Тема: ”Діагностика, лікування, профілактика та реабілітація хворих на первинну артеріальну гіпертензію лікарем загальної практики в умовах поліклініки”



Сторінка21/51
Дата конвертації05.02.2019
Розмір1,05 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   51
Інструментальні методи діагностики включають ультразвукові, рентгенологічні, радіонуклідні методи, рідше – эндоурологічну техніку (цистоскопія й ін.).

Хронічний пієлонефрит найчастіше доводиться диференціювати від туберкульозу нирки і гломерулонефрита. На користь туберкульозу нирки свідчать перенесений туберкульоз інших органів, дизурія, гематурія, рубцеві звуження верхніх сечових шляхів, протеїнурія, менш виражене переважання лейкоцитурії над эритроцитурией. Достовірними ознаками нефротуберкулеза є: знаходження мікобактерій туберкульозу в сечі, стійко кисла реакція сечі, типова картина туберкульозного пощкодження сечового міхура при цистоскопії і характерні рентгенологічні ознаки захворювання.

Хронічний гломерулонефрит відрізняється від пієлонефриту переважанням в сечі еритроцитів над лейкоцитами, гломерулярним типом протеїнурії (проникнення в сечу білків з високою молекулярною масою), і циліндрурією.

Односторонній хронічний пієлонефрит в фазі склерозу доводиться диференціювати від гіпоплазії нирки. Вирішальне значення в цих випадках належить рентгенологічним методам дослідження.



Лікування.

При хронічному пієлонефриті лікування повинне передбачати наступні основні заходи:

1) усунення причин, що викликали порушення пасажу сечі або ниркового кровообігу, особливо венозного;

2) призначення антибактеріальних засобів або хіміопрепаратів з урахуванням даних антибіограми;



3) підвищення імунної реактивності організму.

  1. Режим: ліжковий хоча б в перші дні. При невеликому загостренні – домашній режим з обов’язковим відпочинком вдень, припиненням занять ранковою і лікувальною гімнастикою. В міру стихання процесу рекомендується призначення ЛФК із тренуванням м’язів живота, стегон, попереку. Тривале, невиправдане обмеження рухового режиму створює передумови для розвитку м’язової гіпотонії, дискінезії кишечнику і погіршення відтоку сечі.

  2. Дієта: обмеження гострих блюд, копченостей, при наявності артеріальної гіпертензії – солі і рідини. У всіх інших випадках рясне питво – до трьох літрів води на добу. У гострому періоді пієлонефриту, що протікає з вираженим інтоксикаційним синдромом, доцільно призначення фруктово–овочевих або фруктово – рисових розвантажувальних днів із збільшенням споживання рідини (до 1,5-2 л). У наступному призначається молочно-рослинна дієта з помірним обмеженням білка (1 г/кг маси тіла) і солі до 2-3 г на добу. У активному періоді хвороби виключаються продукти, що містять екстрактивні речовини і ефірні олії (м’ясні бульйони, цибуля, часник, міцна кава і т.д.), не дозволяються смажені страви. Білок тваринного походження дається переважно в першу половину дня відповідно до ритму добової секреції. Обмежуються продукти що містять у великій кількості кислі сульфати і фосфати, які подразнюють канальцевий епітелій (бобові, щавель, шпинат, сир, риба та ін.). Для тренування канальцевих функцій нирок поза фазою активного загострення режим харчування будується таким чином, щоб у першу половину дня хворий отримував продукти, що містять переважно кислі валентності, а в другу - лужні. У залежності від реакції сечі можливо чергування білкової (кислої) і рослинної (лужної) їжі кожні 3-5 днів для створення несприятливих умов для росту бактерій.

  3. Антибактеріальні препарати, які застосовуються при пієлонефриті повинні володіти високими бактерицидними властивостями, широким спектром дії, відсутністю нефротоксичності, виводитися із сечею у високих концентраціях. Використовують антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани, похідні налідіксової і пипемидової кислот, хінолони, фторхінолони, рослинні антисептики. Антибіотики і хімічні антибактеріальні препарати слід призначати з урахуванням чутливості мікрофлори сечі хворого до антибактеріальних препаратів. До отримання даних антибіограми призначають антибактеріальні препарати, дії, що володіють широким спектром. Після усунення симптомів гострої чи загострення хронічної інфекції (звичайно протягом 7-14 днів) проводиться профілактична терапія: 2- чи 3-місячний прийом нітрофуранів, препаратів налідіксової кислоти, фітотерапія. У хворих літнього віку тривалість антибактеріальної терапії повинна бути мінімальної (з метою зниження ризику розвитку медикаментозних ускладнень). В окремих випадках курс лікування хронічного пієлонефрита продовжується ще 2-3 дні після нормалізації температури і зменшення інтоксикації. Лікування при хронічному пієлонефриті систематичне і тривале (не менш 1 року). Первинний безперервний курс антибактеріального лікування складає 6–8 тижнів, оскільки протягом цього часу необхідно добитися придушення інфекційного агента в нирці і дозволи гнійного запального процесу в ній без ускладнень, щоб запобігти утворенню рубцевої сполучної тканини. За наявності хронічної ниркової недостатності призначення нефротоксичных антибактеріальних препаратів повинне проводитися під постійним контролем їх фармакокінетики (концентрації в крові і сечі). При зниженні показників гуморальної і клітинної ланок імунітету застосовують різні иммуномодулируючі препарати.

Після досягнення у хворого стадії ремісії захворювання антибактеріальне лікування слід продовжувати переривистими курсами. Терміни перерв в антибактеріальному лікуванні встановлюють залежно від ступеня ураження нирки і часу настання перших ознак загострення захворювання, тобто появи симптомів латентної фази запального процесу.

У перерві між прийомами антибактеріальних препаратів призначають журавлинний морс по 2–4 стакани в день, настій з трав, що володіють діуретичними і антисептичними властивостями, натрію бензонат (по 0,5 г 4 рази на добу всередину), метіонін (по 1 г 4 рази на добу всередину). Натрію бензонат і журавлинний морс з метіоніном збільшують синтез в печінці гиппуровой кислоти, яка, виділяючись з сечею, надає сильну бактеріостатичну дію на збудників пієлонефриту.



  1. Санаторно-курортне лікування хворих з хронічним пієлонефритом проводять в Труськавці, Железноводську, Джермуку, Саїрме і ін. Прийом слабоминерализованних вод підсилює діурез, що сприяє виділенню з нирок і сечових шляхів продуктів запалення. Поліпшення загального стану хворого пов'язане з відпочинком, впливом курортних чинників, бальнеологічного, грязьового лікування, прийомом мінеральних вод, раціональним харчуванням.

Підходи до лікування хворих гострим і хронічним пієлонефритом різні. Гострий пієлонефрит без ознак обструкції підлягає негайному лікуванню антибактеріальними препаратами, у випадку обструкції лікування починають з відновлення пасажу сечі за допомогою катетера (стента) чи нефростоми. При гострому пієлонефриті її тривалість складає від 5 днів до 2 тиж. Лікування хронічного пієлонефриту умовно підрозділяється на два етапи - лікування в період загострення (практично не відрізняється від терапії гострого пієлонефрита) і противорецидивне. При хронічному пієлонефриті неможливо стерилізувати сечовий тракт, тому ціль лікування – купування загострень і профілактика рецидивів.

При хронічному пієлонефриті прогноз знаходиться в прямій залежності від тривалості захворювання, активності запального процесу і частоти повторних атак пієлонефриту. Особливо погіршується прогноз, якщо захворювання починається в дитячому віці на грунті аномалій розвитку нирок і сечових шляхів. Тому оперативна корекція повинна виконуватися в найраніші терміни виявлення цих аномалій. Хронічний пієлонефрит є найбільш частою причиною хронічної ниркової недостатності і нефрогенної артеріальної гіпертензії. Прогноз стає особливо несприятливим при поєднанні цих ускладнень.


Останніми роками в практику сімейного лікаря увійшло поняття хронічної хвороби нирок – ХХН. Термін «хронічна хвороба нирок» був запропонований в нефрології з оглядом, насамперед, на роботу сімейного лікаря, який найчастіше першим визначає ураження нирок. За даними світових нефрологічних організацій розповсюдженість ХХН становить щонайменше 10-11% від усього дорослого населення розвинутих країн Європи та Америки.

Хронічні хвороби нирок (ХХН) – гетерогенна група захворювань. Понад 50% у структурі ХХН належить діабетичній хворобі нирок (діабет у поєднанні з ХНН, раніше – «діабетична нефропатія»), ішемічній хворобі нирок на тлі атеросклеротичного ураження ниркових артерій та їх стенозу іншої етіології і гіпертензивній нефропатії. Прогресування ХХН визначається темпами зниження швидкості клубочкової фільтрації. Але виживаність пацієнтів значною мірою залежить від розвитку кардіоваскулярних ускладнень та, насамперед, гіпертензії і рівня альбумінурії як показника ураження ендотелію.

Хронічна ниркова недостатність (ХНН) – симптомокомплекс, що розвивається в результаті прогресуючого зменшення кількості функціонуючих нефронів, що приводить до виражених порушень гомеостазу: азотемії, дізелектролітемії, метаболічного ацидозу, анемії. Хронічна ниркова недостатність може бути парціальною, коли порушуються окремі, та глобальною, якщо страждають всі функції нирок.

Формування ХНН є кінцевим результатом прогресування ХНН.

Критерії визначення хронічного захворювання нирок




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   51


База даних захищена авторським правом ©medicua.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка