вчений-літературознавець, близький приятель Івана Лисяка-Рудницького. Його батько — Остап Луцький — разом із Міленою Рудницькою представляв українські політичні партії у польському соймі. Юрій Луцький та Іван Лисяк-Рудницький навчалися в паралельних класах львівської Академічної гімназії. 1937 р. виїхав на навчання до Берліна. Перед початком другої світової війни перебрався до Англії, де продовжував навчання. Під час війни служив в англійській армії. У 1947 р. переїхав до Канади, а в 1950 р. — до Америки. Навчався в Колумбійському університеті (1951–1952), після закінчення якого повернувся до Канади. Професор Торонтського університету. Редактор перших п’яти річників “The Annals of the Ukrainian Academy of Art and Sciences in the US”, перших двох томів “Encyclopedia of Ukraine”, “Canadian Slavonic Papers”, “Journal of Ukrainian Studies”, літературний редактор “Сучасности” (1956–61). Як англомовний редактор “Анналів УВАН” співпрацював з Іваном Лисяком-Рудницьким у підготовці збірника про Михайла Драгоманова (див. коментар до статті “Драгоманов як політичний теоретик”). З 1976 р. разом з Іваном Лисяком-Рудницьким — ад’юнкт-директори Канадського інституту українських студій. Автор підручників української граматики (1949, перевиданий у 1950, 1958, 1961, 1967, 1977, 1978 рр.), англійської мови для українців (1950), книжок “Between Gogol’ and Ševčenko. Polarity the Literary Ukraine, 1798–1847” (1971); “Literary Politics in the Soviet Ukraine: 1917–1934” (1956); “Whistling in the Dark: A Memoir” (1987); “Keeping a Record: Literary Purges in Soviet Ukraine (1930s): A Bio-Bibliography” (1987). Бібліографію його праць див: In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj / Ed. by E. N. Burstynsky and R. Lindheim. — Edmonton. 1990. — P. 1–8. Автор спогадів про Івана Лисяка-Рудницького (див: Луцький Ю. Спогад про Івана Лисяка-Рудницького // Сучасність. — 1986. — Ч. 3 (275). — Березень. — С. 80–83).

67Про предка Василя Каразина по матері, полковника Івана Ковалевського, мовиться, шо по битві під Берестечком він переселився на Слобожанщину (стор. 35). Але трохи вище на цій самій сторінці читаємо, що після смерті Богдана Хмельницького полковник Ковалевський був “опікуном при малолітньому спадковому гетьмані Юрію Хмельницькому, фактично керував державою. Тут якась неув’язка. Битва під Берестечком була 1651 року, а Богдан Хмельницький помер у 1657 році. Як міг Іван Ковалевський бути опікуном при наслідникові Богдана, коли він уже кілька років раніше емігрував за кордон?”Насправді в оригінальному тексті рецензованої книжки на стор. 35 йшла мова про брата Івана Ковалевського Семена (див: Юрій Лавріненко. Нещастя з Каразином... — С. 99).

68Лавріненко твердить, що Каразин листувався з Шіллером і Гете (стор. 28). Звідки взято цю інформацію?”Інформацію про листування Василя Каразина з Шіллером і Гете взято зі спогадів його сина, написаних на підставі збереженої ним частини батькових паперів (див: Юрій Лавріненко. Нещастя з Каразином... — С. 100).

69 Друкується на основі публікації: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 143–172.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Проблема польських впливів на розвиток української суспільної думки у XIX ст. посідала одне з центральних місць у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Систематичну працю над нею він розпочав від середини 1960-х років. Зокрема доповідь на таку тему він запропонував включити у програму VII Міжнародного конгресу славістів (Варшава, вересень 1973 року); доповідь була включена до програми конгресу, однак Лисяк-Рудницький не поїхав до Варшави через завантаженість іншою роботою. Польськомовні й англійські тези доповіді зберігаються в його архіві (box 13, file 397). Однак тема здалася йому надто загальною, і вже на початку 1970-х років він вирішив зосереджитися на постаті Іполіта Володимира Терлецького (див. лист до Ореста Зілинського від 25 грудня 1972 р. (box 37, file 802)). Доповідь на тему “Іполіт Володимир Терлецький — забутий церковно-громадський діяч і політичний мислитель XX століття” Іван Лисяк-Рудницький виголосив 22 жовтня 1972 р. у Вінніпезі під час наукової конференції Українського історичного товариства. Публікацію резюме доповіді див: Український історик. — Р. Х. — Нью-Йорк — Мюнхен, 1973. — Ч. 3–4 (39–40). — С. 157–160. Пізніше з доповіддю на ту ж саму тему він узяв участь в українознавчому семінарі, який проводився при Гарвардському університеті під час 1973–1974 академічного року (див: Rudnytsky I. L. I. V. Terleckyj. A Forgotten Nineteenth Century Political Thinker // Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies held at Harvard University during the Academic Year 1973–1974. — Cambridge, Massachusets, 1973–1974. — P. 96–99), а також у черговому щорічному засіданні Канадської асоціації слов’янознавців у Кінгстоні, 3–5 червня 1973 р. Підготовчі матеріали (виписки, копії статей і книжок та ін.) до дослідження біографії Іполіта Володимира Терлецького зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 18, files 383, 401–413).


70в енцикліці Пія IX “In supreme Petri apostoli sede”згідно з ватіканською традицією, папські енцикліки одержували назву за своїми першими словами.

71 Друкується на основі публікації авторського рукопису у кн: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 173–186.

Переклад Ярослава Грицака та Андрія Дещиці, мовна редакція Володимира Кулика.

Доповідь на таку тему Іван Лисяк-Рудницький виголосив на засіданні українознавчого семінару при Гарвардському інституті українознавчих досліджень 27 жовтня 1983 р. Резюме доповіді та один з первісних варіантів зберігаються в архіві автора (box 14, file 339). Там само зберігаються матеріали до дослідження діяльності Михайла Чайковського (box 12, files 304–320; box 13, files 334–336; box 14, files 337–338, 340).


72Міцкевич навіть приїжджав до Туреччини, щоб підтримати діяльність Чайковського, але став жертвою епідемії холери і помер у його таборі.“тут неточність: Міцкевич помер у Константинополі, а не в таборі Чайковського.

73 Первісна публікація: Rudnytsky I. L. Franciszek Duchiński and His Impact on Ukrainian Political Thought // Eucharisterion. Essays presented to Omeljan Pritsak on his Sixtieth Birthday / Eds. Ihor Ševčhenko and Frank E. Sysyn // Harvard Ukrainian Studies — Vol. III–XV. — 1979–1980. — Part 2. — P. 690–705.

Переклад Ярослава Грицака та Андрія Дещиці, мовна редакція Володимира Кулика.



74трактат “Історія Pyciв” написаний близько 1820 р.“в інших своїх статтях (“Інтелектуальні початки нової України”, “Напрями української політичної думки”) Іван Лисяк-Рудницький датував написання “Історії Русів” прибл. 1800 р.

74 Юрій Шевельов (1908 р. н, псевдоніми — Юрій Шерех, Гр. Шевчук) — український філолог і літературознавець, публіцист. Народився 1908 р. у Ломжі (Польща). Навчався у Харківському університеті. Доцент Інституту журналістики (Харків, 1933–1941). Під час війни емігрував на Захід. Професор УВУ (з 1945), лектор в ун-ті в Люнді (1950–52), лектор-гість в Гарвардськім ун-ті (1952–54), надзвичайний (з 1954), звичайний (з 1958) професор слов’янської філології в Колумбійському ун-ті. Дійсний член НТШ (з 1949), УВАН та її президент (1959–60). Член редакційної колегії “Енциклопедиї українознавства”. Автор числених наукових і публіцистичних праць, зокрема збірок есе “Думки проти течії” (1948); “Прощання з учора — Коли ж прийде справжній день” (1952); “Друга черга” (1978); “Третя сторожа” (1993), монографії “Die ukrainische Schriftsprache 1798–1965” (1965) та ін. Листування з Юрієм Шевельовим зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

76 Друкується за публікацією: Rudnytsky I. L. Drahomanov Mykhaylo // Encyclopedia of Ukraine. — Vol. I: A-F/Ed. by Volodymyr Kubijovyč / Published for Canadian Institute of Ukrainian Studies Shevchenko Scientific Society and Canadian Foundation for Ukrainian Studies. — Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press, 1984. — P. 753–756.

Впорядкування та переклад фрагментів тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

Дослідження політичної думки Михайла Драгоманова становило одну з найважливіших тем у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Він працював над нею практично протягом усього періоду своєї наукової діяльності Драгоманову була присвячена його докторська дисертація, яку він протягом весни 1943 — весни 1945 року написав і захистив під керівництвом відомого вченого-славіста Едуарда Вінтера у Карловому університеті у Празі (текст дисертації зберігається в архіві Карлового університету в Празі — Ustav dejin UK a Archiv University Karlovy. Dissertace Nu V/79). Після переїзду до США Лисяк-Рудницький разом із сином Михайла Драгоманова проф. Світозаром Драгомановим підготував збірник “Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings” (1952). Драгоманову присвячено декілька публікацій у 1960–1970-х роках. Наприкінці свого життя Лисяк-Рудницький мав намір видати збірку англомовних перекладів автобіографічних праць Михайла Драгоманова. Опис цього проекту разом з численними матеріалами до дослідження діяльності та творчості Драгоманова зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 10, files 261–273; box 11, file 274–300; box 12, files 301–303). Див. також: Дюк Надія. Іван Лисяк-Рудницький — дослідник Михайла Драгоманова // Сучасність. — 1986. — Ч. 3. — С. 74–79.

Дана стаття становить немовби квінтесенцію дослідів Лисяка-Рудницького над діяльністю та творчістю Драгоманова. Первісна публікація: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов Михайло // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. / Гол. ред. В. Кубійович. — Т. 2. — 1955–1957. — C. 589–591. Згодом її передруковано з деякими доповненнями в кн.: “Між історією й політикою”. — С. 100–107. Стаття була написана на замовлення редакції “Енциклопедії українознавства”. В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 524) зберігаються первісні варіанти статті, листування з редакцією, зауваги рецензентів (Світозара Драгоманова, Матвія Стахова, Олександра Оглоблина, Олександра Шульгина, Іллі Витановича) та відповідь автора.



Готуючи статтю до публікації в англомовній “Енциклопедії українознавства”, Лисяк-Рудницький вніс нові зміни в її текст. Друкується за останньою публікацією.

77пізніше відомі як Стара Громада”у своїй рецензії на статтю Івана Лисяка-Рудницького Світозар Драгоманов висловив зауваження про невідповідність назви “Стара Громада”. Відповідаючи на це зауваження, Іван Лисяк-Рудницький писав: “Стара Громада це дійсно анахронічна назва. Але цей анахронізм так прийнявся в літературі, що мого недогляду не спостерегли навіть такі знавці нашого 19 ст., як Оглоблин та Шульгин. Старатимуся це виправити, якщо буде змога, в коректі” (із листа до С. Драгоманова від 19 вересня 1967 р., Філядельфія, box 34, file 751).

78Англійський переклад однієї з його робіт, яка первісно була надрукована болгарською мовою...”готуючи цю статтю до публікації в збірнику “Між історією й політикою”, Лисяк-Рудницький зробив до неї таку примітку:

Переклад однієї фольклористичної праці Драгоманова, що первісно появилися по-болгарськи, вийшов недавно в США: M. P. Drahomanov. Notes on the Slavic Religio-Ethical Legends. The Dualistic Creation of the World Transl. by Earl W. Count. Indiana University Publications, Russian and East European Series; vol 23 (Bloomington, 1961). Варто зацитувати деякі місця з передмови перекладача, що висловлюють його оцінку наукової праці Драгоманова: “Упродовж кількох десятиліть перед першою світовою війною існувала група учених, — переважно, але не виключно, слов’ян, що досліджували генезу й розвиток цієї ідеї [про дуалістичне створення світу]. На нашу думку, розвідку Драгоманова треба між цими студіями поставити на перше місце... Я вважаю, що серед усієї літератури, що стосується цієї теми, праця Драгоманова найбільш змістовна та що вона має кардинальне значення для вивчення проблеми... Драгоманов належав до породи людей, характеристичної для європейського 19 стол., що до неї належали О. Конт, Дж. С. Мілль, Р. Вірхов, Ч. Ломборозо та чимало інших. Це були інтелектуалісти, які вміли перековувати свої пера на мечі, які вміли творити теорії й потім застосовувати їх у громадському житті, не боячися брати на себе великий ризик” (cтop. VII, VIII, XI).”

79 Раїса Іванова (Іванченко, 1934 р. н.) — український історик і письменник. Закінчила Київський університет (1957). З 1961 р. викладає в Київському університеті. Автор монографії “М. П. Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина 19 ст.)” (1971), повістей “Передчуття весни” (1970) та “Клятва” (1971, про життя та творчість Драгоманова), трилогії “Гнів Перуна” (1981), “Золоті стремена” (1984), “Зрада, або як стати володарем” (1988), популярного нарису історії України “Від Кия до Кравчука” (1993). Піддана гострій партійній критиці за “необ’єктивне” висвітлення діяльності Драгоманова (див: Комуніст України. — 1972. — N 11. — С. 93–95). У 1970 р., під час нетривалого побуту в Україні, Лисяк-Рудницький зустрічався з нею у Києві. Їхнє листування зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

80 Ельжбета Горнова (1921 р. н.) — польський історик. Народилася у Перемишлі, навчалася у Львівському університеті. У 1957 р. переїхала до Польщі. Працювала викладачем історії Росії і СРСР у Вищій педагогічній школі в Ополю. Автор монографій “Stosunki ekonomiczno-społeczne w miastach ziemi Halickiej w latach 1530–1648” (1963), “Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społechną w Galicji 1876–1895” (1965), “Ocena działalności Michała Dragomanowa w historiografii ukraińskiej, rosyjskiej i polskiej” (1967). В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається листування з Горновою, а також переклад англійською мовою розширеного і допрацьованого тексту монографії про оцінку Драгоманова в історіографії (“Mykhailo Drahomanov in World Literature” (box 12, file 383)).

81 Оригінальна публікація: Лисяк-Рудницький І. Із драгоманівських студій // Студентський Вісник. — Р. II. — 1948. — Ч. 1. — Березень — С. 31–38. Готуючи цю статтю в збірник “Між історією й політикою” у текст, автор вніс дрібні зміни і доповнення. Друкується за останньою публікацією: Між історією й політикою. — С. 108–120.

82 Друкується на основі публікації у кн.: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 203–254. Переклад Галини Ківан (основний текст) та Ярослава Грицака (примітки та цитати), мовна редакція Володимира Кулика.

Цю статтю підготовлено спеціально для збірника “Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings” (1952). “Де була, насправді, моя перша наукова публікація й цим самим, так би мовити, моя “візитова картка”, — писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до Богдана Осадчука від 14 серпня 1952 р. (box 34, file 756).



83Найгірша чи найгіркіша правда цінніша за най-солодшу чи найпоказнішу брехню”тут неточність у цитуванні: насправді, це речення відсутнє у вказаному джерелі. Встановити атрибутацію цієї цитати не вдалося. Подається у зворотньому перекладі з англійської.

84 В оригіналі звучить так: “До как будто федерализм, к которому Прудон на практике сводил свой анархизм, исключает дисциплину, а не есть наиболее удобная для людей форма организации, с непременной дисциплиною!”

85 Первісна публікація: Лисяк-Рудницький І. Сторіччя першої української політичної програми // Сучасність. — 1979. — Ч. 3. — Березень. — С. 91–115. У книзі “Essays in Modern Ukrainian History” (P. 255–282) вміщено англійський переклад цієї статті, що його зробив Мирослав Юркевич та переглянув автор. Друкується на основі первісної україномовної публікації, з урахуванням тих незначних змін, які вніс в англійський переклад Лисяк-Рудницький.

Упорядкування та переклад фрагментів тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



86По дорозі він затримався у Львові, де вперше зустрівся з Іваном Франком”насправді, зустрічі як такої не було. Як згадував пізніше Іван Франко, “Михайла Драгоманова бачив я уперве десь на початку 1876 [в оригіналі помилково: 1886 р. — Я. Г.], коли він, емігрувавши з Росії, їхав до Відня. Я бачив його тілько коротку хвилю в авдиторії Ом[еляна] Огоновського — в університеті; Огоновський своїм псевдокласичним стилем дякував йому за те, що “зволив почтити авдіторію своєю присутністю”, а по його відході мав Драгоманов до кружка молоді, який обступив його (я не був межи ними) сказати, що скільки бував по Росії і Європі, а таких глупих викладів, як у Львові, не чував ніде”. — Див.: Іван Франко. Передмова [до кн.:] Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і іньших / Видав Іван Франко: У 2 т. — Т. 1. 1881–1886. — Львів, 1906. — С. 6.

87 Первісний текст цієї статті був виголошений як доповідь на черговій щорічній конференції Канадської асоціації славістів (13–15 червня 1968 р., Калгарі, Альберта). Оригінальна публікація: Rudnytsky I. L. Mykhaylo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations // Canadian Slavonic Papers. — Vol. 111–112. — Summer 1909. — Р. 182–198.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



88Як орендарі корчем і збирачі податкових боргів, євреї тепер є агентами фіску”тут неточність у цитуванні: такого тексту немає у цитованій статті. Єдине речення, в якому йде мова про євреїв як про агентів фіску, звучить в оригіналі так: “Во время старого польского государства евреи на Украине играли, прежде всего, роль прямых агентов королевского и папского фиска; при русском же государстве они здесь играют роль косвенных фискальных агентов, без которых при всех теперешних условиях жизни в стране не было бы государству возможности производить взыскание налогов, которые неизбежно сопровождается займами, закладами, аукционами и т. п.” (Драгоманов М. П. Еврейский вопросъ на Украйне... — с. 530–531).

89 Текст доповіді, виголошеної в МакМастерському університеті на конференції з історії українсько-єврейських взаємин (17–20 жовтня 1983 р.). Публікація тексту: Rudnytsky I. L. The Problem of Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought // Essays in Modem Ukrainian History. — P. 299–314. Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

90В іншій статті Драгоманов пом’якшував цю різку думку, вказуючи, що третину євреїв треба розглядати як “трудящий люд”, під яким він розумів робітників і ремісників”насправді, Драгоманов ішов у пом’якшенні свого твердження далі, говорячи про існування ще третьої, невизначеної і проміжної групи. Див. примітку 23 до статті “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин” (с. 387 цього тому).

91Перебуваючи в Женеві Драгоманов зробив певні кроки (які я тут не розглядатиму)...”див. вище статтю “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин” (с. 380–381 цього тому).

92Можна лише додати, що Драгоманов, агностик...”тут поняття “агностик” вжито не в традиційному гносеологічному значенні (агностик — той, хто вважає світ принципово непізнаваним), а згідно з англосаксонською традицією, що виводиться з Г. Гекслі (агностик — той, хто визнає існування Бога, але вважає його трансцендентною сутністю, яка не має безпосереднього відношення до реального світу людей). У цьому значенні агностик протистоїть як віруючому, який вважає, що Бог має безпосереднє відношення до людського світу, так і атеїстові, який узагалі заперечує існування Бога. У розумінні агностика, людина несе відповідальність за свої вчинки не перед Богом, а перед самим собою.

93 Оригінальний текст цієї статті: Rudnytsky I. L. A Publication of the German Writings of Ivan Franko // Slavic Review. — Vol. XXVI. — N 1. — March, 1967. — P. 141–147. Українську версію надруковано в журyн.: Листи до приятелів (Нью-Йорк-Торонто). — 1967 — P. XV. — Ч. 174–175–176. — Кн. 10–11–12. — С. 41–47. Передрукована у кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою... — С. 121–131. Друкується за останньою публікацією.

Статтю написано на прохання Едуарда Вінтера, яке він висловив під час зустрічі з Іваном Лисяком-Рудницьким у Зальцбурзі у 1963 р. (див. коментар до статі “Розмова про барокко”). У листі до Едуарда Вінтера від 4 липня 1967 р. Лисяк-Рудницький писав: “Я не забув про обіцянку прорецензувати Вашого “Франка” в одному з американських журналів. Але лише віднедавна стало можливим для мене здійснити цю обіцянку... Я почуваю себе зобов’язаним вказати на маніпуляції фактами, особливо в вступі та коментарях. Можу лише надіятися, що Ви не сприйматимете мою критику за зле. Вона спрямована не проти вас особисто, а проти тих обставин, в яких Ви змушені працювати” (box 36, file 787).



94Не треба додавати, що всі ці “компрометуючі” писання Франка в Радянському Союзі або зовсім заборонені, або ж їх передруковують тільки у вихолощеній формі“з нагоди 100-річного Франкового ювілею Іван Лисяк-Рудницький написав статтю, в якій запропонував видати збірку статей Івана Франка на політичні теми, невідомих для широкої публіки, але важливих для національно-політичного освідомлення суспільства і для пізнання самого Франка (Лисяк-Рудницький І. Як найдоцільніше відзначити Франкові уродини? // Свобода. — 1955. — Ч. 175. — 13 вересня). Ця пропозиція, однак, не знайшла тоді відгуку серед української еміграції. У 1966 р. Богдан Кравців видав збірку “Іван Франко про соціялізм і марксизм: Рецензії і статті, 1897–1906”, в яку ввійшли більшість із названих статей. В архіві Лисяка-Рудницького зберігаються його зауваги до цієї книжки.

95 З доповіддю на таку тему Іван Лисяк-Рудницький виступив на науковій конференції, присвяченній народам Австро-Угорської монархії (Індіана, США, квітень 1966 р.). Первісна, скорочена публікація статті: Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Austrian History Yearbook. — Vol. III. — Part 2. — Houston Rice University Press, 1967. — P. 394–429. Переглянуте і доповнене видання див. у книзі: Nation-building and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia / Ed. Andrei S. Markovits and Frank E. Sysyn. — Cambridge, Mass, 1982. — P. 23–67. Передруковане у кн.: Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — P. 315–352. Публікується за останнім виданням.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



Матеріали до дослідження історії Галичини австрійської доби (копії оригінальних документів, статей, книжок та ін.) зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 2, files 29–30; box 3, files 31–37; box 4, file 38–46; box 5, files 47–85). За словами Івана Лисяка-Рудницького, “цю статтю можна розглядати як “Форарбайт” [попередню працю — Я. Г.] до більшої запланованої праці, для якої я використаю теж давніше зібрані мною матеріали до історії Закарпаття” (з листа до Богдана Осадчука, box 36, file 786). Згідно з його задумом, стаття “Українці в Галичині під австрійським пануванням” мала стати ядром праці про історію західноукраїнських земель під пануванням Австрії у 1772–1918 рр. (із додатком готового дисертаційного тексту про історію Закарпаття й написанням відповідних розділів про Буковину та про воєнні події 1914–1918 рр.)

96бідермаєрівські роки”термін, що виник щойно у 1853 р, для означення стану німецького суспільства від часу заснування Німецького союзу (1815) аж до революції 1848 р.; вживався як синонім для означення “старих добрих часів”, часів спокою та міщанської ідилії після завершення наполеонівських воєн.

97говорив львівський директор поліції”ці слова традиційно (вслід за Яковом Головацьким, див: Головацький Я. Пережитое и перестраданное // Письменники Західної України 30–50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 272) приписуються директорові львівської поліції Пайманові, хоча насправді директором львівської поліції у той час був Леопольд фон Захер-Мазох, батько відомого письменника Леопольда фон Захер-Мазоха.

98Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ... глядить у свою кращу будучність”цит. за: Франко І. Три велетні в боротьбі за карлика // Діло. — 1907. — Ч. 136 – 2 лип. — С. 2.

99 Тема історії Закарпаття посідала одне з центральних місць у творчості Івана Лисяка-Рудницького. Роботу над нею він розпочав ще в 1948 р., під час навчання в Інституті міжнародних справ у Женеві. Після переїзду у 1951 р. з Європи до Америки, у зв’язку з необхідністю одержати американський диплом доктора наук, він розпочав працю над докторською роботою “A History of the Carpatho-Ruthenian Problem 1848–1938” у Колумбійському університеті під керівництвом д-ра Оттокара Олдожіліка і д-ра Філіпа Мослі. Робота над нею затягнулася до середини 1960-х років. Примірник дисертації зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 16, file 359). 1966 р. він змінив первісний план дисертації, маючи намір включити до неї як центральний розділ статтю “Українці в Галичині під австрійським пануваннням” та розділи про історію Буковини, події першої світової війни 1914–1918 рр., а також переклад основних документів з історії західноукраїнських земель за австрійських часів. Цей задум, однак, залишився незреалізованим. Лисяк-Рудницький написав статтю про праісторію та ранню історію Закарпаття для словникової частини україномовної “Енциклопедії українознавства” (Париж-Нью-Йорк, 1959. — Т. 2. — С. 716–720) та для її англомовної текстової частини (Transcarpathia (Carpatho-Ukraine) // Ukraine. A Concise Encyclopaedia. Prepared by the Shevchenko Scientific Society / Ed. by Volodymyr Kubijovyč — University of Toronto Press 1963. — P. 710–714). 1963 p. він виступив з доповіддю “Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності” на черговому щорічному засіданні Американської історичної асоціації (Філадельфія, 30 грудня 1964 р.). Лисяк-Рудницький сподівався надрукувати цю доповідь в одному з американських або європейських фахових журналів (лист Івана Лисяка-Рудницького до Івана Дурбаса, Філядельфія, 9 липня 1964 р., box 30, file 596). Стаття залишилася незакінченою, декілька її варіантів зберігаються в архіві автора (box 15, file 352). В цьому архіві зберігаються численні матеріали до дослідження історії Закарпаття (box 15, files 348–352; box 16, files 353–358, 360–382).

Цю статтю підготували Петро Лисяк-Рудницький та Іван-Павло Химка на основі наявних варіантів незакінченої статті та рецензії Івана Лисяка-Рудницького на книгу П. Магочого (Лисяк-Рудницький І. [Рец. на кн.:] Павло Р. Магочий. Формування національної свідомості. Підкарпатська Русь, 1848–1948 // Український Голос (Вінніпег). — 1978. — Ч. 13. — 29 березня. — С. 91; ejusd [Rev.] P. R. Magocsi. The Shaping of a National Identity // The Byzantine Catholic World. The Official Newspaper of the Archdiocese of Pittsburgh. — Vol. XXIII. — N 20. — May, 1978. — P. 8.).

Переклад Ярослава Грицака та Еріки Панкеєвої, мовна редакція Володимира Кулика.

Статтю присвячено пам’яті Ореста Зілинського.



100 Орест Зілинський (1923–1976) — український мово- і літературознавець, фольклорист. Народився в с. Красна (Коростенька) Короснянського повіту. Син відомого мовознавця Івана Зілинського 1879–1952), професора Ягелонського університету у Кракові та Карлового університету в Празі. Після закінчення Ярославської гімназії 1940 р. навчався в Українському вільному університеті (1940–1945), Німецькому університеті (1943–1945) та Карловому університеті (1945–1949) у Празі. Автор бл. 200 праць з українознавства, зокрема автор, співавтор та упорядник книжок “Шевченко в чеській літературі” (1962), “Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків” (1968), “Молода радянська поезія” (1965), “Вибране з творчості М. Рильського” (1947), збірки оповідань Михайла Коцюбинського “Дарунок та інші оповідання” (1961), антології української пісні “Україна співає” (1950), “Антології української поезії” (1978, посмертне видання). У 1949–1959 рр. викладав славістичні дисципліни у Вищій педагогічній школі та на філософському факультеті Університету ім. Палацького в Оломоуці. Від 1959 р. до самої смерті працював науковим працівником Чехословацької академії наук у Празі.

Відомий своєю активною громадською позицією. У січні 1943 р. був арештований гестапо разом з іншими українськими й чеськими студентами за участь у національно-визвольному русі. Після піврічного ув’язнення був звільнений завдяки втручанню професора німецького університету Бауера та проф. В. Кубійовича. У 1948 р. заарештований комуністичним урядом за “український націоналізм”. Загинув за загадкових обставин: його тіло знайдено в лісі біля села Винного Михайлівського округу в Східній Словаччині.



Познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким після приїзду останнього восени 1943 р. до Праги, був його заступником, коли той виконував обов’язки голови Академічної громади у Празі. Після виїзду Лисяка-Рудницького з Праги (пізня весна 1944 р.) підтримував з ним спорадичні контакти через спільних знайомих. Від 1960 р., після зустрічі у Празі, активно листувалися між собою. Лисяк-Рудницький зустрічався з Орестом Зілинським під час своїх поїздок на Віденський (1965) та Московський (1970) міжнародні історичні конгреси та поїздки до Кракова для праці в архівах (1975). На початку 1970-х рр. разом зі своїми товаришами намагався забезпечити Ореста Зілинського місцем на кафедрі Гарвардського або Альбертського університетів. Після його трагічної загибелі разом з Юрієм Луцьким були ініціаторами видання “Антології української поезії дожовтневого періоду”, що її уклав Зілінський. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається листування з Орестом Зілинським (box 34, files 758, 760, 762, 764.), а також матеріали до його біографії (box 24, file 499). В архіві Ореста Зілинського (зберігається в приватній власності його сина, Богдана Зілинського, в Празі) міститься біля 70 листів Івана Лисяка-Рудницького.

101 Павло Магочі (1945 р. н.) — історик, навчався в Раттгерському і Прінстонському університетах (де у 1972 р. захистив докторську дисертацію), у Карловому університеті (Прага) та Університеті Лайоша Кошута (Дебрецен). У 1970-х рр. був співробітником Гарвардського українського дослідницького інституту. З 1980 р. — професор кафедри історії України в Торонтському університеті. Автор книжок: “The Shaping of a National Identity. Subcarpathian Rus’, 1849–1948” (1978), “Galicia. A Historical Survey and Bibliographic Guide” (1985); “Our People. Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America” (Toronto, Buffalo, London, 1985); каталогу українських видань в бібліотеці Гарвардського (1983) та Торонтського (1984) університетів та ін. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Павлом Магочі, а також матеріали про створення кафедри історії України в Торонтському університеті.

102 Іван-Павло Химка (1949 р. н.) — канадський історик українського походження. Народився у м. Детройт (США), навчався у Мічіганському університеті, де у 1977 р. захистив докторську дисертацію. У 1976 р., під час поїздки до Радянського Союзу, нелегально провіз і розповсюдив в Україні декілька примірників “Між історією й політикою” І. Лисяка-Рудницького. Після завершення навчання переїхав до Альбертського університету, де тісно співпрацював з Лисяком-Рудницьким. Результатом їхньої співпраці було, зокрема, видання книжки “Rethinking Ukrainian History” (1981). Автор числених праць з історії України XIX і XX ст., у т. ч. книжок “Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–1890)” (1983); “Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century” (1988); “Galicia and Bukovina: A Research Handbook about Western Ukraine, Late 19th and 20th Centuries” (1990).

103Позбавлений почуттів і сили, ...Запалюйте похоронний факел!”цитата приводиться у звор. перекладі з англ.

104 Текст доповіді, виголошеної на засіданні Міжнародної комісії зі славістичних досліджень під час роботи XIV Міжнародного конгресу історичних наук (Сан Франціско, 21 серпня 1975 р.). Оригінальна публікація: Rudnytsky I. L. The Ukrainian National Movement on the Eve of the First World War // East European Quarterly. — June, 1977. — Vol. XI. — N 2. — P. 141–154.

Переклад Марти Бадік та Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.



105 Swoboda V. Shevchenko and Belinsky // Slavonic and East European Review. — Vol. 40 (December 1961). — P. 169–183, переклад пізнішої редакції цієї статті див: Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. — Львів, 1990. — Т. CCXXI. Праці філологічної секції. — С. 93–106.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   47   48   49   50   51   52   53   54   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка