Сила слова у спадщині В


Література: Барабаш С



Сторінка19/45
Дата конвертації05.02.2019
Розмір1,9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45
Література:

  1. Барабаш С. Філософія серця, або гуманізм Василя Сухомлинського. – Дзеркало тижня. – 2001. – № 39 (363) – С. 6.

  2. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник / С.У. Гончаренко – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

  3. Зязюн И.А., Родчанин Е.Г. Гуманист. Мыслитель. Педагог: Об ідеалах В.А.Сухомлинского // М., 1991.

  4. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності // Шлях освіти, 2001.

  5. Сухомлинський В.О. Народження громадянина / В.О. Сухомлинський // Вибрані твори. В 5-ти т. – Т.3. – К.: Рад. шк., 1976.

  6. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям / В.О. Сухомлинський // Вибрані твори. В 5-ти т. – Т.3. – К.: Рад. шк., 1976.

  7. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка/ В.О. Сухомлинський – К.: Рад. шк., 1978. – 263 с.

  8. Янкович О.І. Проблеми соціально-педагогічної роботи з сім’єю у творчості В.Сухомлинського // Наукові записки ТДПУ. Серія: Педагогіка. – 2002. – №5. – С.89-92.

Макаренко-Нітовкіна Т.В.*

Гуманістичний підхід в управлінні виховним процесом у ЗНЗ

На сучасному етапі розвитку системи освіти в Україні відбувається становлення нової гуманістичної парадигми освіти – перехід до особистісно орієнтованого навчання та виховання, що полягає у створенні максимально сприятливих умов для розвитку і саморозвитку особистості учня, виявлення та активного використання його індивідуальних особливостей у навчальній діяльності.

Це дозволяє зробити висновок, що актуальність проблеми гуманізації виховного процесу, пошуків педагогічних умов та засобів її реалізації у реальному шкільному житті сьогодні є незаперечною.

За результатами дослідно-експериментальної роботи, здійснено аналіз сутності і змісту процесу гуманізації виховання, визначено його теоретичні та історичні аспекти, узагальнено досвід формування особистісно орієнтованого виховного середовища у вітчизняних та зарубіжних педагогічних системах, основою побудови яких є гуманістичні принципи (С.Френе, М.Монтессорі, Р.Штейнера та В.О.Сухомлинського).

Ми розглядаємо гуманізацію виховання особистості як процес формування особистісно орієнтованого виховного середовища, а її необхідними організаційно-педагогічними умовами вважаємо впровадження ідей гуманізму у мету, зміст, форми та методи урочної та позаурочної діяльності школи, в управління школою та характер взаємовідносин всіх учасників навчально-виховного процесу: учнів, вчителів і батьків.

Основними критеріальними показниками, покладеними в основу визначення рівнів гуманізації виховного процесу є такі: ступінь психологічної комфортності учнів у школі; врахування їхніх вікових життєвих ритмів, особистісно орієнтований підхід, робота в індивідуальному режимі учнів; оптимізація форм контролю знань, забезпечення почуття успіху кожній дитині; організація «життєвого простору» учнів, продумане оточення; ступінь інтеграції школи та сім’ї, тобто ступінь сформованості особистісно орієнтованого виховного середовища.

Аналіз дослідження роботи загальноосвітніх навчальних закладів дозволяє констатувати, що державна загальноосвітня школа, як соціальний інститут, є інертною системою, яка важко піддається переорієнтації, тому нами виявлений значний потенціал альтернативних навчальних закладів з проблем формування особистісно орієнтованого педагогічного сере­до­вища. Вони більш лабільні, легше адаптуються до змін у суспільстві, а тому мають більше можливостей для того, щоб оновити цілі навчання та виховання, структуру їх змісту, оптимізувати навчально-виховний процес, активізувати методи, прийоми, засоби виховання, забезпечити належний рівень кваліфікації та професіоналізму вчителів, гуманізувати міжособи­стісні стосунки всіх учасників педагогічного процесу: учнів, вчителів, батьків.

У процесі експериментальної роботи доведено, що сучасний навчаль­ний заклад має формулювати мету освіти, яка базується на двох катего­ріях: соціального запиту і певної моделі якостей випускників, тобто має бути здійснено перехід від прагматичної до гуманістичної мети освіти і виховання.

Таким чином, у деяких школах нового типу відбувається поступова заміна моделі освіти – «знання, уміння, навички» – культурологічною моделлю, в центрі якої є особистість, її духовний розвиток та саморозвиток, здібності, інтереси, обдарування.. Пріоритетами для своєї виховної діяльності визнані розвиток особистості, її творчого потенціалу, гармонійне поєднання загальнолюдських та національних цінностей, задоволення запитів на якісну освіту, що відповідають новій філософії освіти в Україні.

Тому спроба побудувати модель гуманного виховного процесу на базі саме таких закладів та експериментально апробувати її життєспроможність є сьогодні надзвичайно актуальною.

За результатами дослідно-експериментальної роботи теоретично обгрунтовано і експериментально апробовано організаційно-педагогічні умови, зміст, форми і методи гуманізації виховного процесу в ЗНЗ нового типу, теоретичними засадами якої є наступні:

1. Успішне вирішення завдань виховання учнів перебуває у прямій залежності від ступеня гуманізації її виховного процесу.

2. Аналіз праць з теорії і практики гуманізації виховного процесу загальноосвітньої школи як у вітчизняному, так і зарубіжному досвіді виявив розбіжності у трактуванні наукових основ щодо досліджуваної проблеми. Тому ми розглядаємо гуманізацію виховання особистості як єдиний процес формування особистісно орієнтованого виховного середовища на засадах взаємодії всіх учасників педагогічного процесу в сучасних навчальних закладах.

3. Обгрунтовано, розроблено апробовано теоретичні підходи до фор­му­вання гуманного виховного середовища, які забезпечують комплексний підхід до розв’язання проблем гуманізації процесів виховання учнів і ви­значають функції, методи, засоби, організаційно-педагогічні умови, рівні цього процесу, що і знайшло своє підтвердження у педагогічній практиці.

4. Формування особистісно орієнтованого виховного середовища є визначальним чинником гуманізації виховного процесу, що базується на ціннісному ставленні до особистості учня і забезпечує його особистісно-психологічний комфорт як у колі однолітків, класі, навчальному закладі, так і у сім’ї. Особистісно орієнтоване виховне середовище визначено як сукупність ціленаправлено створених соціальних і організаційно-педагогічних умов, які забезпечують ефективний інтелектуальний, духовний та фізичний розвиток особистості з гармонійним поєднанням загальнолюдських і національних цінностей, здатної до соціального самовизначення, самовдосконалення та самореалізації.

5. Результати дослідження підтверджують, що гуманізація виховного процесу у сучасній загальноосвітній школі можлива за умови впровадження принципів гуманізму у мету, зміст, форми і методи урочної та позаурочної виховної діяльності школи, управління виховною діяльністю її педагогічного колективу, а також у характер взаємовідносин всіх його учасників. Як двосторонній процес гуманізація виховання особистості передбачає співпрацю і співтворчість учнів, учителів та батьків і може бути здійснена лише на засадах їх взаємодії.

6. Визначені та експериментально перевірені критерії сформованості гуманного виховного процесу, а саме: розвиток творчих здібностей та громадських якостей особистості; створення комфортного морально-психологічного клімату, атмосфери взаємодовіри, взаємоповаги та взаємовідповідальності, всіх учасників виховного процесу, що стимулює учнів до самопізнання і самовдосконалення; врахування їхніх індивідуальних особливостей, ступінь демократизації управління виховною діяльністю навчального закладу; олюднення усього змісту, всіх видів і форм виховної діяльності та взаємостосунків між всіма учасниками навчально-виховного процесу.

7. Педагогічна ефективність гуманного виховного середовища у на­вчальному закладі досягається завдяки реалізації на практиці таких організаційно-педагогічних умов: забезпечення антропоцентричного характеру всіх навчальних дисциплін; збільшення питомої ваги предметів гуманітарного циклу; гуманізацію змісту дисциплін природничого циклу; введення нових гуманістично спрямованих суспільствознавчих курсів для більш повного задоволення інтересів та освітніх потреб гімназистів та їхніх батьків; запровадження диференційованого підходу як до навчальної, так і виховної роботи в індивідуальному режимі учнів; гуманізацію форм контролю здобутих ними різноманітних знань, сформованих умінь та навичок; запровадженні індивідуального підходу до виховання; пріоритетність морального виховання на основі гармонізації загальнолюдських та національних цінностей; організація позакласної роботи, різноманітних об’єднань учнів за інтересами; залучення учнів до діяльності в демократичних структурах та об’єднаннях; застосування активних форм та методів виховання.

Марецька Л.П.*

актуальні проблеми викладання української літератури
у творчій спадщині
в.о.сухомлинського

Аналіз педагогічної спадщини В. Сухомлинського показує, що урокам літератури Учитель надавав особливого значення, оскільки література – це предмет, покликаний вчити жити. На формування поглядів В. Сухомлинського стосовно ролі літератури у вихованні дитини вплинули ряд важливих чинників: виховання в родині Сухомлинських; навчання на філологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту; творчість таких корифеїв української та зарубіжної літератури, як Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, О. Довженко, О. Пушкін, Л. Толстой, А. де Сент-Екзюпері; дидактичні праці Я. Коменського, К. Ушинського, А. Макаренка; глибокі знання досвіду народного виховання, звичаїв, культури, історії українського народу.

Добре розуміючи природу народної педагогіки, В.Сухомлинський переконливо доводив, що школа повинна виховувати в кожному поколінні любов до його духовних цінностей, зокрема рідної мови і літератури. Література як шкільна навчальна дисципліна завжди перебувала в центрі уваги В. Сухомлинського. Це пояснюється не лише тим, що він сам був словесником і любив цей предмет, але й тим, що його педагогічна система висувала на перший план виховання всебічно розвиненої особистості, а література в досягненні цієї мети, на думку В. Сухомлинського, відіграє величезну роль. Про яку б сферу діяльності школяра не йшлося (про розумову чи естетичну, моральну чи трудову й т. і.), В. Сухомлинський завжди апелював до художньої літератури як до найвпливовішого засобу виховання гармонійної людини. У літературному творі він бачив ту широту і багатогранність, що відкриває школярам простір для розумової, моральної і естетичної діяльності. Педагог відзначав особливу роль літератури в морально-естетичному вихованні учнів. На уроці літератури, за В. Сухомлинським, естетичне й моральне виховання здійснюється через прилучення учня до світу краси, через виховання в нього вміння відчувати прекрасне в мистецтві і в житті. Цим проблемам присвячені праці педагога «Деякі питання викладання літератури», «Слово про слово», «Слово рідної мови», «Слово і мислення», «Стежка до квітучого саду», «Джерело Невмирущої Криниці» та інші.

Виключного значення він надавав літературі як мистецтву слова. Джерелом справжньої краси педагог вважав народне слово, що збереглося в казках, легендах, у прислів’ях і приказках. З метою виховання живого інтересу до образного, метафоричного мовлення В. Сухомлинський організовував «подорожі до джерел слова», багато читав з дітьми на уроках і в позаурочний час. Враховуючи моральні пошуки старших підлітків, В. Сухомлинський намагався на прикладі героїв прочитаних книг формувати в молоді уявлення про морально-естетичний ідеал.

Роль літератури в загальній системі навчання В. Сухомлинський убачав у тому, що вона не лише дає матеріал для всебічного виховання учнів, але й створює своєрідну основу для пізнавальної діяльності школяра. Саме на уроках літератури в учнів формуються навички читання й письма, без чого неможливе навчання, саме уроки літератури сприяють вихованню і розвитку емоційної сфери особистості учня.

В.О. Сухомлинський виняткового значення у вивченні літератури як навчальної дисципліни надавав учителю. За переконанням Василя Олександровича, справжній учитель-словесник – той, хто володіє високою мовною культурою, пристрасно любить рідне слово і вміє виховати любов до нього у своїх учнів, проводить змістовні уроки, що сприяють вихованню високих патріотичних почуттів. У викладанні української літератури Василь Олександрович відмовився від авторитарної методики навчання й вихо­вання. Вивчати літературу не можна так, як інші шкільні дисципліни, оскільки література, на думку педагога, основний шкільний предмет із людинознавства. До словесників В. Сухомлинський висував особливі вимоги через те, що плекати творчого учня, на його думку, може лише творча особистість учителя.

Надаючи особливого значення українській літературі у становленні молодої людини, розв’язанні тих завдань, котрі стоять перед школою, В. Сухомлинський постійно дбав про удосконалення методики викладання літератури, про знання, котрими повинні володіти учні, про розв’язання тих проблем, що виникають у словесника («Парадоксы обучения», «Век математики или век Человека?», «Розумова праця і зв’язок школи з життям», «Аналіз системи уроків, відвіданих директором».

В. Сухомлинський був переконаний, що діяльність школи, сім’ї та громади в боротьбі за книгу виявиться ефективною тільки за умови, якщо вона буде спиратися на знання й розуміння читацьких інтересів учнів, їхнього духовного світу в широкому розумінні цього слова. Вивчення читацьких інтересів – важлива й суттєва ланка в роботі кожного викладача літератури. У Павлиській школі така робота велася за допомогою бесід, аналізу читацьких відгуків, читацьких формулярів, читацьких автобіогра­фій, творів на спеціальні теми і т. ін. Значна увага приділялась анкету­ванню. За В.Сухомлинським, визначити обсяг і характер начитаності озна­чає вплинути на внутрішній світ учня, на його духовне й моральне обличчя.

Багаторічною практикою вивчення читацьких інтересів було встановлено, що об’єктивність висновків досягається, якщо береться до уваги: а) психолого-педагогічна характеристика учня, його особливості; б) спрямованість і коло його читання; в) середовище, що формує учня як читача.

В. Сухомлинський не просто розглядав коло читання учнів, він вивчав життя учня, а зрештою, і читання як частину його життя. Такий підхід до вивчення читацьких інтересів школярів був викликаний активною життєвою позицією В. Сухомлинського як громадянина, педагога і учителя-практика. Вивчення учнів і середовища, в якому вони виховуються, пов’язувалось у педагога з діагностикою розвитку здібностей школярів і було спрямоване на попередження відхилень як у навчальному, так


і в духовному житті.

Характеризуючи читачів різного віку, В. Сухомлинський звертав увагу, перш за все, на рівень сприйняття ними літературних творів. Видатний педагог був переконаний, що справжнє читання – це співпереживання. Читання стає співпереживанням там, де є духовне життя у світі слова («Духовний світ школяра», «Вчити вчитися», «Щоб душа не була пустою», «Джерело Невмирущої Криниці»).

У школі В. Сухомлинського панували, за його ж словами, «чотири культи: культ Батьківщини, культ людини, культ книги і рідного слова». Окрім цього, учні відрізнялись рідкісним книголюбством і начитаністю. Організовуючи учнівське читання, В.Сухомлинський керувався основними напрямами в роботі з книгою, що застосовувались у шкільній практиці
50–60-х років. Аналіз педагогічних праць ученого засвідчує, що найбільшої ваги він надавав таким проблемам: 1) значення читання в житті учня; 2) читацькі інтереси школярів; 3) критерії відбору книг і коло читання для різних класів; 4) види і форми роботи з книжкою у школі; 5) керівництво позакласним читанням.

Відстоюючи значення і роль літератури, Василь Олександрович не применшував значення інших шкільних дисциплін. Він вважав, що, лише вміло поєднуючи гуманітарні й природничо-математичні дисципліни, школа зможе виховати гармонійну, всебічно розвинену людину. В. Сухомлинський тісно пов’язував виховну й освітню функції книжки, вважаючи, що від багатства інтелектуального життя залежить благородство, безкорисність прагнень юності, що знання облагороджують і підносять душу.

Після ретельних досліджень В. Сухомлинський довів існування прямого зв’язку між начитаністю молоді та її моральним обличчям. З цим важко не погодитися: поведінка сучасних дітей є віддзеркаленням тієї інформації, яку вони зараз мусять «поглинати», і не через книжку,
а з телебачення, мережі Інтернет.

Багаторічні спостереження дозволили вченому довести, що книжка формує духовний світ молоді: вона визначає великою мірою спрямування особистості; пробуджує громадянські почуття, виховує любов до Батьківщини й до свого народу; виробляє моральну, естетичну і трудову позицію людини; допомагає скласти уявлення про ідеал; з книжки починається самовиховання й самопізнання, книга – джерело знань.

Беручи за основу специфіку літератури як мистецтва слова, звертаючись не лише до розуму, а й до почуттів учнів, В. Сухомлинський із загальновизнаних прийомів вибирає ті, які пробуджують емоції, і сам створює оригінальну систему, що стимулює емоції школярів. Подорожі до живих джерел думки і слова, започатковані педагогом, давали можливість учням не лише зрозуміти навколишній світ, а й осягнути його душею і серцем.

Робота вчителів у Павлиській школі, зокрема й з позакласного читання, була підпорядкована основній меті – виховувати Людину, формувати її духовність і забезпечити високу морально-естетичну позицію. Це завдання було спільним для всіх педагогів. Такий підхід до керівництва читанням учнів відрізнявся новизною не лише у той час, а й сьогодні є швидше винятком, ніж правилом у роботі шкіл.

Власна вчительська практика і практика колег визначили погляди В. Сухомлинського на роль, характер, специфіку шкільних творів і покла­дені в основу його системи роботи над творами, досить оригінальної і самобутньої, яка залежить від багатьох чинників: з одного боку, від того, наскільки освічений учитель, якою мірою він володіє педагогічною майстерністю, як він стимулює творчу думку учнів, на яких зразках він вчить їх писати твори; з іншого – від літературного розвитку учнів, від їхнього уміння бачити, чути, спостерігати і передавати свої враження від побаченого і почутого, від уміння гармонійно поєднувати розум і емоції, зрештою, від уміння за конкретним бачити загальнозначуще. Така система письмових робіт, на думку В. Сухомлинського, може принести позитивні результати лише тоді, коли вона буде органічною частиною навчально-виховного процесу в цілому.

Ставлення В. Сухомлинського до творів на літературні теми не було однаковим на різних етапах його педагогічної діяльності. І хоча їм він надавав великого значення, однак цей тип творів не був домінуючим у його практиці. Велику увагу педагог приділяв творчим письмовим роботам і розглядав їх як фундамент, на якому тримається вся система творів.

У Павлиській школі досить часто пропонувалися зразки творчих робіт, які були написані самими вчителями. Впроваджуючи це, педагог ставив дві мети: по-перше, вчитель конкретніше уявлятиме тему і чіткіше визначить критерії оцінки, по-друге, це буде ще однією формою роботи вчителя над удосконаленням власного мовлення і стилю.

Принципам шкільного аналізу художнього твору В. Сухомлинський надавав першочергового значення і вважав, що, аналізуючи твір, необхідно: а) постійно звертатися до тексту; б) дотримуватися загальнодидактичних і специфічних принципів аналізу; в) повсякчас звертати увагу до учнів, до їхніх почуттів, до сприймання ними твору; г) залучати життєвий досвід школяра для кращого розуміння художнього твору; д) враховувати зв’язок твору з сучасністю. Аналіз художнього твору повинен бути спрямований на виховання, формування ідейно-моральних переконань учнів, вироблення ціннісних орієнтацій.

Новаторські підходи педагога до вивчення літератури роблять навчальний процес ефективним, цікавим, різноманітним, що сприяє формуванню всебічно розвинених, творчих громадян України. Учителі, які використовують педагогічну спадщину В.О. Сухомлинського, зокрема нестандартні форми проведення уроків (уроки-диспути, уроки-подорожі в природу, семінари, конференції), підтверджують дійовість і ефективність таких підходів до вивчення літератури, які стали традиційними в Пав­лиській загальноосвітній школі.

Своєю педагогічною діяльністю В. Сухомлинський реформував існуючий у ті роки досвід роботи над творами і створив авторську методику письмових робіт, яка й сьогодні творчо використовується у практиці школи.

Спираючись на основні положення спадщини великого педагога щодо ролі літератури в вихованні учнів, можна зробити висновок про те, що в період активних пошуків ефективних форм, методів і прийомів роботи, що сприяють поліпшенню літературної освіти учнів, досвід В. Сухомлинського допоможе сучасному вчителю-словеснику в розв’язанні цих важливих завдань.

Мартиненко А.Л.*

В.О. Сухомлинський як соціальний педагог

Сфера діяльності соціального педагога – соціум, як найближче оточення особистості, людські відносини, соціокультурні умови розвитку. Який соціум ми маємо зараз? В останній десяток років розцвіли такі соціальні проблеми, як нестаток і бідність, алкоголізм і наркоманія, безробіття, бродяжництво і соціальне сирітство, злочинність і жорстока поведінка. Потреба в соціальному педагогові з'являється там і тоді, де і коли сім'я, школа, громадськість не забезпечують необхідного розвитку, виховання й освіти дитини, молодої людини. Саме у такий період соціальний педагог є дуже потрібним, особливо для роботи з іще не сформованою молоддю та дітьми, на долі яких ці процеси впливають, мабуть, найтяжче.

Видатною постаттю свого часу у вирішенні багатьох питань соціально-педагогічної науки став В.О. Сухомлинський. Він є автором цілого ряду педагогічних праць: «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Сто порад учителеві», «Народження громадянина», «Батьківська педагогіка» та ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей. У педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського яскраво простежуються соціально-педагогічні ідеї. Творчість видатного педагога пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання. 

Сухомлинський один із тих діячів, хто стояв біля витоків руху вчивелів-новаторів, виникнення оновленої педагогіки співробітництва, відновлення у вихованні пріоритету загальнолюдських цінностей. 

Одним з найважливіших завдань практичної та теоретичної діяльності Василя Олександровича стало формування в дитини особистого ставлення до оточуючого світу, розуміння своєї справи і відповідальності перед рідними, близькими, суспільством і перед своєю совістю, – через особисте. Таким чином здійснювалася соціальна орієнтація дитини. Розуміючи, що успіх багато в чому залежить від взаємин учителя і учнів, Сухомлинський визначив ті принципи і правила, яких має дотримуватись педагог, набуваючи професійної майстерності. Це, перш за все, встановлення доброзичливих стосунків з учнями, без чого неможливий виховний процес. Проте спілкування з школярами не може обмежуватись стінами школи. У Павлиській середній школі стали традиційними походи, спостереження за сходом і заходом сонця, читання віршів і складання оповідань біля вогнища, слухання музики поля, лісу, річки, повітря. На думку Сухомлинського, учитель повинен досконало володіти уміннями в тій чи іншій трудовій діяльності, бути майстром своєї справи, мати яку-небудь трудову пристрасть. У щирому спілкуванні учня та вчителя відбувається складний процес виховання досконалої особистості, майбутнього громадянина своєї країни, корисної людини для суспільства. 

В.О. Сухомлинський є продовжувачем соціально-педагогічного вчення А.С.Макаренка про колектив. Одна із перших його книг називалась «Виховання колективізму у школярів». 

Сухомлинський вважав, що дитячий колектив створюється поступово, крок за кроком і розглядає його як дуже складну єдність кількох наріжних каменів: ідейної, інтелектуальної, емоційної, організаційної спільності. Стійкість, міцність одного наріжного каменя залежить від міцності, стійкості всіх інших. 

Новим для педагогіки є положення Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: «як всі, так і я», «колектив завжди правий» тощо. Колектив, на його думку, стає дійовою силою лише тоді, коли особа вкладає сили своєї душі в іншу людину, турбується про неї. Одне з найжиттєдайніших джерел виховної сили колективу полягає в тому, щоб вихованець прагнув бути хорошим, щоб про нього добре думали. 

Сухомлинський звертає увагу на формування громадянських якостей у колективі, громадянське ідеологічне багатство діяльності дитини, взаємини між дітьми та іншими нешкільними колективами. Необхідно добиватися того, щоб вихованця вже в дитинстві турбувало теперішнє і майбутнє Вітчизни. 

Одна з найважливіших соціально-педагогічних проблем, яка турбувала В.О. Сухомлинського, чим зумовлена девіантна поведінка дітей підлітків і як їй запобігти. Він вивчив матеріали слідства по 460 криміналь­ним справам. У кожній сім’ї, яка давала суспільству правопорушника або злочинця, було щось недобре. У багатьох сім’ях існувала духовна убогість людських стосунків, а в школах, в класних колективах, де навчались ці підлітки, ніхто не цікавився, які їх інтереси і потреби, у чому вони знаходять радість буття. 

На думку Сухомлинського, все залежить від виховання в дитинстві. Якщо дитину не вчити вкладати свої духовні сили в іншу людину, вона не навчиться розуміти, відчувати, оцінювати саму себе, віддаючи свої сили творінню добра для іншої людини; у роки отроцтва такий вихованець наче перестає помічати, що живе серед людей. Сухомлинський прагнув до того, щоб стосунки дитини з іншими людьми і в дома, і в школі будувались на обов’язкові та відповідальності. Осмислення і переживання вихованцем свого обов’язку перед матір’ю, батьком, вчителем – саме з цього повинно починатися пізнання дитиною світу людини. 

По-друге, треба навчати створювати і оберігати красу у всіх її багатогранних проявах. Чим більше в людині сил і можливостей для активної діяльності, тим більш важливу роль у формуванні її моральної сутності відіграє створення краси, сердечна турбота про красу, особливо в людських взаєминах, в служінні високим ідеалам. 

По-третє, необхідно добитись, щоб основою людської гідності були громадянські думки, почуття, тривоги та громадянська відповідальність. 

По-четверте, важливим є культивування і розвиток співчуття і жалю до всього живого, розвиток сердечної чутливості до прекрасного і, зви­чайно, культивування жалю до людини. 

По-п’яте, необхідно розвивати високу інтелектуальну культуру. Сухомлинський твердо переконаний, що однією з найголовніших причин духовної примітивності, емоційної убогості, моральної нестійкості окремих людей в роки отроцтва і ранньої юності є обмеженість, низька культура думок, невміння знаходити задоволення своїх духовних потреб в книзі. 

Нелегкі роздуми над гострими соціально-педагогічними проблемами на тридцять четвертому році педагогічної роботи дозволили Сухомлинському зробити висновок: складність виховання у підлітковому віці полягає в тому, що дитину мало вчать бачити, розуміти, відчувати саму себе як частину колективу, суспільства, народу. Василь Олександрович задумувався, що означає поганий вплив на вихованця. На його думку, головним у виховній роботі є не те, щоб оберігати підлітків від поганого впливу, а зробити їх несприйнятливими до чогось немудрого, аморального. Саме в цьому майстерність і мистецтво виховання. 

Сухомлинський вважає, що дуже важливим є формування суспільних інстинктів в дитини, того, що ми називаємо голосом совісті. Громадянські думки, громадянські переконання, праця це і є та сфера духовного життя в роки отроцтва, яка стає основою благородної, чутливої і вимогливої до себе совісті. 

Сухомлинський як соціальний педагог виявляє себе у висвітленні проблем сімейного виховання. 

Виходячи з того, що сім’я це цеглинка великої споруди, що зветься суспільством і від її міцності залежить міць держави, сімейному вихованню Сухомлинський відводив особливе місце у своїй творчості, при цьому відзначаючи, що воно мусить бути одночасно і громадянським. Адже не тільки для себе плекають дитину батьки, вони виховують її для суспільства: «У сім’ї найтоншими доторканнями батька і матері до дитячого серця і розуму пишеться наймудріша, найскладніша і водночас найпростіша тому що вона доступна кожному батькові, кожній матері сторінка книги, яку ми всі називаємо суспільним вихованням. Суспільство це величезний будинок, споруджений з маленьких цеглинок – сімей. Міцні цеглини міцний будинок, крихкі цеглини – о, це небезпечне для суспільства явище; йому доводиться лікувати себе. А крихкість ця полягає найчастіше в безвідповідальності. Якщо у вас немає дитини ви просто людина. А якщо у вас є дитина – ви три, чотири, тисячу разів людина, цю думку ми намагаємося червоною ниткою провести через усю виховну роботу з батьками. Даючи життя новій людині, ви ніби вписуєте своє ім’я в літопис свого народу» [4, 581-582]. 

На думку В.О.Сухомлинського, почуття відповідальності і громадсько­го обов’язку за майбутнє своїх дітей запобігає такому різновиду нерозумної батьківської любові, як любов підкупу. Адже є батьки і матері, які щиро переконані в тому, що, забезпечуючи всі матеріальні потреби дітей, вони виконують свій батьківський обов’язок. Величиною матеріальних витрат вони вимірюють глибину батьківської любові. Василь Олександрович вважав, що морально-емоційна товстошкірість, бездушне ставлення до своїх дітей далеко не завжди результат низького рівня освіти батька, а результат погляду на виховання дітей як на щось зовсім відокремлене, відмежоване кам’яною стіною від громадських обов’язків [8, 163]. 

Дві важливі соціально-педагогічні проблеми оптимізація стосунків особистості і соціуму та соціалізація в сім’ї не тільки тісно пов’язані між собою, а лише їх поєднання забезпечує успіх сімейного виховання: «Нерідко ми буваємо свідками парадоксального на перший погляд, факту: в хорошій трудовій сім’ї, де батьки душі не чують у дітях, віддають їм усі сили свого серця, діти іноді виростають байдужими, безсердечними. Але ніякого парадоксу тут немає: так буває тому, що дитина знає лише радощі споживання. А вони не можуть самі собою розвинути моральне почуття. Воно виникає тільки тоді, коли ми прилучаємо дітей до вашої людської радості радості творення добра для інших людей. Тільки це, воістину безкорисливе і тому справді людське переживання є силою, що облагороджує юне серце. 

Найголовніше, по-моєму, в тому, щоб учити дитину бачити і почувати, розуміти й переживати всім серцем, що вона живе серед людей і що найглибша людська радість жити для людей» [6, 219]. 

На думку В.Сухомлинського, справжнє громадянське виховання починається там, де ідея і особиста праця піт, мозолі, зливаючись воєдино, творять те, про що народ говорить: у людини є святе за душею [9, 313]. 

Василь Олександрович вважав, що батькам дуже необхідна педагогічна культура. З цією метою у Павлиській середній школі була створена батьківська школа. Найважливіше завдання батьків полягало у вихованні в їх дітей громадянських якостей, їм радили, як закладати громадянські зерна, як формувати громадянську свідомість. 

Дослідження творчої спадщини Сухомлинського показує доцільність підготовки юнаків і дівчат до сімейного життя. Новизна поглядів Василя Олександровича полягає в тому, що, на його думку, до материнського і батьківського обов’язку людину треба готувати чи не з колиски. 

В.Сухомлинський вважав таку підготовку ефективною, якщо сімейне життя розглядатиметься в тісному зв’язку і єдністю з усією життєдіяльністю людини, насамперед з громадянським життям. Разом з тим він застерігав батьків, педагогів від наївної віри в те, що педагогічні школи, спеціальні етичні курси для школярів розв’яжуть всі завдання підготовки до сімейного життя та виховання дітей. Але без таких знань виховний процес не може бути повноцінним. 

Існують судження, що педагогіка Сухомлинського дещо випередила свій час. Її відрізняв певний романтизм і завищені очікування. Однак вона стала закономірною і серйозною протидією офіційній педагогіці, яка довгий час не помічала ні Сухомлинського, ні інших учителів-новаторів. 

Випередили час і соціально-педагогічні ідеї В.О. Сухомлинського. Створена у незалежній Українській державі соціальна педагогіка спирається на його погляди про громадянське виховання, гармонію стосунків особистості та соціального середовища, профілактику девіантної поведінки підлітків, роль сім’ї в соціалізації дитини та інші ідеї, які постають надійним путівником сучасному соціальному педагогу в повсякденній професійній діяльності.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Алерген-специфічна імунотерапія алергічних захворювань
2014 -> Тренінг профілактики алкогольної залежності підлітків
2014 -> Перелік питань до складання екзамену з Педіатрії
2014 -> Управління охорони здоров’Я
2014 -> Перелік питань для аудиторної контрольної роботи №1 розділу “Загальгна мікробіологія
2014 -> Методичні рекомендації для підготовки до підсумкового
2014 -> Перелік тем навчальної дисципліни
2014 -> Перелік питань до складання комплексного кваліфікаційного екзамену з навчальної дисципліни: „Педіатрія”
2014 -> Крок Фармація Мікробіологія 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка