Підручник



Сторінка47/108
Дата конвертації04.02.2019
Розмір2,77 Mb.
ТипПротокол
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   108
Питання для самоконтролю:

  1. Визначте роль органів та спеціалізованих установ ООН в охороні навколишнього середовища.

  2. Назвіть цілі та предметні сфери діяльності Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Що таке Програми Монтевідео? Що таке Програма регіональних морів?

  3. Скільки було основних конференцій ООН з проблем навколишнього середовища та які документи було ухвалено за результатами їх проведення?

  4. Назвіть міжнародні неурядові організації природоохоронного профілю. Що таке «червоні списки» Міжнародного союз охорони природи?

  5. Наведіть приклади договорів про обмін частини зовнішнього боргу країн, що розвиваються, на екологічні програми та проекти (англ. – debt-for-nature swaps).

  6. Проаналізуйте поняття та форми «публічно-приватного партнерства» («рublic – private partnerships») в міжнародному праві навколишнього середовища.

1.10. Відповідальність у міжнародному праві навколишнього середовища


Тимчасом як цивільно-правова відповідальність фізичних і юридичних осіб за правомірну діяльність, не заборонену міжнародним правом, — досить врегульована сфера, на сьогодні відсутній єдиний універсальний акт, який би врегулював міжнародно-правову відповідальність держав за шкоду навколишньому середовищу.

Питання відповідальності в МПНС ми розглянемо в таких площинах: 1) міжнародно-правова відповідальність держав та кримінальна і цивільно-правова відповідальність фізичних і юридичних осіб згідно з міжнародним правом; 2) винна відповідальність і об’єктивна (абсолютна, сувора) відповідальність держав та фізичних і юридичних осіб згідно з міжнародним правом.

У юридичній літературі, особливо англомовній, розрізняються два види/рівні міжнародно-правової відповідальності держав: відповідальність за порушення обов’язку згідно з нормами міжнародного права (англ. — responsibility) і відповідальність за шкідливі наслідки неправомірних дій, які спричинили матеріальні збитки (англ. — liability). Деякі автори вважають, що в першому випадку мова йде про позитивну відповідальність, а в другому — про негативну279. Необхідно, однак, зазначити, що в англомовній доктрині не існує єдиної думки з приводу сутності понять responsibility і liability. Різні автори застосовують ці терміни по-різному. Наприклад, у резолюції Інституту міжнародного права 1997 р. термін responsibility застосовується щодо міжнародно-правової відповідальності держав за протиправні діяння, суворої відповідальності держав за заподіяння шкоди, кримінальної відповідальності фізичних і юридичних осіб, а термін liability — щодо цивільно-правової відповідальності операторів280.

Перший вид відповідальності тісно пов’язаний з концепцією належної обачності (англ. — due diligence), суть якої полягає в тому, що держава повинна проявляти «старанність», тобто вживати всіх необхідних заходів для попередження забруднення навколишнього середовища в результаті будь-якої діяльності, що здійснюється під її юрисдикцією або контролем281. Таким чином, держава не несе відповідальності за протиправну діяльність фізичних або юридичних осіб, проте зобов’язана вжити організаційно-правових заходів для забезпечення належного контролю за такою діяльністю, попередження та припинення протиправних дій, покарання винних тощо. Порушення такого зобов’язання і призведе до міжнародно-правової відповідальності. Загальні підстави міжнародно-правової відповідальності держав (responsibility) в екологічній сфері передбачено в документах як юридично обов’язкових, так і рекомендаційних: а) принципі 21 (держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у межах їхньої юрисдикції або контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції) і 22 Стокгольмської декларації 1972 р. (закріплено обов’язок співробітництва держав у питаннях відповідальності і компенсації шкоди); б) принципах 2 (ідентичний принципу 21 Стокгольмської декларації), 7 (принцип спільної, але диференційованої відповідальності), 13 Декларації Ріо 1992 р. (повторює принцип 22 Стокгольмської декларації); в) схожі положення містяться практично в усіх багатосторонніх конвенціях у сфері охорони навколишнього середовища, переважно в преамбулах, наприклад, у преамбулі Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату 1992 р., Конвенції про транскордонне забруднення повітря 1979 р., ст. 3 Конвенції про біорізноманіття 1992 р., ст. 194 Конвенції ООН з морського права 1982 р. та ін. Джерело сучасного принципу відповідальності держав за шкоду навколишньому середовищу — міжнародний звичай, згідно з яким держави повинні утримуватися від дій, що можуть спричинити шкоду за межами їх юрисдикції. Деякі вчені вважають, що джерело цього принципу — у максимі римського права «sic utere tuo ut alienum non laedas»282 (користуйся своїм так, щоб не нашкодити іншому). У міжнародній судовій практиці цей принцип уперше було сформульовано в рішенні арбітражного трибуналу у справі про плавильний завод у Трейлі 1941 р., де зазначалося:


«…жодна держава не має права використовувати чи дозволяти використовувати свою територію таким чином, щоб це могло завдати шкоди задимленням майну або особам на своїй території чи на території іншої держави в тому випадку, якщо таке забруднення спричинить серйозні наслідки, а збиток буде встановлено за допомогою явних і переконливих доказів»283.
Міжнародний Суд ООН підтвердив існування загального обов’язку держави не дозволяти використовувати свою територію всупереч правам інших держав у рішенні у справі про протоку Корфу 1949 р., а також визнав наявність цього обов’язку як частини міжнародного екологічного права в Консультативному висновку про законність застосування або загрози застосування ядерної зброї 1996 р.

Щодо другого виду/рівня міжнародно-правової відповідальності держав (liability), то неодмінною умовою її настання є заподіяння шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів за межами будь-якої національної юрисдикції (наприклад, відкритому морю, Району морського дна, космічному середовищу, Антарктиці). У цьому контексті зосередимося на аналізі поняття «шкода» в МПНС. Спочатку міжнародне право дотримувалось принципів, запозичених із національних правових систем, відповідно до яких відшкодовувалися, перш за все, збитки власності, а також шкода здоров’ю та життю особи. Однак у зв’язку з дедалі більшою кількістю інцидентів, що спричинили значне забруднення морського, прісноводного, повітряного середовища, окремі міжнародно-правові документи починають включати шкоду навколишньому середовищу як окремий елемент. Так, уперше екологічну складову шкоди було впроваджено в 1984 р. у Протоколі про зміну Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р. На транскордонну шкоду як окремий вид посилались у своєму позові до Франції Австралія і Нова Зеландія у справі про ядерні випробування 1974 р. і 1995 р., Угорщина — до Словаччини у справі Габчіково-Надьмарош 1997 р. Згадка про «екологічну» шкоду міститься також у резолюції Ради Безпеки ООН № 687 про відповідальність Іраку за вторгнення в Кувейт 1991 р.284



Поняття шкоди навколишньому середовищу безпосередньо пов’язане з поняттям навколишнього середовища, адже чим ширше останнє, тим більше дій підпадає під визначення шкоди, тим вищою буде міра відповідальності. Міжнародні природоохоронні конвенції та правові акти рекомендаційного характеру в цій сфері містять різні визначення поняття «навколишнє середовище». Найбільш повне визначення зафіксовано в Конвенції Ради Європи про цивільну відповідальність за збитки в результаті діяльності, небезпечної для навколишнього середовища, 1993 р. (не вступила в силу), де в ст. 2 зазначається, що навколишнє середовище включає природні ресурси абіотичного і біотичного походження, такі як повітря, вода, ґрунт, фауна і флора, і взаємодію між ними; власність, яка формує культурну спадщину і характерні риси ландшафту. Схоже визначення міститься у Проекті принципів, що стосуються розподілу збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної в результаті небезпечних видів діяльності, 2006 р. Деякі угоди передбачають відповідальність виключно за особисту шкоду і шкоду власності, включаючи втрату прибутку, деякі — також витрати на заходи з відновлення постраждалого навколишнього середовища, витрати на превентивні заходи для попередження або зведення до мінімуму негативних наслідків для навколишнього середовища, а також втрату доходу, що безпосередньо випливає з економічних інтересів, пов’язаних з будь-яким використанням навколишнього середовища. До першої категорії належить, наприклад, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об’єктами, 1972 р., до другої — Протокол про відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну в результаті транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення, 1999 р., Протокол про цивільну відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну транскордонним впливом промислових аварій на транскордонні води, до Конвенції 1992 р. про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер і до Конвенції 1992 р. про транскордонний вплив промислових аварій 2003 р., Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за забруднення моря бункерним паливом 2001 р., Протокол про охорону навколишнього середовища Антарктики 1991 р. (Додаток VI). Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р. і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. спочатку не передбачали відповідальності за шкоду навколишньому середовищу в «чистому вигляді», однак пізніше Конвенція про додаткову компенсацію за ядерну шкоду 1997 р. і Протокол про внесення поправок до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1997 р. поряд з особистою шкодою і шкодою власності закріпили також «екологічну складову» шкоди. Той факт, що деякі конвенції про цивільно-правову відповідальність виключають з предметної сфери дії компенсацію за «екологічну» шкоду як таку, не означає, що міжнародне право взагалі не передбачає компенсацію шкоди, яка є результатом будь-якого неправомірного діяння285. При цьому слід зазначити, що відповідальність настає не за будь-яку шкоду навколишньому середовищу, а за «значну», «істотну», «відчутну» шкоду, тобто в міжнародному праві встановлено кількісний пороговий рівень, що дозволяє висувати претензії лише в разі реального порушення прав і обмеження інтересів держави або її громадян. Уперше такий поріг відповідальності було визначено в рішенні арбітражного трибуналу про плавильний завод у Трейлі 1938–1941 рр., а також у рішенні арбітражного трибуналу у справі про озеро Лану 1975 р. Таким чином, обсяг відповідальності залежить від розміру та ваги завданої шкоди. На жаль, часто відповідальність, а отже, й відшкодування збитків настають лише за пряму шкоду, а непряма шкода (власне «екологічна»), яка може виявлятися зі сплином значного проміжку часу, до уваги не береться.

Що стосується такого елементу складу міжнародного правопорушення, як причинно-наслідковий зв’язок, то саме в МПНС його іноді дуже складно встановити, тому в кожному окремому випадку необхідно виходити з конкретних обставин і умов.

Відповідальність у міжнародному праві настає за наявності вини суб’єкта правопорушення у формі умислу або необережності (винна відповідальність), а може наставати за відсутності такої вини (абсолютна, сувора або об’єктивна відповідальність).

Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності держав є міжнародне правопорушення. Усі міжнародні правопорушення можна поділити на ординарні міжнародні правопорушення, серйозні міжнародні правопорушення і найбільш тяжкі міжнародні злочини, які, у свою чергу, класифікуються так: злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Класифікація найбільш тяжких міжнародних злочинів (злочинів проти людства) міститься в Статуті Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (ст. 6) і Статуті Токійського міжнародного військового трибуналу (ст. 5). Серед воєнних злочинів, які полягають у порушенні законів і звичаїв війни, слід виділити такі, як пограбування громадської чи приватної власності, безглузде руйнування міст і сіл, руйнування, не виправдане воєнною необхідністю286. Пограбування громадської власності включає заподіяння шкоди культурній і природній спадщині людства, яка перебуває під охороною міжнародного права. Безглузде руйнування міст і сіл означає, зокрема, пошкодження лісових масивів, сільськогосподарських посівів, місць випасання худоби, необхідних для виживання цивільного населення. У 1996 р. Комісія ООН з міжнародного права у Проекті статей про міжнародну відповідальність держав визначила міжнародний злочин, серед іншого, як тяжке порушення міжнародного зобов’язання, що має основне значення для захисту навколишнього середовища, зокрема зобов’язання, яке забороняє масове забруднення атмосфери або морів287. Однак остаточний варіант документа, схвалений Комісією в 2001 р., не містить цієї статті. Інший документ, підготовлений Комісією ООН з міжнародного права у 1996 р., — Проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, — до числа міжнародних злочинів відносить широкомасштабну шкоду навколишньому середовищу. Міжнародно-протиправне діяння держави має місце, коли певна поведінка здійснюється державою і є порушенням міжнародно-правового зобов’язання цієї держави288. Негативною рисою сучасних міжнародних природоохоронних угод є те, що вони передбачають можливість різних відхилень і винятків із загального правила, містять деякі абстрактні й нечіткі формулювання, особливо ті, які стосуються визначення шкоди, у зв’язку з чим встановити «порушення міжнародно-правового зобов’язання» держави є досить складним завданням.

На сьогодні багато вчених стверджують, що одним із найтяжчих міжнародних злочинів є екоцид — злочинний вплив на навколишнє середовище, який викликає незворотні зміни, зникнення фауни і флори, смерть людей289, хоча слід зазначити, що визначення екоциду немає в жодному міжнародному договорі. Найбільше цей термін вживався після війни США в Індокитаї, коли американські війська застосували так звану «тактику випаленої землі» (англ. — scorched-earth tactics). Поряд з терміном «екоцид» з’явилися й інші, такі як: «погодна війна», «екологічна війна», «геофізична війна», «екологічна агресія» тощо. Проте варто відзначити, що поняття «екоцид» не обмежується воєнною складовою і включає також злочинну діяльність держави в мирний час. Це твердження знаходить своє підтвердження в положеннях Проекту статей про міжнародну відповідальність держав 2001 р. Такі автори, як В. С. Виноградов, Є. І. Скакунов, вважають, що зобов’язання держав, яке забороняє масове забруднення навколишнього середовища, є зобов’язанням erga omnes290. Л. В. Сперанська виділяє окремий вид екоциду — марецид (злочинні дії, пов’язані з масовим забрудненням морського середовища)291. Про міжнародний злочин мова може йти лише у випадку надзвичайно сильного забруднення навколишнього середовища, що порушує права та інтереси більшості держав міжнародного співтовариства.

Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо воєнних злочинів, серед яких ст. 8.2.b.iv Римського статуту 1998 р. виділяє «умисне вчинення нападу, коли відомо, що такий напад буде причиною… шкоди цивільним об’єктам або великої, довгострокової і серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, яка буде явно неспівмірною з конкретною і безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою»292. Схоже положення міститься у ст. 35.3 та 55 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.: «Забороняється застосовувати методи або засоби ведення військових дій, які мають на меті завдати або, як очікується, завдадуть великої, довгострокової і серйозної шкоди природному середовищу»293. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р. також відносить такі дії до числа воєнних злочинів294, проте якщо попередні два документи криміналізують такі дії при настанні всіх трьох умов одночасно (великої, довгострокової і серйозної шкоди — кумулятивний стандарт), то Конвенція 1977 р. — при настанні хоча б однієї з перелічених умов (великої, довгострокової або серйозної шкоди).



До серйозних міжнародних правопорушень учені відносять такі діяння держави, як отруєння радіоактивними речовинами повітряного, морського та космічного простору, розповсюдження різного виду зброї (бактеріологічної, хімічної), яка заборонена міжнародним правом і завдає значного негативного впливу на стан навколишнього середовища295. Приклад ординарного міжнародного правопорушення — завдання транскордонної шкоди сусідній державі. Але і в цьому випадку можуть постраждати інтереси не однієї держави, а кількох. Як приклад наведемо транскордонне забруднення водних ресурсів, внаслідок чого забруднення «мігрує» до території інших держав, інших, ніж безпосередньо постраждала держава. У міжнародній практиці трапляються випадки, коли постійне транскордонне забруднення супроводжується періодичною виплатою компенсації за заподіяну шкоду, тимчасом як забруднення триває. Спеціальний доповідач Комісії ООН з міжнародного права щодо питань про відповідальність держав за дії, не заборонені міжнародним правом, Р. К. Квентін-Бакстер назвав це явище «купівлею сервітуту на дим». Необхідно, однак, відзначити, що така практика є неправомірною, оскільки якщо згода держави, територія якої забруднюється, може нейтралізувати неправомірність такої діяльності стосовно цієї держави, то вона не впливає на протиправний характер такої діяльності стосовно всього міжнародного співтовариства296.

Виникнення міжнародної відповідальності відповідно до норм міжнародного кримінального права можливе як щодо держави загалом, так і щодо державних посадових осіб. Водночас на сьогодні жоден міжнародний трибунал або кримінальний суд не виніс рішення про притягнення до кримінальної відповідальності за суто «екологічні» злочини. Єдиний в історії міжнародних відносин випадок розгляду питання про кримінальну відповідальність за злочин у сфері охорони навколишнього середовища — справа австрійського генерала Л. Рендуліка, розглянута Нюрнберзьким військовим трибуналом після завершення Другої світової війни. Самого генерала Трибунал виправдав за здійснення тактики «випаленої землі» в Норвегії, пославшись на принцип воєнної необхідності297. Принцип воєнної необхідності виправдав і дії НАТО у зв’язку з бомбардуванням Югославії: Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії ухвалив, що дії Альянсу не досягли порогового рівня, визначеного Додатковим протоколом І до Женевських конвенцій, і ґрунтувалися на принципі воєнної необхідності298. Зважаючи на те, що міжнародні ад’юдикаційні установи неохоче визнають факт вчинення міжнародного злочину в екологічній сфері та визначають винних для притягнення до кримінальної відповідальності, деякі дослідники пропонують таку реальну модель, при якій міжнародні трибунали і суди виноситимуть вирок за злочин геноциду або злочин проти людяності, а злочин проти довкілля буде визнаватися як допоміжний засіб, інструмент здійснення основного злочину. Таким чином, цей підхід дасть змогу розв’язати такі проблеми: 1) з’явиться реальна можливість притягти винних до відповідальності за «екологічні» злочини; 2) розв’яжеться проблема дотримання кумулятивного стандарту («велика, довгострокова і серйозна шкода») і невизначеності щодо тлумачення цих критеріїв; 3) дії винних уже не можна буде виправдати принципами воєнної необхідності і воєнної переваги; 4) винесення вироків стане можливим як щодо дій, які вчиняються під час міжнародних конфліктів, так і щодо дій, які вчиняються під час конфліктів не міжнародного характеру; 5) Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р., як і Римський статут 1998 р., і Женевські конвенції 1949 р. з Додатковими протоколами 1977 р. за своєю суттю є антропоцентричними, тому міжнародні трибунали більш охоче виноситимуть вироки за «екологічні» злочини, якщо вони пов’язані із заподіянням шкоди особі, а не абстрактній субстанції — навколишньому середовищу299; 6) на підтримку цієї концепції свідчать деякі міжнародні прецеденти: справа Акайесу, розглянута Міжнародним кримінальним трибуналом для колишньої Югославії в 1998 р., коли сексуальні злочини було визнано інструментом вчинення злочину геноциду300. Оцінюючи злочинні дії керівництва Іраку щодо народності «болотних арабів», деякі вчені схиляються до думки про можливість застосування зазначеної моделі в такій ситуації. Наприкінці 2003 р. у зв’язку з підготовкою суду над режимом Саддама Хусейна постало питання про правове обґрунтування неправомірності й злочинності дій Саддама в здійсненні «екоциду» і «геноциду» проти народності «болотних арабів» (народності Мадан). У своїй резолюції № 1022 від 1994 р. Рада Європи прямо кваліфікувала ці дії як геноцид301. Отже, у такому разі логічно було б визнати здійснення геноциду шляхом екоциду — позбавлення народності Мадан засобів до життя шляхом осушення Месопотамських боліт. Тим більше, що як Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. (ст. 11), так і Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р. (ст. 7) до категорії злочину геноциду відносять умисне створення для певної групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення. Це визначення включає ситуації, коли корінні народи позбавляються засобів до існування через знищення або пошкодження природного середовища, яке є невід’ємним засобом виживання, соціально-культурного розвитку та ідентифікації себе як окремої групи.

Щодо кримінальної відповідальності фізичних осіб згідно з міжнародним правом, то прикладом міжнародно-правового акту, що зобов’язує держави вживати заходів з метою притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення діянь, які завдають шкоди довкіллю, є Конвенція Ради Європи про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права 1998 р. (не вступила в силу).

Слід зазначити, що безпосередньо звертатися до суду по захист своїх порушених прав в екологічній сфері та компенсацію збитку можуть не тільки фізичні та юридичні особи, державні органи, а й групи осіб, а також неурядові громадські організації. Групу осіб («комуни») було визнано потерпілою стороною в справі про аварію танкера «Амоко Кадіс» 1978 р. Неурядові організації без доведення своєї зацікавленості за змістом ст. 2 (5) і 9 (2) Орхуської конвенції 1998 р. мають право заявляти в суді про порушення своїх прав і прав громадян, яких вони представляють.

Наслідки порушення міжнародно-правового зобов’язання, що спричинило шкоду навколишньому середовищу, для винної і потерпілої держав визначені загальним міжнародним правом, про що було зазначено в рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі про фабрику в м. Хожуві 1928 р. У ньому, зокрема, говорилося, що:


«Принципом міжнародного права є те, що порушення зобов’язання тягне за собою обов’язок забезпечити відшкодування в адекватній формі»302.
Юридичні наслідки порушення міжнародно-правового зобов’язання, зокрема в екологічній сфері, а також можливі форми відшкодування шкоди визначено в частині ІІ Проекту статей Комісії ООН з міжнародного права про відповідальність держав за міжнародно-протиправне діяння 2001 р.

Крім винної відповідальності, міжнародному праву відома також відповідальність за правомірну діяльність (інакше — відповідальність за наслідки дій, не заборонених міжнародним правом, відповідальність за ризик, сувора, об’єктивна, абсолютна відповідальність). Така діяльність пов’язана з науково-технічним прогресом і хоча має в собі потенційні, до кінця не вивчені, ризики, але з огляду на те, що здатна принести значну соціально-економічну користь для держав, не заборонена міжнародним правом303. Перш за все, це такі види діяльності, як транспортування нафти морем, перевезення інших небезпечних речовин усіма можливими засобами наземного, повітряного та водного сполучення, здійснення ядерних програм, космічна діяльність, цивільна авіація тощо. В англомовній літературі, на відміну від вітчизняної, поняття «абсолютна» і «сувора» відповідальність розмежовуються. Якщо в першому випадку винятком для настання відповідальності визнається лише вина позивача, то в другому — також інші події, про які йтиметься нижче. Якщо ж будь-яка особа своїми діями умисно сприяла створенню ситуації, за якої було завдано шкоду навколишньому середовищу, настає винна відповідальність, а сума компенсації не підлягає обмеженню. Спинимося на характерних рисах міжнародно-правових угод, які передбачають сувору/абсолютну відповідальність як держави, так і приватних осіб. Універсальної конвенції в цій сфері не існує: міжнародне право пішло шляхом створення «секторальних» режимів відповідальності за правомірну небезпечну діяльність. Основна мета угод з цивільно-правової відповідальності — забезпечити фінансовий захист осіб, яким заподіяно шкоду, а також, в окремих випадках, — компенсувати безпосередню «екологічну» шкоду. Цивільно-правова відповідальність є суворою, тобто такою, що настає незалежно від вини оператора, спрямованою, тобто чітко визначає винну особу (оператора), а компенсація є обмеженою, тобто такою, що визначається на підставі встановлених порогових рівнів, конкретних меж відповідальності. Конвенції про цивільно-правову відповідальність мали своєю метою, крім іншого, звільнити держави, під юрисдикцією або контролем яких ведеться потенційно небезпечна діяльність, від можливих претензій з боку жертв забруднення або іншої шкоди і не допустити переростання пов’язаних з цим спорів до рівня міжнародних публічно-правових відносин304. Такі конвенції, як правило, визначають поняття шкоди, оператора, види небезпечної діяльності, обов’язок компенсувати, суму компенсації, винятки і систему компенсації. Сума компенсації обмежується, наприклад, залежно від тоннажу судна, категорії небезпечної діяльності, маси небезпечного вантажу. Універсального визначення оператора на сьогодні не існує. Все залежить від роду діяльності та інтересів тих чи інших осіб. Загальновизнано, проте, що оператором є особа, яка контролює певну діяльність у момент заподіяння транскордонної шкоди. Наприклад, відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1992 р. оператором є власник судна, тоді як відповідно до Протоколу про відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну в результаті транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення 1999 р. оператором визнається особа, яка надає повідомлення відповідно до положень Базельської конвенції (тобто ним може бути імпортер, експортер чи особа, відповідальна за видалення та яка вступила у володіння небезпечними відходами). Винятки для настання суворої відповідальності можуть бути такими: збройні конфлікти, громадянські війни, воєнні дії, заколот; природні явища, які мають винятковий, неминучий, непередбачуваний і нестримний характер; виконання обов’язкових заходів, передбачених органом влади держави, де було завдано шкоду; умисна протиправна поведінка третьої сторони, включаючи особу, якій завдано шкоду.

Щодо системи компенсації, то, як правило, угоди передбачають, що оператор повинен забезпечити або підтримувати протягом періоду позовної давності страхування або будь-яке інше фінансове забезпечення, яке покриває його відповідальність за завдану шкоду в разі настання обставин, що приводять до необхідності виплати компенсації. Деякі угоди передбачають створення додаткових фондів, інші — ні. Так, конвенції щодо цивільної відповідальності за забруднення моря нафтою (Міжнародна конвенція ММО про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р. і Міжнародна конвенція ММО про створення Міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою 1992 р. з останніми змінами, внесеними Протоколом від 2003 р.) передбачають два рівні компенсації: 1) компенсація, яка виплачується оператором/страхувальником; 2) у разі, якщо потерпілий не отримав достатньої компенсації відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1992 р., виплата додаткових коштів здійснюється Міжнародним фондом для компенсації збитку від забруднення нафтою, який фінансується за рахунок внесків приватних нафтових компаній. Протоколом 2003 р. було засновано Міжнародний додатковий фонд для компенсації збитків від забруднення нафтою, що виплачує решту коштів потерпілій особі у випадку, якщо вона не отримала повну і достатню компенсацію відповідно до положень Конвенції про Міжнародний фонд для компенсації збитків від забруднення нафтою 1992 р. Якщо ж забруднення моря нафтою відбулося в результаті дій державного судна, держава нестиме міжнародно-правову відповідальність відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р., Конвенції про запобігання забрудненню моря з суден 1973/1978 р., а також згідно із зазначеними конвенціями з цивільно-правової відповідальності — у формі відповідальності, що настає за недотримання зобов’язання «належної обачності». Подібну схему передбачено і в деяких інших міжнародних угодах про цивільну відповідальність у сфері морських перевезень: Конвенції про відповідальність і компенсацію за шкоду у зв’язку з перевезенням небезпечних і шкідливих речовин морем 1996 р. (не вступила в силу) і Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення моря бункерним паливом 2001 р. (набула чинності 21 листопада 2008 р.). Міжнародний фонд для компенсації збитків від забруднення нафтою розглянув кілька справ, що стосуються компенсації за забруднення моря нафтою. Хоча в справі про судно Патмос 1985 р. (судно зареєстроване в Греції), внаслідок розливу нафти з якого відбулося забруднення навколишнього середовища прибережних районів Італії, Фонд відхилив позов, Апеляційний суд Італії в 1989 р. розтлумачив положення чинної тоді Конвенції 1969 р. про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, посилаючись на Конвенцію про втручання у відкритому морі у випадку аварії 1969 р., як такі, що включають шкоду навколишньому середовищу, і постановив виплатити 827 тис. лір в якості компенсації. В іншій справі про судно Хейван 1991 р. (зареєстроване на Кіпрі), внаслідок розливу нафти з якого було завдано шкоду прибережним районам Італії та Франції, Фонд визнав, що, хоча шкода навколишньому середовищу виходить за рамки зазначених конвенцій, такого роду скарги можуть розглядатися в національних судах305.

Крім зазначених конвенцій (міждержавних угод — джерел міжнародного публічного права), питання про компенсацію за забруднення моря нафтою регулювалося свого часу приватно-правовими угодами, що укладалися між власниками суден і нафтовидобувними та нафтопереробними компаніями: Добровільна угода власників танкерів про відповідальність за забруднення нафтою (англ. — TOVALOP) 1969 р., Контракт про доповнення до відповідальності власників танкерів за забруднення нафтою (англ. — CRISTAL) 1971 р., Угода нафтових компаній про відповідальність за забруднення нафтою у відкритому морі (англ. — OPOL) 1975 р. Перші дві угоди припинили свою дію в 1997 р. внаслідок масштабної підтримки державами режиму, передбаченого в зазначених вище конвенціях ММО. OPOL застосовується, головним чином, у сфері дії юрисдикції Великої Британії.

Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (Паризька конвенція ОЕСР про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція МАГАТЕ про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р., Брюссельська конвенція 1963 р., що доповнює Паризьку конвенцію, із змінами від 2004 р., Протокол про внесення поправок до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1997 р., Конвенція про додаткову компенсацію за ядерну шкоду 1997 р. з останніми змінами, внесеними Протоколом від 2004 р., — в силу не вступила) передбачають три рівні компенсації: 1) компенсація, яка виплачується оператором\страхувальником; 2) компенсація, яка виплачується державою, відповідальною за установку; 3) компенсація, яка виплачується із спеціально виділених державних фондів на основі спеціальної формули внесків з боку держав-учасниць. Пояснити те, що схема реалізації цивільної відповідальності за забруднення моря нафтою передбачає додаткову компенсацію без участі державних фондів, на відміну від схеми реалізації цивільної відповідальності за ядерну шкоду, де така участь передбачається, можна тим, що за загальним правилом тягар компенсації покладається на суб’єктів, які мають найбільшу користь від правомірної небезпечної діяльності: у першому випадку (перевезення нафти) — це переважно приватні компанії — одержувачі нафти, у другому випадку — держава, що контролює здійснення ядерних програм. При цьому держава в усіх випадках несе міжнародно-правову відповідальність за незабезпечення належного контролю за діяльністю приватних осіб у межах національної юрисдикції.

У галузі, яку ми розглядаємо, існує також Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну в результаті перевезення небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і річковим транспортом, 1989 р. (не вступила в силу).



Щодо абсолютної міжнародно-правової відповідальності держав, то вона передбачена угодами у сфері космічної діяльності. Так, ст. ІІ Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами, 1972 р. визначає, що запускаюча держава несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за шкоду, завдану її космічним об’єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті306. Це положення ґрунтується на ст. VII Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р.307 Додаток VI до Протоколу про охорону навколишнього середовища Антарктики, що стосується відповідальності у випадку екологічних надзвичайних ситуацій, 2005 р., визначає як оператора, а отже, суб’єкта відповідальності, фізичну або юридичну особу, як урядову, так і неурядову. Таким чином, передбачається сувора відповідальність (ст. 6) як для представників держави, так і для приватних осіб. Крім того, держава несе «залишкову» відповідальність у тому випадку, якщо приватний оператор не в змозі відшкодувати завдану шкоду навколишньому середовищу Антарктики в повному обсязі.

Починаючи з 1978 р. Комісія міжнародного права працює над підготовкою проекту статей про міжнародну відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом, оскільки Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння такого аспекту не передбачав. У 1997 р. Комісія вирішила поділити цю тему на дві: спочатку підготувати проект статей про попередження транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності, а потім почати роботу над проектом статей про розподіл збитків у разі транскордонної шкоди, заподіяної внаслідок небезпечних видів діяльності. Обидва варіанти були остаточно завершені в 2001 р. і в 2006 р. відповідно. Таке рішення Комісії пояснювалося тим, що для початку необхідно розробити норми стосовно застосування заходів, які б унеможливлювали заподіяння транскордонної шкоди (кореспондує першому виду відповідальності держав — responsibility чи зобов’язанню «належної обачності»), а потім, у разі фактичного настання матеріальної шкоди, — норми, які б зобов’язували винних нести відповідальність і компенсувати цю шкоду (liability). Таким чином, другий блок норм вступає в дію за умови, якщо всі зобов’язання держав щодо першого блоку виконано. Основними доповідачами Комісії для роботи над темою були призначені Р. К. Квентін-Бакстер, Х. Барбоза і П. С. Рао. Перший Проект статей ґрунтується на принципах sic utere tuo ut alienum non laedas, «належної обачності» і добросовісного співробітництва308. Мета документа — забезпечити потерпілим швидку та адекватну компенсацію за понесені збитки, а також забезпечити охорону і захист навколишнього середовища (!). Головне призначення — зробити внесок у процес розробки міжнародно-правових документів у сфері цивільної відповідальності за небезпечну діяльність шляхом встановлення керівних принципів і ключових елементів. До основних зобов’язань держав належать: зобов’язання надавати попередню згоду на будь-яку небезпечну діяльність у межах національної юрисдикції (ст. 6), проводити попередню оцінку ризику (ст. 7), інформувати потерпілу державу (ст. 8), проводити з усіма зацікавленими державами консультації (ст. 9), обмінюватися з усіма зацікавленими державами відповідною інформацією (ст. 12) та ін.309 Другий Проект статей передбачає сувору відповідальність як для держави (у тому випадку, коли діяльність проводиться державними структурами, які визначаються як оператори), так і для фізичних або юридичних осіб. Крім того, держава несе залишкову відповідальність, забезпечуючи виплати з додаткових фондів у тому випадку, якщо приватний оператор не може в повному обсязі відшкодувати завдані збитки особам, власності або навколишньому середовищу іншої держави. Такі фонди фінансуються або промисловими компаніями, які отримують прибуток від даного виду небезпечної діяльності, або самою державою. Райони за межами будь-якої національної юрисдикції не входять до предметної сфери дії майбутньої конвенції310. Комісія вважала зайвим включати в обидва проекти перелік небезпечних видів діяльності, не заборонених міжнародним правом, оскільки з розвитком науки і техніки такий список підлягав би постійному перегляду. Крім того, існуючі документи у сфері цивільної відповідальності за небезпечну діяльність і конвенції більш загального характеру у сфері охорони навколишнього середовища вже містять подібні переліки, на які державам і приватним особам слід орієнтуватися в питанні притягнення до відповідальності та компенсації за заподіяну шкоду (наприклад, Конвенція про охорону морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій 1992 р., Орхуська конвенція 1998 р., Конвенція Лугано 1993 р.).

Питання міжнародно-правової відповідальності держав за завдану шкоду навколишньому середовищу розглядалися в міжнародній судовій практиці. Так, у справі про гідровузол Габчіково-Надьмарош 1997 р. Угорщина у виправдання призупинення робіт зі здійснення проекту посилалася на «стан екологічної необхідності», тимчасом як Словаччина вважала, що абстрактне і не визначене в міжнародному праві поняття «екологічної необхідності» не може слугувати підставою для призупинення дії Договору 1977 р. та обставиною, що звільняє від відповідальності, в сенсі Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння. МС ООН ухвалив, що хоча турботу Угорщини про стан навколишнього середовища даного регіону можна розглядати як «істотний» інтерес, однак:


«Аргументи Угорщини з приводу стану необхідності не можуть переконати Суд у тому, що в 1989 р. існувала реальна, «серйозна» і «неминуча» «небезпека» і що заходи, вжиті Угорщиною, були єдино можливою відповіддю на неї…

Суд вважає, що … і Угорщина, і Чехословаччина порушили свої зобов’язання за Договором 1977 р. … вчинили міжнародно-протиправні діяння …

Відповідно, Словаччині належить компенсація за шкоду … в результаті прийняття Угорщиною рішення призупинити і згодом припинити роботи в Надьмарош і Дунакіліті …

Угорщині належить компенсація за шкоду, заподіяну зміною русла Дунаю, оскільки … Словаччина … позбавила Угорщину законного права щодо спільних водних ресурсів і використовувала ці ресурси виключно для власної вигоди».


У справі про фосфатні землі в Науру 1992 р. Республіка Науру вимагала від Австралії компенсацію за шкоду, заподіяну в результаті видобутку фосфатів на своїй території за часів існування мандатної системи Ліги Націй (80% всіх ґрунтів виявилися спустошеними і неродючими), посилаючись на принципи міжнародного права, а саме:
«…принцип загального міжнародного права, згідно з яким держава, відповідальна за управління територією, зобов’язана не вносити в стан цієї території будь-яких змін, здатних завдати непоправної шкоди … законним інтересам іншої держави по відношенню до цієї території».
МС ООН спростував усі контраргументи Австралії (крім одного), внаслідок чого сторони досягли мирової угоди з приводу необхідності компенсації Науру «екологічної» шкоди в 1993 р. Згідно з домовленістю Австралія визнала свою відповідальність за шкоду навколишньому середовищу і зобов’язалася, крім виплати певної суми компенсації, також надавати всіляку допомогу Науру.

В рішеннях у справі про плавильний завод у Трейлі 1938 і 1941 рр. арбітражний трибунал не розглядав питання про компенсацію «чистої» «екологічної» шкоди: було прийнято рішення про необхідність присудити компенсацію за шкоду землям у зв’язку з втратою ними своєї ринкової вартості; збитки, завдані річці Колумбія та іншим природним об’єктам, компенсації не підлягали311.

В рішенні у справі про протоку Корфу 1949 р. МС ООН посилався на принцип, згідно з яким:
«…обов’язком кожної держави є не допустити свідомо того, щоб її територія використовувалася для здійснення актів, які порушують права інших держав»312.
У справі про випробування ядерної зброї 1974 р. МС ООН хоч і встановив, що в даному випадку питання про компенсацію за шкоду не виникає, проте визнав, що:
«Загальноприйнятим є те, що односторонні декларації, які стосуються правових або фактичних ситуацій, можуть створювати юридичні зобов’язання»313,
і визнав за односторонньою заявою Франції припинити подальші атмосферні випробування ядерної зброї силу правового акта.

На «екологічну» шкоду посилалася також Боснія і Герцеговина у справі про застосування Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. (2007), проте МС ООН не прийняв ніяких постанов з цього приводу314.

Після аварії на Чорнобильській АЕС жодна держава не висунула СРСР претензій про виплату компенсації за шкоду, заподіяну випадінням радіоактивних опадів, хоча деякі держави (ФРН, Сполучене Королівство) зарезервували за собою право зробити це в майбутньому, якщо з’являться відповідні підстави.

Справа про випробування ядерної зброї на Маршаллових островах (також відома під назвою справа «Фукуру-Мару») 1983 р. знаменна тим, що США визнали свою відповідальність і погодилися виплатити жертвам проведених випробувань компенсацію ех gratia, тобто в дусі доброї волі315.

Після падіння в січні 1978 р. на канадську територію радянського супутника «Космос-954» Канада висунула претензію щодо компенсації витрат на пошуки, виявлення, видалення і перевірку радіоактивних залишків та очищення заражених районів. Питання було врегульовано у 1981 р. у результаті досягнутої угоди про виплату Канаді ех gratia 3 млн канадських доларів316. При цьому, в обґрунтування своїх претензій, Канада посилалася на «загальні принципи міжнародного права» і положення Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами, 1972 р., що стосується абсолютної відповідальності держав.

Показовою в цьому аспекті є практика Комісії ООН з компенсації, заснованої відповідно до резолюції РБ ООН № 687 (1991), в якій говориться, що «Ірак …несе відповідальність за міжнародним правом за будь-які прямі втрати, збитки, включаючи шкоду навколишньому середовищу і виснаження природних ресурсів … в результаті незаконного вторгнення Іраку і окупації ним Кувейту»317. Комісія — квазісудовий орган, який в адміністративному порядку перевіряє скарги й оцінює суму компенсації за збитки постраждалим. Комісія розглядає 6 категорій скарг, серед яких категорія F4 — скарги з приводу шкоди навколишньому середовищу, поділені на дві підкатегорії: 1) скарги з приводу шкоди навколишньому середовищу і виснаження природних ресурсів у районі Перської затоки, включаючи шкоду, завдану пожежами на установках з видобутку нафти і викидом нафти в море; 2) скарги з приводу компенсації за шкоду, якої зазнали іноземні держави за межами району Перської затоки при наданні ними допомоги державам, які зазнали прямої «екологічної» шкоди у результаті вторгнення. У своєму рішенні № 7 Рада керуючих Комісії пояснила, що мається на увазі під «шкодою навколишньому середовищу» і «виснаженням природних ресурсів» — витрати і втрати, пов’язані з попередженням екологічної шкоди, заходами щодо відновлення й очищення навколишнього середовища, моніторингом і оцінкою екологічної шкоди, моніторингом громадського здоров’я та виснаженням природних ресурсів318. Комісія надала Раді 5 доповідей за всіма скаргами категорії F4, де визначила деякі принципи, якими вона керувалася, приймаючи рішення про суму компенсації. Наприклад, було визначено, що термін «шкода навколишньому середовищу», як він зазначений у резолюції РБ ООН № 687 не обмежується діяльністю, визначеною в рішенні № 7 Ради керуючих Комісії; Ірак не звільняється від відповідальності за шкоду і втрати, завдані в результаті вторгнення, лише на тій підставі, що інші фактори сприяли такій шкоді й втратам319; розмір шкоди визначається в кожному конкретному випадку і не залежить від такого критерію, як «значна» або «істотна»; розмір компенсації залежить від того, наскільки виправдано та ефективно постраждалі особи вжили заходів щодо запобігання та зменшення шкоди навколишньому середовищу 320; шкода навколишньому середовищу підлягає компенсації, якщо вона стала прямим результатом вторгнення та окупації Іраком Кувейту, незалежно від того, завдано її природним ресурсам з комерційною вартістю чи ні (тобто чиста екологічна шкода) і незалежно від того, чи була вона тимчасовою або постійною321.

На сьогодні Комісія завершила розгляд усіх скарг (із 168 скарг задоволено 109) категорії F4: із заявлених у сукупності 84 млрд дол. компенсації Комісія присудила для виплати лише 5 млрд дол. зі спеціально створеного Фонду.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   108


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка