Іван Лисяк-Рудницький історичні есе


ДОСЛІДЖЕННЯ З КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ40



Сторінка9/55
Дата конвертації05.02.2019
Розмір8,9 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   55

ДОСЛІДЖЕННЯ З КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ40


(The Cossacks. By Philip Longworth. New York, Chicago, San Francisco: Holt, Rinehart and Winston, 1970, VI, 409 pp., $8.95)

Як сказано у вступі, “ця книжка є спробою (обмеженою зі зрозумілих причин, одним томом) подати загальний огляд козацької історії від XV до XX століття” (с. 8). Лонгворт застосовує переважно розповідний і значною мірою біографічний метод. У декількох розділах він зосереджується на таких представницьких козацьких фігурах, як Єрмак, Стенька Разін і Пугачов. Ці розділи засвідчують авторове проникнення в тему та літературний хист, і вони добре читаються.

Дослідження такого типу неминуче повинні засновуватися на попередніх наукових розвідках. Лонгворт демонструє добру начитаність у цій галузі, а бібліографічний список у його книжці просто вражає уяву. Однак історичну працю синтетичного характеру від простої компіляції, виконаної методом “ножиць і клею”, відрізняє вміння автора ставити доречні та оригінальні питання і мислити проблемно. З цього погляду книжку “Козаки” варто розглядати як роботу, що посідає проміжне становище. Про козаків чули всі, але природи цього особливого історичного феномену звичайно не дуже розуміють. Для фахівців у книжці Лонгворта мало нового, але її можна рекомендувати для читацького загалу як інформативну, заохочувальну й загалом достовірну розповідь про один з найзахоплюючіших аспектів слов’янського світу. Можна лише жалкувати з того приводу, що, хоча самому предметові дослідження не бракує драматизму та яскравості, автор не зміг не піддатися спокусі прикрасити розповідь пишними пасажами власного витвору.

Головні теми книжки — зміна взаємин між прикордонними спільнотами та Російською державою, приборкання нею цих спільнот, поступове перетворення козацьких “військ” із майже незалежних невеликих демократичних республік і центрів народних повстань на покірне знаряддя царського самодержавства. Розділи VIII і IX, які охоплюють проміжок часу від наполеонівських воєн до першої світової війни, порівняно з іншими частинами книжки, мають менш розповідний і більш аналітичний характер. З огляду на вмілий розгляд соціальних явищ, вони заслуговують на окрему увагу. Іншою проблемою, порушеною у вступі, але не розвинутою повністю, є яскрава паралель між роллю людини пограниччя в російській та американській історії. Розділ про участь козаків у громадянській війні надто схематичний. Донські та кубанські козаки становили основну ударну силу на антирадянському боці, але їхні змагання до регіональної автономії та федерації були несумісні з централістичною програмою “єдиної та неділимої Росії”, що її висували провідники Добровольчої армії. Це питання виняткової важливості у Лонгворта викладено невиразно, а денікінівський переворот 5 листопада 1919 р. проти Кубанської Ради (законодавчої влади краю) не згадується взагалі. Немає жодного сумніву, що цей внутрішній розкол між білими російськими централістами та козацькими автономістами справив вирішальний вплив на результат громадянської війни і тому мав світове історичне значення.

Найменш задовільними є ті частини книги, які присвячені українським козакам XVII–XVIII століть. Відчувається, що тут автор ступає на незнайомий йому грунт. Варто відзначити декілька помилок. Так, Лонгворт твердить, що гетьман Богдан Хмельницький “карбував монети зі своїм ім’ям” (с. 112). Насправді Хмельницький ніколи не випускав своїх грошей. На думку автора, “Літопис Самовидця” нібито відбиває “упередженість російського православного ченця” (с. 92). Але цей важливий твір української історіографії XVII ст. вийшов із кіл вищої козацької старшини й не виказує жодної клерикальної упередженості. Вважають — і це дуже правдоподібно, — що анонімним “самовидцем” був Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622–1703), генеральний скарбник Лівобережної України у 1660-ті роки. За версією Лонгворта, козаки так святкували перемогу над поляками під Корсунем 1648 року: “Відкрито не одну бочку вина, співи і крики роздирали повітря, коли чоловіки гарцювали й вибрикували ногами в танці під щодалі швидше бринькання балалайок над оголеними тілами мертвих поляків” (с. 104). На лихо, балалайка не є українським народним інструментом. Цитований уривок — типовий приклад нічим не вмотивованих прикрас, якими захоплюється Лонгворт.

Але шкідливішою за всі ці випадкові фактичні неточності є нездатність автора усвідомити історичну оригінальність українського козацтва, зрозуміти, чим воно відрізнялося від російських козаків. Таку помилку у поняттях можна добачити у курйозному твердженні, що засновану Хмельницьким державу “важко назвати козацькою” (с. 122). Лонгворт має на увазі, що ця держава не узгоджується з його уявленнями про природу козацтва, які він виводить з історичного досвіду російських козаків.

Серед українських козаків існував дуалізм — вони поділялися на запорожців і т. зв. городових козаків (або городовиків). Запорожці були власне людьми пограниччя, які забезпечували собі прожиття рибною ловлею та тваринництвом, тоді як городивики проживали у вже заселених районах і були вільними селянами. Соціологічно запорожці були подібні до російського донського або яїцького (уральського) козацького війська. Тому в розповіді Лонгворта надано перевагу запорозькій частині українського козацтва. Але саме городовики представляли економічно розвинутіший і політично досвідченіший елемент. Така упередженість спричиняється до викривленого розуміння української історії XVII століття. Лонгворт згадує, що Хмельницький належав до дрібної шляхти і що він був вишколений у Києві (”як син Тараса Бульби”) в єзуїтській колегії. Але Хмельницький не був щодо цього винятком. Саме ця переважно шляхетська і більш-менш освічена верства городової козацької старшини, хоч і вихована в атмосфері Польсько-Литовської Речі Посполитої, забезпечила провід у великому антипольському повстанні 1648 р. Наявність освіченої еліти відрізняє очолений Хмельницьким рух на Україні від рухів під проводом Разіна та Пугачова в Росії. Лонгвортовому розумінню Хмельниччини було б дуже на користь, якби він був уважно прочитав книгу Вячеслава Липинського “З історії України” (”Z dziejów Ukrainy. — Kijów, Kraków, 1912). Ця присвячена Дослідженню елітних елементів українського козацтва робота згадується у списку літератури, але автор, очевидно, не взяв її до уваги.

У цьому місці постає супутня проблема: чи боротьба українських козаків проти Польщі (і — можемо додати — їхній послідовний спротив загарбницькій політиці російського самодержавства) мала “національний” характер? Лонгворт уважає, що “національність була ретроспективно приписана українським козакам XVII ст., хоча немає свідчень того, що вони її усвідомлювали” (с. 355). Свідчень, існування яких Лонгворт так поспішно заперечує, маємо величезну кількість. Їх можна знайти у тогочасних державних документах, міжнародних угодах, офіційному й приватному листуванні, хроніках і мемуарах, літературних творах і навіть народних піснях. Немає найменшого сумніву, що українці XVII ст. були цілком свідомі своєї відмінності від турко-татар, поляків і москалів. Ця свідомість, звичайно, виражалася у формах і висловах, відповідних для того часу; часто, наприклад, через ототожнення з релігією або захист корпоративних “прав і вольностей” представницької суспільної верстви. І в цьому полягає принципова відмінність між російським та українським козацтвом. Не дивно, що Лонгвортова проникливість зраджує його саме в цьому місці — адже він дивиться на українську історію через російські окуляри.

Опозиція донських і яїцьких козаків до Московського царства, держави тієї самої національності і релігії, не могла набрати національного забарвлення. Становище українських козаків було іншим, оскільки вони протистояли Польсько-Литовській Речі Посполитій — державі, що її вони сприймали як чужу за своєю сутністю. Польсько-козацький конфлікт був головним чином соціальний, але безглуздо заперечувати, що він здобув також і національний вимір. Полонізація рідної аристократії позбавила український (руський, за термінологією того часу) народ Речі Посполитої його традиційних лідерів і речників. Ця роль перейшла до козацької верстви. Тому ми бачимо, як козаки надають військову допомогу для відновлення ієрархії православної церкви у 1620 р., поширюють свій захист на православні школи, вступають у політичні союзи із залишками православної шляхти, міщанами та духовенством. Селянські маси в їхньому стихійному спротиві кріпацтву теж спонтанно тяжіли до козаків. Наслідком цього була широка коаліція соціальних класів навколо козацького організаційного ядра. Зважаючи на ці обставини, до великого повстання 1648 р. правомірно застосувати термін “національно-визвольна війна”.

Українська державність, яка виникла внаслідок перевороту середини XVII ст., не могла бути демократією людей пограниччя на зразок первісної Запорозької спільноти, а тільки становим суспільством. Проте це не дає підстав заперечувати козацький характер тієї держави, як робить Лонгворт. Саме поняття козацтва зазнало розширення та трансформації. У ході революції відбувся масовий наплив до козацьких лав найзаможніших і найенергійніших елементів селянства, з одного боку, та найвойовничіших елементів руської шляхти, з другого. Новий адміністративний лад, заснований на козацькій полковій організації, заступив попередню польську адміністрацію. Протилежність запорожців та городових козаків поглибилася у післяреволюційну добу. Запорозька Січ і далі виконувала свою традиційну функцію аванпосту проти татар і місця притулку для простого люду. Але центр тяжіння українського козацтва тепер однозначно перемістився до осілого тилу. (Варто відзначити, що гетьманська резиденція й місце перебування уряду були перенесені з Чигирина (біля степового кордону) до Батурина та Глухова на Чернігівщині.) Але позаяк Гетьманщина — українська козацька держава другої половини XVII–XVIII ст. — не вписується у схему Лонгворта, він згадує про неї лише кількома скупими реченнями.



Оскільки Гетьманщина мала становий лад, і клас козацької старшини розвинувся у нову земельну шляхту, може постати питання, чи простий народ України мав узагалі якусь користь із Хмельниччини. Революція XVII ст. не могла витворити демократичної соціальної системи, що включала б у себе принцип рівності всіх громадян перед законом. У тогочасній Європі цього принципу взагалі ще ніде не існувало41. Але, незважаючи на класові напруження та дедалі більшу нерівність, становище простого народу у козацькій Україні було кращим, ніж у сусідніх країнах — Польщі та Московщині. Рядове козацтво, яке було класом вільних войовників-селян, становило велику частину сільського населення. Міста користувалися муніципальним самоуправлінням згідно з т. зв. Магдебурзьким правом. Становище селянства поступово погіршувалося, але воно все ще залишалося особисто вільним, хоч і позбавлене політичних прав та піддане різним економічним тягарам. Запорозька територія та відкриті степові землі на півдні становили клапан для пом’якшення напруження. Але соціальні відносини в Україні спотворювалися чимраз більшим тиском імперської Росії, особливо після поразки Мазепи. Повне введення кріпацтва збіглося з остаточним зруйнуванням автономних українських інституцій у 1780-ті роки.

Друге питання стосується різної політики, що її санкт-петербурзький уряд проводив щодо російських та українських козаків відповідно. Донське й уральське козацькі війська можна було приборкати й засимілювати в головну течію життя імперії. Але відмінні національні риси українського козацтва робили його безперервною потенційною загрозою єдності Російської імперії, тому і Гетьманщина, і Запорозька Січ мусили бути знищені. Це сталося за царювання Катерини II. Але було б помилкою вважати (як це робить Лонгворт), що “на той час козацтво на Україні вже давно перестало існувати” (с. 156). Як відзначає сам Лонгворт, залишки нескорених запорожців знайшли собі новий прихисток на Північному Кавказі, ставши кубанськими козаками. На території колишньої Гетьманщини, що відповідала Чернігівській і Полтавській губернії, нащадки рядових козаків були визнані російським законом як окремий стан; ці “малоросійські козаки” зберегли свій легальний статус аж до 1917 р. Колишня козацька старшина цього самого регіону одержала права російського дворянства. Певні її кола й далі плекали надію на відновлення старого автономного ладу. Пробні кроки в цьому напрямку робилися не раз — наприклад, під час наполеонівської навали, а потім знову у зв’язку з польським повстанням 1830–1831 рр.

Найбільше значення мали пізніші психологічні та ідеологічні наслідки козацької доби на Україні, вплив яких годі переоцінити. Візія вільного і славного минулого діяла на уми як потужний збудник. Зауважений вище дуалізм українського козацтва був перенесений у XIX ст., і козацький міф діяв на двох різних рівнях. Українське культурне відродження розпочалося серед лівобережного дворянства, нащадків городовиків і провідної верстви Гетьманщини. До цього прошарку належали фактично всі українські вчені та письменники перед Шевченком, і їхня натхненна любов’ю праця була присвячена історичним та фольклористичним дослідженням і поетичному звеличенню козацького минулого. На іншому соціальному рівні козацька традиція жила серед мас поневоленого селянства, але тут за вихідну точку правила радше не Гетьманщина, а Запорозька Січ, а також пам’ять про минулі повстання проти гнобителів та експлуататорів простого люду. Живучість цієї традиції можна побачити у “Київській козаччині” 1855 р., коли під час Кримської війни селяни понад п’ятисот сіл Київської губернії стихійно зорганізувалися на козацький лад і відмовили у послухові своїм господарям і царським урядовцям. Обидві частини козацької спадщини возз’єдналися в Шевченкові Його ненависть до соціальної несправедливості й пристрасне обстоювання волі та гідності простої людини зумовлювалися селянським походженням. Але своїм інтелектуальним підгрунтям і особливо розумінням історії він завдячує впливу освічених членів лівобережного дворянства, що передавався через їхні твори й через особисті контакти з ними. Шевченків заклик до національного та соціального визволення, глибоко закорінений у козацькій традиції, став наріжним каменем ідеології новітньої України.

У підсумковому параграфі своєї книжки Лонгворт зауважує, що козацтво як інституція і соціальний клас зникло, але козацька спадщина всоталася в загальну тканину “російського” життя: “Люди все ще показують Разінову гору, де, як говорять, сховані його скарби, а в Києві стоїть пам’ятник Хмельницькому... Козаки вже не є живою силою, але їхню легенду успадкував кожен росіянин” (с. 341). Це звучить досить правдоподібно, але тут Лонгворт знову не бере до уваги суттєву різницю між російським та українським історичними процесами. Основоположною національною традицією Росії є традиція самодержавної влади, яка в усі часи послідовно намагалася підпорядковувати своєму необмеженому пануванню кожну соціальну групу, кожну особу. Анархічна “вольниця” Разіна та Путачова була лише маргінальним явищем у російській історії. Натомість в українській традиції козацтво належить до головної течії історії цієї країни і включає в себе не лише (як у росіян) поняття стихійного бунту та романтичної пригоди, але й візію національної незалежності та вільного і справедливого суспільного ладу.

На закінчення хочу торкнутися формального боку справи. Лонгворт транслітерує українські власні назви не згідно з правописом і вимовою оригіналу, а так, як це прийнято у російській мові. Наприклад, він пише “Sech” замість “Sich”, “Sagaidachny” замість “Sahaidachny” тощо. Ця процедура має сумнівну вартість, але її можна виправдати принципом зручності, оскільки автор бере ці імена переважно з російськомовних джерел. Але транслітерацію українських назв публікацій у посиланнях та бібліографії у спотвореній російській формі не можна виправдати в жодному разі. Тут ми знаходимо такі перли, як “Zapiski Naukovogo Tovaristva...”, “Getman Ivan Mazepa...”, “Dzherelo dlya Sotsialno-yekonomichnogo Doslidzhennya...”, “Pratsy Kommissii...” та багато інших того самого штибу. Лонгворт не єдиний автор, хто цим грішить. Але така неохайність неприпустима в роботах, що претендують на звання наукових.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   55


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка