Іван Лисяк-Рудницький історичні есе



Сторінка7/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   55

ТЕРМІНОЛОГІЯ


Я вважаю доречним ретроспективно застосовувати сучасне національне поняття “Україна” до минулих епох у житті країни й народу, коли цей термін ще не існував або мав інше значення. Приклад України щодо цього не унікальний. Французькі історики не вагаючись включають кельтів, романських та французьких галлів в історію Франції, незважаючи на той факт, що термін “Франція” з’явився пізніше і спершу стосувався району самого Парижу — Île de France.

Однак сумлінний дослідник повинен усвідомлювати небезпеку анахронізмів. Тому він уже зважатиме на дійсний зміст термінів у певний час та на їхню семантичну еволюцію. Наприклад, на початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у XVII. столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін.

Ще одне заплутане питання, яке дуже близько зачіпає нас, полягає в тому, що стара назва українського народу — “Русь” — була привласнена російською нацією і державою. Ця термінологія має величезний вплив на спосіб мислення західних учених, що звичайно пов’язують новітню Росію із середньовічною Руссю, про яку вони говорять як про “Київську Росію”. Таким чином новітню Україну позбавляють історичних підвалин, і вона, так би мовити, зависає в повітрі. Не дивно, що українці так гостро виступають проти загарбання того, що вони вважають своєю законною історичною спадщиною.

Я не думаю, що є потреба висувати перед цією аудиторією аргументи проти т. зв. “традиційної схеми російської історії”. Замість витрачати час на доведення очевидного, я радше спробую розглянути практичне питання: що можна зробити, щоб виправити цю ситуацію? Це є невідкладною справою для тих із нас, що викладають українську та взагалі східноєвропейську історію у північноамериканському університетському середовищі. Мушу сказати, що українські історики, а ще більше публіцисти, під впливом зрозумілого почуття фрустрації часто реагують на цю ситуацію у спосіб, помилковий із погляду науки і водночас приречений на поразку з погляду бажаного практичного результату. Роблячи сумнівні й необгрунтовані заяви, ми тільки шкодимо своїй власній добрій справі.

До таких перебільшених заяв я зараховую теорію, що проголошує середньовічну Київську Русь лише українською і відмовляє росіянам та білорусам у будь-якій частці цієї спадщини. Логічним наслідком цього є твердження, згідно з яким у середньовічну, до-монгольську добу вже існувала виразна диференціація східних слов’ян на три відмінні національні гілки.

Через брак часу і місця я не маю змоги докладно і обгрунтовано розглянути цю складну проблему. Дозвольте, однак, торкнутися питання, що має безпосереднє термінологічне значення. На противагу до твердження, яке часто подибуємо в українській історичній (і популярно-історичній) літературі, старий термін “Русь” не був простим відповідником сучасного терміна “Україна”. У домонгольську добу “Русь” мала два значення У вужчому сенсі ця назва стосувалася ядра держави Рюриковичів, що охоплювало Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. У ширшому сенсі “Русь” означала усі безкраї землі під правлінням династії Рюриковичів та духовною владою Київської митрополії. Отже, не вся сучасна Україна входила до Русі у вужчому сенсі, тоді як у ширшому значенні Русь охоплювала також усю сучасну Білорусію, як і великі частини Россії.

Українці відкидають тлумачення Русі як Росії. Однак не дається заперечити, що у середньовіччі і ранній новочасній латинській мові Русь найчастіше постає як “Russia”. Наприклад, Руське воєводство (тобто Галичина, яка політично ніколи не була частиною Московщини й Російської імперії) звалося латинською мовою “palatinatus Russiae”. Час од часу Русь також перекладали як Rusia, Ruthenia, Rutenia, Ruzzia, Rugia. He можна очікувати термінологічної послідовності від середньовічних і ранньоновітніх джерел. Згідно з практикою папської курії, східнослов’янське (українське і білоруське) населення Польсько-Литовської Речі Посполитої звичайно називалося у латинській мові “Rutheni”. Але всупереч розповсюдженій думці, інколи ми подибуємо цей термін, вжитий і щодо москалів. Згідно з іншим помилковим твердженням, Московське царство стало відомим під назвою “Росія” лише за правління Петра I. Однак англійський мандрівник і дипломат з єлизаветської епохи Джайлс Флетчер написав класичну оповідь про тогочасну Московщину під назвою “Про російську державу” (“Of the Russe Commonwealth”), вперше опубліковану 1591 р.

Які висновки я роблю з наведених вище зауваг? Я веду до того, що для українських істориків було б кориснішим зосередити свої зусилля на питаннях змісту і суті, аніж на термінології. Розглядаючи середньовічну Русь, слід підкреслювати, що не лише її географічний центр тяжіння розміщувався в регіоні, який ми сьогодні називаємо Україною, але й за своїми політичними інституціями, соціальним ладом і культурним складом Київська держава ближча до головної течії української, аніж до російської історичної традиції Можна захищати цю резонну і вірогідну позицію, не заперечуючи, що в російській нації і державі є елементи староруської спадщини. Лише сприйнявши цей предметний погляд, західні історики відчують потребу термінологічно розрізняти Русь і Росію. Доки цього не станеться, донкіхотська словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, буде непродуктивною. Питання термінології є допоміжним аспектом історичного пізнання і не можна підмінювати його.

Уважне читання сучасної західної наукової літератури показує, що авторитет “традиційної схеми російської історії” уже серйозно підірвано. Щоб довести до її радикальної еволюції, українські історики мають витворити праці високої якості, здатні впливати на незалежні критичні голови однією тільки силою і влучністю своїх аргументів. Це завдання, зрозуміло, тяжке, але не неможливе. Його також не можна обминути, бо в науці немає коротких шляхів. Рушаймо ж цією дорогою, будучи чесними самі з собою, і визнаймо, як мало ми поки що зробили.

ФЕОДАЛІЗМ39


Феодалізм в українській історії, як і в історії східних слов’ян у цілому є контроверсійною темою, оскільки це питання по-різному розуміють у західній (у т. ч. нерадянській українській) та радянській марксистській історичній науці. Згідно з західними істориками, основними рисами феодалізму є інститути васалітету (угода між паном і васалом, що єднає їх обопільними зобов’язаннями та лояльністю) й лену, або спадкового земельного володіння (одержаного васалом від пана за несення військової та інших повинностей). Феодалізм почався за післякаролінгського періоду (IX–X ст.) і, поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя та новітньої доби (XV–XVI ст.). Вважається, що феодалізм обмежився в основному Західною Європою; в інших цивілізаціях часом виявлялися лише окремі його риси.

Набагато ширше значення приписує поняттю феодалізму радянська історіографія, яка більше підкреслює його соціально-економічний аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-економічних “формацій”: від первісно-общинного через рабовласницький, феодальний та капіталістичний лад — до соціалізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути загальною для всього людства, хоч у темпі поступу серед окремих народів допускаються відмінності; так само можливо, за певних обставин, перескочити якусь стадію. Так, германські і слов’янські народи перейшли безпосередньо від первісно-общинної до феодальної формації, минаючи рабовласницьку стадію. Природу цього ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму і кінцевого соціалізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних класів — первісних виробників та панівного класу, який, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Феодальний лад характеризується натуральним (неринковим), хліборобським господарством. Основними класами феодалізму є напіввільні селяни, прикріплені до землі (кріпаки), та землевласницька аристократія. Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці (панщини), натуральних податей і, на пізнішій стадії, грошової данини. Вона підтримується юрисдикцією поміщиків над своїми феодальними підданими. Варто відзначити, що в популярній і пропагандистській марксистській літературі термін “феодалізм” часто вживається як лайка, задля засудження будь-яких виявів соціальної нерівності та класових привілеїв.

Через брак істотних інститутів феодалізму — васалітету і лену — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність феодалізму у східних слов’ян; такої думки була більшість українських дореволюційних істориків, включно з М. Грушевським. Радянські історики натомість твердять, що феодальний період на східнослов’янських землях тривав від виникнення Київської держави в IX–X ст. до скасування кріпацтва 1861 р. Така концепція, висунута Леніним, а згодом розвинута в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та інших, з 1930-х років була канонізована радянською історіографією. Вона офіційно санкціонована, і жодні відхилення від неї неприпустимі; дозволяється дискутувати лише окремі деталі. Радянські історики розрізняють три етапи “руського” феодалізму: рання феодальна монархія (з IX–X до початку XVI ст.), станово-представницька монархія (XVI — друга половина XVII ст.) і абсолютна монархія (з кінця XVII ст.). Щодо України радянські історики підкреслюють антифеодальний характер козацьких повстань у XVI–XVII ст. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині українських земель володіння польських феодалів і завдало феодалізмові значного удару. Проте феодальні відносини на Україні завдяки перетворенню козацької старшини на нову феодальну аристократію та поновному запровадженню кріпацтва згодом було відновлено. Радянська історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Росії та України: вона прихильно оцінює “прогресивну” роль російських феодалів і монархів у побудові російської держави та культури, натомість негативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були проросійської орієнтації.

Не входячи в критику марксистської філософії історії (т. зв. історичного матеріалізму), можемо ствердити, що з суто емпіричних причин недоцільно визначати загальниковим ярликом феодалізму ціле тисячоліття від X до XIX ст. Поняття феодалізму не варто розширювати настільки, щоб воно охоплювало суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння феодалізму як комплексного явища, в якому об’єднуються різні взаємопозв’язані соціально-економічні, політичні, правні й культурні елементи. Феодалізм припускає велику різноманітність форм, й історикові варто менше перейматися виробленням загальних (і з неминучістю неточних) категорій, а радше зосередитися на специфічних виявах цієї системи у даному часі і місці.

Маючи на увазі вищенаведені методологічні засновки, можна подати такий нарис розвитку та ролі феодалізму в історії України. Київська Русь за її початкового періоду (IX–X ст.), очевидно, не була феодальною державою. Її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнародна торгівля, воєнна здобич та податі (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні у середині XI ст. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київська держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Це зростання чисельності місцевих осередків нагадувало подібний розвиток у Західній Європі дещо раніше. Руські князі і бояри XII–XIII ст. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання честі і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявилися у князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській державі) на самому заході, де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх польської та угорської аристократій.

Однак, незважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні відмінності між Руссю-Україною удільного періоду та феодальною Західною Європою. На Русі не було формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський Великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними князями, але тому, що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їхні взаємовідносини мали характер скорше міжродинних, ніж феодальних зв’язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не як між сюзереном і васалом. Назагал населення було вільне, хоча й було багато рабів (переважно полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали через заборгованість. До татарської навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політичними правами, що здійснювалися через віча. На противагу до західних, руські міста не мали самоврядування, і міщани правно не відрізнялися від міського населення. Українська Православна церква, вірна візантійській традиції, була менш активна у політичних справах, аніж Римсько-Католицька церква у Західній Європі.

Якщо суспільно-політичний лад Русі-України дотатарського періоду можна назвати феодальним лише з великим застереженням, то повністю розгорнутий феодалізм можна знайти у Великім Князівстві Литовськім, яке історики часто називають ще Литовсько-Руською державою, до якої більшість українських земель належала від середини XIV ст. до 1569 р. Таким чином, вершина розвитку феодалізму на Україні припадає на час, коли на Заході він уже заникав. Під владою Великого князя існувала ціла ієрархія князів і княжат, що належала до молодших ліній Гедиміновичів або походили з різних гілок Рюриковичів, вельмож і магнатів княжого роду (барони, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польським зразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з’єднання під час походів та монополізували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі обов’язки військової служби. У нагороду за службу шляхта впродовж XV ст. одержала ряд привілеїв, що забезпечували їй права власності та особистості, звільнення від податків та інші пільги, участь в органах земського управління. Ці права було закріплено у земських статутах, а пізніше скодифіковано на державній основі в Литовськім Статуті (який мав три редакції: 1529, 1566, 1588 рр).

Своєрідним явищем Великого Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-католицько-литовську та православно-руську (білорусько-українську) групи. Остання переважала, але перша користувалася легальними перевагами і домінувала у центральному уряді у Вільні (Цей релігійний розкол послабив внутрішню єдність Великого Князівства і спричинився до його занепаду як самостійної потуги). Конституційно Литовсько-Руська держава еволюціонувала в напрямку феодального парламентаризму. Пани-Рада допомогала Великому князеві здійснювати владу і, за його тривалої відсутності, діяла як уряд (Через династичний союз Литви з Польщею він, як польський король, часто перебував у цій країні). На початку XVI ст. виникли земські шляхетські сеймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, доповнюючи Панів-Раду другою палатою і творячи Сейм Великого Князівства. Важливі міста здобули за німецьким зразком міську самоуправу на базі т. зв. Магдебурзького права. Але й міста були виключені з державного управління, що було загальним явищем у Східній Європі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію землевласників і були зведені до кріпацького стану.

Люблінську унію 1569 р. можна вважати закінченням феодального періоду у властивому розумінні в історії України. Унія створила сфедеровану Польсько-Литовську Річ Посполиту і передала українські землі з-під литовської влади під владу польської корони. Система польської “шляхетської демократії”, введена на Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політичних аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов’язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільськогосподарських підприємців. Великі землевласники і середня шляхта в гонитві за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок сільськогосподарської продукції призвів до посилення панщини і до організації плантаційного типу фільваркового господарства. Деякі історики вважають і цю “другу кріпаччину” за форму феодалізму. Але вживання цього терміна не повинне закривати історичні відмінності між середньовічним феодалізмом та фільварковим господарством, пов’язаним із закріпаченням, характерним для ранньої нової доби Східної Європи.

У зв’язку з феодалізмом слід зробити певні зауваження щодо суспільного розвитку на Україні в XVII–XVIII ст. Основною причиною повстання 1648 р. було дуже поширене соціальне невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина не тільки не була “антифеодальним” селянським бунтом, але скорше війною за національне визволення, у якій брали участь усі прошарки населення, за винятком магнатів та їхніх службовців. Козацький військовий орден, Запорізька Січ, був ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина православної дрібної шляхти. Українська козацька гетьманська держава, або Гетьманщина, яка виникла внаслідок революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, буржуазно-демократичною. Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Європи XVII ст. Самобутнім для України було пристосування козацької військової організації, яка виникла за умов степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соціальні прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з козацької старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (клас хліборобів-войовників), міщан (на яких далі поширювалося Магдебурзьке право), православного духовенства та посполитих селян. Після Б. Хмельницького суспільна диференціація стала виразнішою, а на другу половину XVII ст. припадав вияв чималих класових антагонізмів. Все ж таки становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Проте внаслідок дедалі більшого натиску Російської імперії самобутній розвиток України упродовж XIX ст. зазнав великих змін. Це викликало, між іншим, й економічну руїну українських міст та постійне погіршення становища селян Остаточне скасування автономії України 1783 р. збіглося з офіційним відновленням кріпацтва.

Оскільки на кінець XVII ст. суспільний лад на Україні був пристосований до панівної системи у всій Російській імперії, то постає питання про характер тієї соціальної системи Радянські історики визначають її як “феодальну”, проте цього погляду не поділяє більшість немарксистських учених. Елементи феодалізму, що існували на території Русі, пізніше Росії, за удільного періоду (XII–XIV ст.) були придушені, усунені з виникненням Московської держави.

Велике князівство, пізніше царство Московське, в XV–XVII ст. розвинулося в патримоніальне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (напр. Османську імперію), аніж європейські феодальні монархії. Особливостями московської системи були: брак забезпечення особистих прав і права власності, відсутність автономних корпоративних об’єднань і цілковите підкорення всіх соціальних груп, включно з “служилим дворянством”, необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра I надали Росії фасаду тогочасних європейських абсолютних монархій, але не змінили патримоніальної суті системи Якщо питання про суспільно-політичний характер укладу Московської держави та Російської імперії може бути ще дискусійним (чи був він феодальним, а чи патримоніальним), то дві тези можна вважати переконливо доведеними: 1) суспільний розвиток в Україні впродовж 400 років під час литовського, польського і козацького періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі й регресивні наслідки для суспільних відносин українського народу.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка